Проблєми.

І.

Влада й громадська опінія.

Дійшли ми до тої межі, за якою вже починається небуття... Немає перспектив. Все істнує ще по інерції. Котиться... Позаду — руїни, кров, хаос. Попереду — провалля... Ніби банкроти: ні минулого, ні майбутнього. Необхідно проте розглянутися. Дещо перевірити, де-що змінити, де-що намітити. Необхідно розуміти, що українська справа не кінчається на сьогодняшніх банкротах: вони можуть i вмерти, а справа нашого визволення мусить провадитися з ще більшою рішучістю. Необхідно памятати, що наша історія не починається й не кінчається ані в Варшаві, ані в Москві. Тому й хочу я торкнутися де-яких питань з нашого минулого й зазначити віхи майбутнього. Болючих питань, які в силу надзвичайно траґічних умов нашого державного життя стали проблємами. Нічого немає в них ані складного, ані мрійного — все таке просте, життьове, необхідне, а проте, при свойому здійсненні вони напотикаються на великі труднощі.

Почну з того, що-з легкої руки де-яких органів преси являється за останні часи "модним": гетьманщини. Перед деякими нашими діячами, загнаними й зацькованими — повстала мара гетьманщини. Десь хтось має посадити ґетьмана на український трон. Що з того, що немає "когось", що не істнує цього "десь" — вони в смертельному жасі кидаються в усі бокі й кричать: "гетьманщина".

Так, побоювання неістнуючого гетьмана — це ознака слабости. Тих, хто цього боїться. Ознака того, що сучасні "господа положенія" не почувають себе ані сильними, ані правними.

Дійсно, наша Верховна Влада (Директорія) ніколи не була авторитетною. Директорія також не одповідала принціпу єдности влади, бо забувала, що влада — це єдність волі. Пять або три монархи ніколи єдности творити не можуть. А на ґрунті розєднаности власти зростає завжди залаштункова політика. Життя ніби-то йде своїм звичайним шляхом, але джерело його полягає не в тому, що робиться на очах, а в тому, що відбувається за лаштунками, в високих покоях високих осіб — всіх вмісті й кожного з окрема. Зрештою, й функції самої власти робляться розбіжними, неясними: верховна влада Директорія скупчує в своїх руках не тільки свої властиві функції (лише санкцію в трьох галузях верховної влади: законодавчій, виконуючій і судовій), але й фактично входить в функції законодавчі і виконавчі, вносячи тим плутанину і неясність в діяльність виконавчих орґанів, в данному разі — Ради Міністрів і окремих міністерств. За часи Директорії це було нормальним явищем. Варто лише згадати, як А.Г. Макаренко робив свої "залізничі" формування, що цілком не лежало в його компетенції й привело до того, що рядом з українською реґулярною армією, яка підлягала державі, була ще його власна армія, яка підлягала тільки йому, Макаренкові. Варто також пригадати, що члени Директорії не тільки стверджували призначення, але й самі — поза згодою Ради Міністрів — їх робили. Варто пригадати, як члени Директорії до дипльоматичних місій, які надсилалися Правительством, додавали ще своїх спеціяльних представників. Варто пригадати, що де-які з тих місій персонально призначалися членами Директорії, причому Міністр Закордонних Справ рахувався вже з цим, як з фактом. Варто пригадати, що члени Директорії не тільки мали в свойому розпорядженні многоміліоновий фонд, з якого робили безконтрольні асиґнування, але й розпоряджалися безпосередньо державною скарбницею, що практикувалося хиба за часи Людвика XIV або Івана IV, котрі дивилися на свої держави, як на власні приватні маєтки. Варто пригадати, що вони втручалися навіть в сферу правосудности, звільнюючи з під арешту своїх симпатиків, або арештуючи своїх політичних противників.

Багацько чого можно було-б згадати. Розуміється, така конструкція верховної власти не викликала співчуття у всіх державно думаючих елєментів, бо вони ясно бачили, до чого все це йде й чим все це скінчиться.

Не краще справа вигладає й зараз. Для ведення міжнародньої політики делєґований за кордон член Директорії А.Г. Макаренко. Він дає накази, пише закони, робить всякі асиґновки. Але відповідає за це, мусить за це відповідати Міністр Закордонних Справ. Для того, щоб відповідати, він повинен керувати всею закордоною політикою української держави: видавати накази, робити асіґновки, призначення. Але те саме робить і член Директорії Макаренко, якого накази можуть йти в суперіч з наказами Міністра й навіть їх касувати. Получається circulus vitiosus, з якого немає виходу й яке не може мати місця в кожній правній державі: або п. Макаренко завідує закордонною політикою, а тоді він не може бути членом Директорії, а тільки аґентом Міністра Закордонних Справ; або він член Директорії (принаймні за такого себе видає), а тоді не може керувати зовнішньою політикою. Всяке инше вирішення справи або продовження того, як воно є зараз — являється неправним вчинком, тим більше неправним, що той, хто його робить, фактично за нього не відповідає.

