Монументальність, епічність, вишуканість ̶ такі перші слова приходять на думку при згадці про крайню роботу Кристіана Люпи в Театрі Повшехному у Варшаві. Епічне полотно і вишуканий мистецький альбом в одному. «Капрі ̶ острів біженців» ̶ скарбничка коштовностей цього визнаного, досвідченого театрального режисера. Нашарування кіно й театру, пластики, тонкого психологізму ̶ й усе це під незмінною батутою батька, деміурга цього дійства, який коментує, розставляє акценти, задає ритм, є діджеєм на цьому острові краси та декадансу.
Прем'єра відбулась 12 жовтня минулого року, тривалість ̶ 5 годин, 40 хвилин з трьома діями та двома антрактами. Глядацька зала залишається повністю заповненою аж до фінального «стоп» режисера-деміурга-діджея й вдячних тривалих оплесків. До слова, для Варшави такий театральний хронометраж не є поодиноким випадком, адже, наприклад, «Ангели з Америки» Кшиштофа Варліковського в Новому театрі (про цю виставу ̶ в наступних публікація) тривають 5:30 з одним антрактом.
«Капрі ̶ острів біженців» Кристіана Люпи, де він є режисером, сценографом та сценаристом в одній особі, створений за мотивами творів «Капут» та «Шкіра» італійського письменника, журналіста та кінорежисера Курціо Малапарте ̶ творчий псевдонім Курта Еріха Зуккерта, який він собі обрав, як гру слів, на протиставлення з Бонапартом (bona parte ̶ хороша сторона, mala parte ̶ погана сторона).
Курціо Малапарте був пораненим та контуженим під час Першої світової війни та отримав ордени за хоробрість Італії та Франції. Протягом 1920-х років був одним із інтелектуалів, які підтримували Беніто Муссоліні. Незважаючи на це, Малапартe мав складні стосунки з Національною фашистською партією і був позбавлений членства в 1933 році за свою незалежну позицію. Неодноразово арештовувааний, він створив Casa Malaparte на острові Капрі, де жив під домашнім арештом. Після Другої світової війни він став кінорежисером і зблизився з італійською Комуністичною партією Тольятті та Католицькою Церквою (хоча колись був переконаним атеїстом), ставши прибічником обох перед смертю від раку легень. Барвисте життя Малапарте зробило його предметом захоплення для письменників. Американський журналіст Персі Віннер писав про їхні стосунки у романі «Даріо» (1947). А 2016 року побачив світ роман італійських авторів Ріти Мональді та Франческо Сорті «Малапарте. Смерть, як я», де дія відбувається на Капрі в 1939 році та йдеться про вигадану таємничу смерть, до якої мав стосунок Малапарте. Також є ресторан у Western Village на Манхеттені, який носить ім’я цього полемічного письменника.
«Капрі ̶ острів біженців» ̶ багатошарове дійство з множинністю змістів, сенсів та візуальних прекрасностей. Настояний густий напій чи витримане вишукане вино. Філігранно спрацьовує прийом переходу акторів з театрального простору в кіно. Актор відчиняє двері й заходить в приміщення на відео проекції. Все прораховане до секунди. Мені пощастило подивитись цю виставу ще напередодні карантину. Тепер все набуло якогось іншого опуклого звучання. Де знайти безпечний сховок серед однодумців на цьому світі? «Де Ти, Ґодаре», ̶ запитує Люпа. З часом відчуваю, що акценти в рефлексіях змінюються й на зміну внутрішній заувазі на те, що нема згадки про війну, яка точиться за східним кордоном (а вона наче проситься сюди), викристалізувалось відчуття тієї туги за однодумцями, прихистку для інтелектуалів.
Це скрупульозно виписане епічне полотно просто накриває хвилею естетичної розкоші. Автор розкошує у ній, він присутній та має відчуття права та повної свободи робити все, як йому до вподоби. Його актори не грають, а існують, при тому в тій коштовній тканині не губляться нитки акторських робіт й особливо виразно проступають у зрілих виконавців: Галіни Расяковни, Моніки Нємчик, Еви Скібінської, Пьотра Скіби. Також іншого значення набуває сцена, коли ісусоподібний молодик відчиняє порожній до того холодильник і там виявляється вдосталь їжі усім на вечерю. Чоловічий танець під «Mambo Italiano» та інсценізація давнього неаполітанського ритуалу плідності дещо перегукуються з театральною естетикою Романа Віктюка.
Кристіан Люпа наче викликає духів Малапарте, Бісмарка, Ланґа... Він співтворить з Жаном-Люком Ґодаром, починаючи з його «Зневаги» свій кінематографічно-театральний острів. Він з усіма ними на «ти». Зрештою, напевно, вже може собі дозволити. І все це звучить так пророчо й апокаліптично, бо всі ми якоюсь мірою ̶ вигнанці, біженці чи дезертири.
Текст: Анастасія Канарська
Фото: Наталія Кабанов (Театр Повшехни)