В часи великого нервового напруження, небезпеки та позбавлень вигідностей нормального життя у багатьох людей з'являється туга, що інколи переходить навіть у мрію за тихим, спокійним і вигідним життям. Це явище є цілком зрозуміле, але походить воно з чисто особистих, еґоїстичних почувань людини, тобто з тих джерел, які якраз є не на місці в такі часи.
Найбільш організованою й досконалою спілкою людей одної національности є держава. Вона забезпечує народові правдивий національний та економічний розвиток, піклується про безпеку й недоторканість кордонів і захищає своїх членів від насильств навіть на чужій території. Але одночасно з цим вона становить і певні вимоги до всіх членів спільноти, вимоги, без виконання яких була б неможливим і саме існування цієї держави. Ці вимоги підчас війни зростають до таких розмірів і сили, що часто всі приватні та особисті інтереси й мотиви цілковито відходять набік, і людина повинна всю себе присвячувати служінню спільній меті, загальному вищому інтересові народу.
Розуміння й відчуття цього, очевидно, не бувають однакові в усіх людей. Навіть, що більше, завжди знаходиться певний відсоток, який ними цілком іґнорує, або намагається «ловити рибу в каламутній воді», використовуючи спеціяльні обставини війни для власного збагачення, для наживи на жертвеності інших. При умові існування державного апарату, є можливість вживання необхідних, опертих на законі та силі заходів, боротися з різними негативними, чи шкідливими явищами. Але зате далеко складнішою й тяжчою буває ситуація, коли народ недержавний примушений вести війну за свої права та забезпечення свого існування. Не посідаючи апарату, опертого на реально фізичну силу, народний провід примушений керуватися й числитись у своїх заходах виключно з силою патріотичних почувань народних мас та з їхнім розумінням своїх національних обов'язків.
В такому приблизно становищі опинився сьогодні й народ український. Сучасний момент наклав на всю свідому частину українського народу надзвичайно тяжкі, відповідальні завдання. У питанні є коли не саме існування українського народу, то в усякому разі вирішення його долі на декілька майбутніх десятиліть. Відбувається запекле, криваве змагання за те, чи в Европі має запанувати брутальний режим большевицької диктатури, чи поодинокі народи її по закінченні війни здобудуть можливість вільно жити й розвивати так, як це наказують їм їхні національні традиції та інтереси, а не як того хочуть диктатори з червоної Москви. В цьому змагові доля судила також українському народові взяти значну участь уже хоч би самим тим, що боротьба довший час велася на його землях та що одним з нападників була большевицька Москва. Вже ці два факти виразно говорили про те, що в боротьбі на Сході роля українського народу не може бути тільки пасивною. Правда, деякі зовнішні, незалежні від українців обставини не давали можливості українцям як слід виявити свою ініціятиву та розвинути власну активність, але з часом ці обставини почала мінятися.
Сьогодні українські національно свідомі маси складають дуже тяжкий іспит. Як ми вже зазначали, перед ними стоять такі завдання, які нелегко виконати навіть народові, що має свій державний апарат і свою неокуповану ворогом територію. Але чим тяжчими ці завдання є для виконання, то тим привабливішою й яскравішою стає й та мета, до якої прагне сьогодні український народ. Можна з певністю сказати, що, коли український народ успішно складе свій теперішпій іспит, коли він виявить міцну єдність, витривалість, завзяття та повне розуміння сучасного моменту, він вийде переможцем з сучасної боротьби і йому вже не будуть страшні ніякі бурі і ніякі випробовання в майбутньому. Тоді можуть бути на своєму місці і мрії про тихе, зовання. А поки що вчасним є лише гарт, жертвеність та строге скорення наказам загально-національної справи.
Земля