Але опріч п. Макаренка тимчасово перебуває в Варшаві Голова Директорії С.В. Петлюра, який також провадить міжнародню політику й дає основні директиви. Й він може видавати закони, робити асіґнування, призначати послів або їх звільняти. Обсяг компетенції — себто, що права в сфері керування нашою міжнародньою політикою у С.В. Петлюри ширші, ніж у п. Макаренка, а у п. Макаренка, ніж у п. Шевця, який одпочиває у Львові, а у п. Шевця — ніж у В.О. Міністра Закордонних Справ А.М. Лівицького — не дає ніякого правшого зясовання безправної системи й то не лише в сфері одної галузі державного життя, а у всіх його сферах за часи Директорії.

А система ця полягає в порушенні всяких норм, всяких законів, всяких традицій й в створенні дійсного "самодержавія" або — як я його назвав в свойому отвертому листі до редакції "Впереда" — "гетьманщини в словах і ділах, якою характеризується власть Директорії". Гіршої системи, бо гетьманщина признавала те, без чого не може твердо істнувати ніяка влада — громадську опінію. Під впливом цієї опінії Українці були введенні в склад Ради Міністрів. Я не говорю вже про ролю громадської опінії в Анґлії, де за останні часи Льойд Джордж мусів змінити свою політику, або Франції, де Клємансо мусів, не дивлячись на весь свій вплив, одійти від власти, або Америки, де Вільсон мусів заховати до шухляди свій Версальський договір. Навіть в царській Росії ця громадська опінія відогравала визначну ролю. Навіть в большевицькій Росії, де народні комісари повинні були рішуче змінити свою політику терора, крови й соціяльних експериментів. І тільки на Україні, за часи Директорії, з громадською опінією не рахувалися. Противно, вжито було всіх мір, щоб її розбити, щоб її знищити.

Розуміється, тяжкі обставини створилися для Директорії. Вони перевищували сили С.В. Петлюри, який фактично один стояв на свойому державному пості, бо ні п. А. Макаренко, ні тим більше пан Швець, по своїх інтелєктуальних даних, ані по своїй вдачи — не відповідали тій ролі, яку вони — не розуміючи цього — грали на Україні. Не можна також оминути й того, що деякі представники нашої офіціяльної політики виявили чимало справжнього героїзма. Все це так. Але ні відданість С.В. Петлюри, ні цей героїзм небагатьох — не могли відбитися на всій системі безправности, не могли спричинитися до її оздоровіння. Тяжкі були обставини, але вони залежали не тільки "від незалежних обставин". Не тільки від обєктивного ходу подій, але й від чисто внутрішних, субєктивних чинників. Я особисто вважаю, що ці обставини виглядали-б в инший спосіб, як і вся наша справа, коли-б не було допущено розбиття українських громадських сил, коли-б вмілося нашими представниками верховної влади робити правильні консеквенції. Проте влада, що прибрала собі всі функції державного управління й обернула міністрів на своїх прикащиків — вона не мала й не могла мати політичного чуття й бачити широкі політичні горизонти.

Під впливом всяких політичних Хлестакових вона хутко засвоїла собі дві шкідливих презумпції: 1) тільки соціялістичні партії (від яких верховна влада дістала право на своє істнування) репрезентують волю народа; 2) тільки влада цих партій може репрезентувати українську державу. Верховна влада звязує себе з цими партіями, не помічаючи, що цим самим вона відірвалася від народу й держави й загубила всі характеристичні прикмети власти, як такої. З орґану публично-правного перетворилася на орґан приватно-партійний, що може й переводить державну політику, але під кутом лише вузько-ґрупових інтересів. Звідси один крок до прінціпу: "l'etat c'est moi": до переконання, що все направлене проти цієї влади — направлено проти самої держави, — що всяка критика її діяльности — є компрометація самої держави. Звідси сталий погляд на спроби самої орґанізації з боку инших партій, як виступи проти держави; на обговорення всяких державних питань під иншим взглядом — як противнодержавний замах; на заходи що до консолідації національних сил на якій небудь иншій плятформі, ніж урядова, як наміри накинути народові гетьманщину... Нема чого й казати, скільки зла принесло нашій державности таке розуміння державної справи. Вона стає приватною справою тільки певного кола людей, які на ній будують свою диктатуру бездарности й темних діл. Вона стає якиюсь кастою, до якоїї мають вступ лише ті, хто носить на собі знак певної приналежности. Й люде й методи їхньої роботи й сама робота — все це стоїть поза критикою, поза сумнівами. Все набирає характеру перманентности, незмінности.

Зрозуміло, що таке ототожнювання певних осіб або певних політичних кол з самою державою могло бути й було користно лише тим, хто не вірив ні в соціялістичні доґми, ні в державу, а тільки в силу золота й хто дуже зручно скористувався всім цим для безконтрольного хозяйнування, для грабунку й спекуляції. Ці неофіти партійні — більш, ніж хто-небудь инший — впливали на ліві партії в змислі ведення непримиримої позіції, тим більше, що й на рахунок самих партій в смислі політичних придбань перепадало чимало. В такий спосіб витворився зворушуючий союз поміж "теоретиками" й "практиками" системи Директорії, який почав енерґійно виступати проти гласности, проти отвертости в веденні державних справ. Цей союз досить зручно шантажував легковірних "гетьманщиною", "Скоропадщиною" й иншими річами цілком "невєсомого порядка". Причому, протягом довшого часу цей шантаж давав їм, як найліпші результати.

Але всьому буває кінець: і шантаж також має свої межі.

Положіння, коли певне коло людей керує, а більшість є позбавлена голосу — довго триматися не може. Повстає незадоволення, виникає думка, що таке "керування" загрожує всій справі, й зявляється стремління не допустити держави до збанкротування. Але поскільки бракує леґальних способів для виявлення протесту — шукаються способи нелеґальні. Таким шляхом йшли Оскілко, Балбачан, Тарнавський. Раз не має впливової громадської опінії, з голосом якої рахувалися-б "керуючі", раз істнує лише безоглядна диктатура певних осіб або певних політичних кол, — кожний, хто почувається в силі, старається рятувати себе, сітуацію й державу в такий спосіб, який йому здається за найбільш раціональний.

Це доводить до ослаблення внутрішнього національного фронту й до дискредитації держави зо-вні. Повстає взаємна ненавість, росходження думок, розчарування, безнадійність, пасивність. Инакше кажучи, повстає аґонія. Й саме в той мент, коли необхідні найбільш напруження сил, найбільша активність.

Директорія в критичні менти відчувала потребу в тому, щоб дістати підтримку й з боку громадської опінії. Це бувало завжди на передодні, або підчас якої-небудь катастрофи. В таких випадках скликалася державна нарада, де вислухувалася думка опозіції. Але позаяк для держави, дійсно, надходив траґічний мент і позаяк необхідно було за всяку ціну ліквідувати небезпеку, — опозіція завжди усовувала критику державної системи, говорячи представникам влади "Ви кажете, що держава наша переживає грізні часи. Ви прохаєте нашої підтримки. Ми її Вам даємо. Але сподіваємося, що Ви в більш спокійний мент звернетеся до нас для порозуміння в питаннях внутрішньої політики."

Представники влади, розуміється, обіцяли "йти по лінії золотої середини европейського парляментарізму" (з слів премєр-міністра Мазепи), але... до того часу, доки загрожувала небезпека. Приходе спокій — й опозіція знов іґнорувалася, а навіть переслідувалася.

Ясна річ, що сучасна влада й все те, на що вона спирається — соціялістичні партії, які ніби-то репрезентують народні маси, як і все те, що в імя шкурних інтересів скупчується біля цієї влади й біля цих партій — ніколи не погодяться на консолідацію всіх українських національних сил. Остання нарада в Берліні ес-деків і ес-ерів вирішила не приймати жадної участи в тих обєднаннях, котрі можуть повстати на ґрунті такої консолідації. Вони хотять уникнути всякої одповідальности за те страшне діло, яке провадили протягом останнього року. Вони бояться публичности й ненавидять сяйво дня. Вони цупко тримаються свойого ґетто.

Але не можна задушити той імпульс, який штовхає незалежну громадську опінію до обєднання на ґрунті здорових державних ідей.

І чим скоріше виступить на терені нищого державного життя активна громадська опінія, чим скоріше вона висловить своє політичне credo — тим ліпше для всієї нашої справи. Взагалі-ж, як би не виглядала наша державна справа, — вона потрібує контролю й опіки з боку живих, творчих елєментів. Тільки в цьому полягає її найбільший успіх.

Дуже прості істини, але такі, що набирають характеру проблєми. Чи в стані здеморалізовані й роспорошені державнодумаючі українські верстви обєднатися — себто знайти спільну мову, що до політичної плятформи й методів практичної роботи? Маючи спільність в цілях і засобах їхнього переведення — чи в стані вони вийти з прострації, що їх охопили, й повести ту чи иншу акцію? Переводячи акцію — чи в стані вони бути послідовними й рішучими до кінця? Досі цього не спостерігалося. Досі були критика й неуміння приступити до активної праці. Або оскілковщина або прострація. Або авантюра або нічого.

А самого необхідного — орґанізованої громадської опінії й пляномірної роботи й не було.

Така проблема стоїть перед опозіцією. Вона її повинна вирішити в той чи инший спосіб сама. Чекати на події — большевики задушать Поляків, як то гадають Галичане, або повстанці розібють большевиків, як того певні Наддніпрянці — значить умивати руки. Того ніхто не сміє робити, бо події можуть піти совсім иншим шляхом і всіх поставити в неможливо тяжке положіння. Необхідно виходити не лише з сьогодняшнього дня: будучина нації полягає не в ньому. Треба залишити мрії й приступити до практичної роботи — добитися найбільшого, що могло-б забезпечити нормальний розвиток наших поколінь, позбавити їх того прокляття, що висіло над нами й нашими попередниками, змягшити нещастя, що спіткало нашу націю, поділену на шмаття й дощенту знесилену. Але й перед тими, хто себе вважає за владу, стоїть велика проблєма. Вона має не тільки привилеї помилятися, але й обовязок признатися своїх в помилках. Не тільки пливти за подіями, але їх й передбачати. Не тільки спостерігати — але й оцінювати. Не можна поважати тої влади, яка навіть в хвилини смертельної небезпеки не може вилізти з шкарлупини своїх еґоїстичних інтересів, яка не відчуває потреби звернутися до консолідованої волі громадської опінії, до спільного обговорення загальнодержавної сітуації. Не можна співчувати тим, хто хапається за фікцію влади, гадаючи, що на цю фікцію будуть або є претенденти. Ні, на спадщину Директорії немає спадкоємців! Й це повинні затямити представники соціялістичної диктатури. Але громадська опінія повинна знати, що мають робити в такий страшний час представники офіціяльної української державности? Які їхні перспективи? З ким вони мають йти, на кого мають спиратися? Вона повинна вимагати такої одповіді. Вона повинна станути в обороні свойого народу, якому може знов загрожують нові несподіванки, в обороні тих, що гинуть в нерівній боротьбі з ворогом по степах українських. Опозіція в рівній мірі одповідає, як і влада. Влада — юридично; опозіція — морально. Й тавро призирства однаково лежатиме не тільки на тих, хто робив безправно, але й на тих, хто безправно мовчав. І відповідатимуть вони однаково, чи то буде "перевищення влади", чи "бездіяльність опозіції. Революція останнього року поставила іспит і владі й громадській опінії". Досі вони його не витримали. Влада виявила нездібність правити, опозіція — впливати. Й неминуче мусить прийти "хтось" третій, який використає з цеї дезорієнтації й власти й громадської опінії. Але це вже буде кінець... Торжество третього й поразка перших двох.

Така проблєма обєднання повстає за наші дні й являється найактуальнішою з усіх, що стоять перед нами.

[Воля, 28.02.1920]

II.

Держава й соціялістична інтеліґенція.

Протягом двохлітньої боротьби за українську державність ні наша соціялістична бюрократія, що захопила до своїх рук владу, ні наша демократія, що посідала становище лояльної (а иноді й нелояльної) опозіції не тільки не розвязали проблєми обєднання, а, противно, дійшли до нечуваної роспорошености національних сил. В хвилі повного роскладу державної справи маємо партійні ґрупи, ще більше "автономних" одиниць, маємо велику індівідуалізацію, а бракує нам основно — громадської опінії, консолідованої думки й акції.

Тому й бракує ясного державного пляну — в імя чого маємо жити й вмирати? Навколо чого — скупчувати всі свої зусилля?

В першу чергу це питання повстає перед цілою нашою інтеліґенцію — адже-ж вона веде провід, зазначує віхи й стежки, веде нарід "по дорозі в казку"...

Та й взагалі всяка революція є раніш від усього іспит інтеліґенції — її державній досвідченности й державній вміливости. Й треба обєктивно визнати, що вона цього іспиту не витримала. Не кажучи вже про те, що до нього вона не була цілком підготовлена, що ця державність для неї повстала, як Фенікс з попілу, що, в значній лірі, була вона їй накинена в ході подій — наша інтеліґенція не спромоглася на витворення загальнодержавного пляну до останніх днів.

Перейду — передовсім — до тої її частини, яка мала в своїх руках владу й яка фактично творила державність.

Наша соціялістична бюрократія твердо виробила цілком правдивий прінціп орієнтації на нарід. Але вона не мала державної псіхики й не розуміла, що правити це значить — передбачати. Противно, вона зрозуміла, що правити це значить — пливти за течією, це значить хапати револіційні кличі й їх удержавлювати. Поставлена перед загрозою большевицької небезпеки й необхідністю конкурування з большевицькими гаслами, вона опинилася в надзвичайно тяжкому положінню. Вона почувала, що переведення в життя цих гасел за українські обставини цілком неможливе; з другого боку, не маючи реальної сили й бажаючи її мати в народі, приймала їх в теорії й навіть, як державні засади. Получилоcя траґічне расходження між ідеями й ділами; між прінціпами й реальним життям. Балянсування між двома силами, що позбавило її цілком і впливів і ґрунту. Видавалися роспорядження й не виконувалися; друкувалися закони й не здійснювалися. Було навіть щось гірше: ніхто не знав, чого власне влада хоче — чи заводи й фабрики є власністю держави, чи власністю предприємців; чи земля переходила до "нікого", чи продовжувала числитися за панами. На цьому ґрунті не міг зрости авторитет влади, тим більше, що сама влада більш мандрувала, ніж мала сталий осідок.

Наша соціялістична влада не перепровадила в життя ні комуністичного, ні буржуазно-демократичного проґраму. Не переводила нічого, а лише йшла за подіями. Сподівалася, що в подіях викристалізується державна ситуація. Навіть більше того. Висовуючи теоретично комуністичні гасла, проте намагалася переводити буржуазно-демократичну політику.

Але всюди спізнювалася. Висовувала ці гасла, коли від них вже одмовлялися їхні творці; намагалася — коли вже вся держава їздила на колесах. Носилася з прінціпом трудових рад, доки опинилася в Камянці; онинившися в Камянці, намагалася створити міцну адміністративну владу, але вже було запізно. Сподівалася соціальної революції й нехтувала Антанту, доки Антанта стала господарем цілого світу; кинулася до Антанти, коли вже всі позіції були страчені. Носилася з отаманами, доки не зайшла за Збруч; осівши біля Збруча, увірувала в силу реґулярної армії, але бракувало території й військового майна.

Таке хитання не могло спричинитися до піднесення авторитету влади так зовні, як і в середині. Влада, про яку невідомо, чого вона хоче й яка сама не знає, чого хоче; влада, яка всю свою політику становить в залежність від обставин; влада, якій бракує пляну, а значить єдности волі; влада, в яку й якій ніхто не вірить, влада, яка йде помацки й яка з усіх прінціпів становить найвище всього — прінціп самої влади; влада, яка замкнулася в тісному колі тісної ґрупки політиканів; влада без території, без населення, без війська, без державного масштабу й перспектив — вона не могла й не може виграти державної справи.

В процесі свойого істнування вона загубила найційнійше — прапор, що мусів зазначати дальнійші горізонти, велику ціль, якою керувалися-б провідники й друзі народні. Бо цей прапор — це та віра, що захоплює й штовхає на великий героїзм, віра в будучину — в сьогоднішній й в завтрішній день, віра, що створює все з нічого.

Наша соціялістична інтеліґенція відчуває хиби минулого. Вона відчуває, що все, що було раніше, єсть одна велика "помилка". Й шукає, в чому ця помилка полягає. Цей процес "переоцінки цінностей" вже почався, як і процес відламу від соціялістичної бюрократії, яка ще пливе за течію, ставить останні ставки, пробує врятуватися.

Але, на жаль, наша соціялістична інтеліґенція нічому не навчилась за останній рік і більше від того — безнадійно одійшла від життя. Стала гіршою в методах.

"Єдиною формою державности нашої селянсько-робітничої нації в такий момент є робітнича селянська держава. Робітнича революція в Росії давала нам змогу створити й затвердити цю державність." "Форми радянської влади в кожній країні, де відбувається гострий процес революції — необхідні для успішного ходу революції."

Так пише В. Винниченко ("Воля" ч. 5)¹⁾

"Боротьба в цій перехідній добі від капіталізму до соціялізму, яку створила світова війна, за національну й пролєтарську державу стає проґрамою для пролєтаріяту кожного поневоленого народу."

Оце пише В. Левинський ("Народність і держава", стор. 123).

Раніш від усього — багацько потрібно засліплення, щоб стверджувати, що робітнича революції в Росії "давала нам змогу створити й затвердити цю (робітничо-селянську) державу". Не давала вже через те, що російське місто — міський пролєтаріят російський не визнавав і не хотів визнавати ніякої, хоч би й радянської, української держави, коли була радянська Росія.²⁾ Російський пролєтаріят не потрібував ніякого українського комунізма, ніякої української комуністичної влади. Що-ж до суто-українського пролетаріята, то ніяка сила не могла створити з якогось десятка тисяч робітників пролєтарської, як каже В. Левинський, української держави. Десяток тисяч українських робітників не могли навіть ціною страшкого терору накинути свою пролєтарську волю десяткам міліонів українського селянства. Й В. Винниченко й В. Левинський забувають про повне росходження російського міста з українським селом, росходження й національне, й чисто психічне. В. ньому й полягає, на мою думку, зясовання неудач і самого В. Винниченка, й Скоропадського, й Директорії.

Українська революція й контрреволюція однаково відбувалися по лініям залізниць, по лініям російських міст, але не могли вони дістати сталої підтримки з боку українського села.³⁾ Большевики, Українці, добровольці — всі вони провадили боротьбу майже виключно на терені міст, що ставилися до одних прихильно, а до других ворожо. Й в той час, як російська буржуазія й інтеліґенція спирали добровольців, а російське робітництво — большевиків проти української влади, й ті й другі виступали спільним фронтом. Що-ж до українського села, то воно однаково ворожо ставилося до всіх, бо його форми життя одкидали всі ті експеріменти, що переводилися всіма владами, що були на Україні. По лініям залізниць провадилася завзята боротьба; одні наступали, другі отходили. Одна влада уступалася, друга займала її місце. Й вся ця залізнича сітка й вся ця система міська — вона була ніби державою, ніби тим, що в даний мент проголошувалося завойовниками. Але по за цим була друга держава, яка спромоглася оборонити себе й свою культуру, не дивлячися на два роки нищення й руїни.

Знавці нашого селянства однодушно стверджують, що народні маси цілком пристосувалися до тих обставин, які запанували на Україні. Вони не знають і не потрібують жадної влади; вони мають свої страшні закони й той апарат, що їх провадить в життя.

Страшний це момент, бо вироблюється нова звичка, нова традиція, новий своєрідний лад, основна риса якого полягає в тому, що нарід наш не потрібує вже ні певних державних форм, ні певної влади, що їх забезпечувалаб. Витворюється поняття, що кожне село є сильнійшим від місцевої та центральної влади. Являється відданість такому порядкові річей й потреба його боронити збройною силою. Доки наша соціялістична бюрократія "варилася в власному соку бездарности, а соціялістична інтеліґенція шукала виходу — селянська Україна вирішила на власнуруч проблему державности: староста або комітет, як орґан виконавчої влади; селянський схід, як орґан законодавчої й судебної влади; декільки сот баґнетів, декільки гармат, декільки кулеметів, як військова сила. Повна незалежність в сфері внутрішнього життя; федерація з другими селами — в разі нападу зовнішнього ворога. Два рази розбити собі лоб об цю орґанізацію большевики; два рази — добровольці (Скоропадський, Денікін). Про українську владу й балакати нічого — ні грошей, ні жовнірів, ні постачання вона від цих "штатів" не діставала. Хиба що силою — по реквізиції.

Місто в хаосі, руїнах... А село живе в спокою, порядку. Навколо залізниць кріваві бійки, смерть, а кільки верст в бік від них — нормальна праця селянина на полі, життя. Може ні в чому не виявився державний хист нашого селянства, як в цій інстинктовній обороні своєї матеріяльної культури. Правда, й село наше пережило дні свободи, й воно улаштовувало орґії в панських садиках, й воно віддавалося нищенню й руйнуванню. Але хутко цей пароксізм шаленої ненависти пройшов у селянства; воно побачило, що основою його добробуту може бути праця й правне користування землею. Воно відразу відчуло, що порятунок полягає в самоорґанізації й самообороні. В невтральности що до ріжних сил, які провадять проміж себе боротьбу. В невтральности до того часу, як не зачіпають його інтересів всякі зайди й бандити. Чудесно зрозуміли психольоґію нашого селянства большевики московські, які наказали всім своїм аґентам не втручатися до його внутрішнього життя, себто, визнали його невтральність.

Це дуже важні моменти, бо, повторюю, що поза українським селянством української держави бути не може, бо не місто, а село мусить і повинно стати її фундаментом, її міцною підвалиною.

Й коли повернутися знов до тез В. Винниченка й В. Левинського, то ясно можна бачити, що в їхніх формулах — немає найголовнійшого: зміста. Немає того, що було основою цієї формули у большевиків — робітництва. Тому й повна безсилість українських комуністів, які на ділі, в Київі, виправляють "помилки В. Винниченка й В. Левинського. Й та фікція української радянської державности, яку вони осягли — це юшка сочевиці за продане "первородство". — Та й сама ця фікція є наслідок впливів українських селянських "штатів", відчування їхньої сили й зовсім некомуністічної позіції. Наслідок тої мовчазної згоди, по якій українське село не втручається в справи російського комуністичного міста, а це останнє не зачипає парляментарного українського села. Єсть то компроміс і довго він тривати не може.

Але є й другий бік справи. В самій Росії комуністична революція безнадійно провалилася. Большевики хутко зрозуміли непридатність своїх теорій до реального життя й, що являється їхнім плюсом, особливо з ними й не цяцькалися. Вони при всій своїй комуністичности є великими націоналістами, й прінціпи єдности й могутности Росії їж і близькі й дуже дорогі.⁴⁾ Не дивлячись на незмірно тяжке своє положення, викликане повною ізоляцією, вони не так легко уступали з позіції неділимости Росії, як з инших своїх позіцій. Й поза всяким сумнівом, колиб реакція російська не уявляла з себе тої нікчемности, якою вона була, колиб вона, дійсно, любила на ділі свою батьківщину, колиб їй близькі були ідеї величности й неподільности Росії, — большевики в повній мірі здійснилиб ідею "Собиранія Руси" й нині знов би стояв, простягаючись на пів-світа, московський велитень. Від цеї ідеї большевики на одмовляться й до неї завжди стремітимуть. В цьому булоб велике оправдання їхньої системи. Але, становлячи таку некомуністичну мету, вони й йдуть до неї некомуністичними методами. Орґанізація міцної центральної і адміністративної влади; зведення до зера ролі всяких "совєтів"; створення міцної армії по зразках царських часів; визнання приватної ініціятиви за предприємцями (головно, за закордонними предприємцями, але важне єство, а не форма); повне невтручання в звичайні форми селянського побуту; терор і т. п. — все це говорить про те, що диктатура пролєтаріята є тако-ж владою класовою, як і влада буржуазії, також владою меншости, а не більшости, як це стверджує В. Левинський, але з більшими хибами, бо виключає корективи, які характеризують буржуазну державність — свобода слова, друку, думки, свободний вияв громадської опінії, свободу культурної творчосте, то-що.

Так виглядає справа в Росії, де "общини" на селі й надзвичайно сильні пролєтарські орґанізації в місті хоч до певної міри створюють підстави для комуністичного режиму. Що до України, де бракує національно свідомого робітництва по містах і де превалює індівідуальне землеволодіння по селах, де історично витворилася господарча система, що полягає в приватній ініціятиві, де традиції особистої свободи ніколи не вмирали, й де московські форми життя запізнали лише з початку минулого століття — тут і зовсім немає підстав говорити про пролєтарську державу, як це робить В. Левинський, або про пролєтарсько-селянську, як це зазначує В. Винниченко. Розміри статті мені не дозволяють підійти до цілого питання з цифрами в руках; зауважу лише, що ніде так легко не переводилася столипинська земельна реформа, як на Україні, що займала перше місце зпоміж инших губерній по числу хазаїнів, які переходили на хуторське господарювання, й, противно, ніде ця реформа не стрінула на такі труднощі, як в Московщині. Ці ріжниці в формах економічного побуту були між Україною й Росією, були й лишаються надалі. Їх, як ми бачили, увзгляднили навіть московські большевики. Не хотять цього зрозуміти лише наші комуністи.

Для кожної безсторонної людини справа ясна: немає обєктивних данних для створення на Україні національної радянської державности, робітничо-селянської національної держави. Робітництво, що спирає комунізм, визнає лише совєтську Росію з певною культурною автономією для совєтської України; селянство не визнає ані совєтської Росії, ані радянської України: бажає твердого правного порядку й по власному розумінню цей твердий й правний порядок на ґрунті широкого народоправста самотужки переводить в життя. Юридично — радянська Україна, як частина совєтької Росії, юридично — фікція державности; а фактично — "штати" й повна роспорошеність державности. Не переможе протерічча й його не може розвязати ніяка палка комуністична фразеолоґія. І, дійсно, ні В. Винниченко, ні В. Левинський не можуть довести необхідність, раціональність і можливість заведення радянської форми державности на Україні. Починають з того, надто В. Винниченко, що була зроблена помилка, коли укр. соціялісти одвернулися від большевицьких методів управління, а кінчають на тому, що всеоднак нічого з того не вийшлоб, бо московські большевики такі-ж самі "мозговики", як і російські праві, демократи й соціялісти. "На папері й у заявах — пише В. Винниченко — "право самоозначіння" "вплоть до отдѣленія", а в емоції — самий примітивний, брутальний, погордливний нахабний націоналіст." — "Російський большевизм, як і російский демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розвязання. У всій большевицький літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалося або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливостю, абож немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно й казенно." ("Відр. нації", ч. II, стор. 262—263). "Війна совєтської Росії з Укр. Народньою Ресбпуликою — пише В. Левинський — завдала брехню всім гарним словечкам Лєніна про "право народів на самовизначення аж до відділення". Обєктивно, це війна за задержання України при Росії, війна з завойовницькою метою" ("Соціялістичний Інтернаціонал і поневолені народи", стор. 142). А впершись в незламанний мур своїх же спостережінь — знов деклямація про "помилки", про необхідність радянської влади, орієнтації на схід аж до того менту, коли шляхом своїх же нових спостережінь не робиться висновку, що ця радянська влада може бути тільки московською, або її зовсім не буде... Й ніяк наші комуністи не можуть вирватися з лянцюгів власних протиріч і немощности.

Не ліпше справа виглядає й з ишими тезами наших запізнених комуністів. Вони гадають, що форми радянської влади на Україні слід булоб установити шляхом терора, як це робили російські большевики. "В клясовому громадянстві — пише В. Винниченко — рівної волі для всіх громадян не може були, це є утопія, це — теплий лід, це все одно, що революційний опортунізм. Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротися за неї й за свої цілі всякими способами." Й не в цих способах полягає справа, а „в тому, в імя чого робляться ті насильства" ("Відр. нації", стор. 185, 189).

"В перехідному періоді між капіталізмом і соціялізмом — вторує В. Левинський — потрібен пролєтаріятові орґан надсильства, який є пролєтарська держава," або як її називає Маркс — "диктатура пролєтаріята." ("Народність і держава", стор. 119.) Це є виправдання насильства, але не докази того, що воно в стані забезпечити пролєтарську державу, взагалі, а українську радянську державу, зокрема. Насильство щось забезпечує, але раніше необхідно це щось мати, хоч би в потенції, тим більше, як я вже зауважував в горі й що признає й Винниченко, національно свідомого робітництва немає, себто немає того, в імя кого робилосяб насильство. А колиб воно й робилося — мусілоб бути направлено також і проти московського робітництва, себто, все однак привело би В. Винниченка до признання "помилок", але зовсім в иншому змислі.

Наша соціялістична інтеліґенція, зітхаючи й деклямуючи про радянську державу на Україні, не мож довести головнійшого — чи можливо її здійснити на Україні, а коли можливо, то в який реальний спосіб? В який спосіб вони можуть збудувати національну пролєтарську державу, незалежну від московської, суверенну й міцну, що не тільки-б задушила буржуазію, не тільки знишилаб інтеліґенцію, не тільки спаралізувалиб селянство, але й оборонилася від совєтської Росії, якій, як говорить сам В. Винниченко, бракує й бракуватиме завжди "вугілля, цукру, ріжних сировців, хліба, що звичайно вивозилися з України" (стор. 259)? Яка все це хоче мати по праву сили, а не з лавки безсилих?

Соціялістична інтеліґенція забуває, що найбільш актуальним заданням тої доби, яку переживаємо, є не створення "пролєтарської держави", а переведення політичних реформ по всіх державах, в установленні однотиповости політичних форм, як і форм господарчих. Майже в цілому світі усталилася однакова, республіканська форма правління, себто, однаково й остаточно центр політичної ваги перейшов від аґрарного оліґархизма до буржуазно-демократичного парляментаризму (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехославія, Польща, Фінляндія й инші). Недопущення до поновного відбудовання монархій, а, значить, панування бюрократично-феодальної шляхти — в цьому змисл всіх подій. Політична лінія вирівняє лінію господарчу, як і збільшить політичну ролю демократії. Це було би справжнім "переходом від капіталізму до соціялізму", висловлюючися словами В. Левинського. Ніяка пролєтарська держава не втримається, будучи оточена монархіями, або імперіялістичними республіками. Думати-ж, що вона здібна завалити весь світ та й ще за сучасні обставини, та й ще за надзвичайну індівідуалізацію державної психики всіх народів — можна лише в засліпленні!

Соціялістична інтеліґенція, яка в одній частині пропаґує комуністичні прінціпи, коли їх одкидає світовий розвиток і реальна українська дійсність, або в другій частині — продовжує жити в сфері "директорських" ідей — характеристична риса яких: ніхто не знає, чого хоче й до чого стремить — вона не тільки не відчуває світових подій й їхнього змисла, а також безнадійно розійшлася з народом, бажаючи його ощасливити тим, від чого одмовилися навіть чужинці, навіть московські большевики. Ця інтеліґенція ніколи не знала народу — ні за царські часи, ні за часи революції. Вони жили ідеями сходу, ідеями Росії, які хотіли перенести на ґрунт українського життя, не рахуючись з його обставинами. Це в однаковій мірі довели так українські ес-ери, як зараз доводять українські комуністи. Й однакові наслідки: нарід, ніби пішовши за ес-ерами, одкинув всю їхню програму; пішовши ніби за большевиками, не визнав іхньої системи. Лишився тим, тим він і був до революції — українським народом, який має одмінну національну психику, одмінні способи державного думання й одмінний господарчий устрій. Як наслідок: своєрідні "буржуазно-демократичні штати" на Україні й "пролєтарска держава" за кордоном в осередкові українських "мозговиків".

¹⁾ Більшість статті вже була написана, коли я дістав "Відр. нації." ч. II В. Винниченка. Полишаючи на боці її загальну оцінку, я беру з неї те, що тичиться до моєї теми безпосередно. А. К.

²⁾ "Ми не мали сильного національно-свідомого пролєтаріяту". (Винниченко "Відр. нації", ч. II, стор. 96).

³⁾ Найбільше, що могло зробити селянство, це одвернутися від тих, хто не задоволяє його й піти за рішучими й смілими" (Виннич. ib., стор. 97).

⁴⁾ "Кожний руський большевик є все-ж таки Руський, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями" (Виннич. Ibid., стор. 268).

[Воля, 13.03.1920]