"Вірні є обчислення, що на окраїнах хорих пятнистим тифом є 100.000 осіб". ("Czas".)
"На Волині, в прифронтовій полосі польських військ лежать сьогодні 19 000 непохоронених трупів українського люду, помершого на пятнистий тиф..." (З промови тов. Дашиньского.)
"В деяких селах заліщицького повіту доми зовсім закриті, тому що мешканці вимерли". ("Вперед".)
Страшне. Мимоволі здрігаються нерви в кождого чоловіка. Ті нерви, що набрали неабиякого гарту за час кількалітної війни, ріжних нещасть. Дивимося на ті неймовірні числа, числа страшні і неодин з нас дивується, що приходять наші дні і ми щасливо, наче чудом оминаємо те лихо, яке спало передовсім на нашу країну. Ми може заспокійно читаємо ті числа, деколи байдужно спиняємо свою увагу на них. Не то привикли до них, зжилися з ними, не то вони для нас щось зовсім буденного, звичайного. Психольоґічно це подекуди оправдане.
Більше застанови уділюємо несвідомому вчинкови шіснайцятьлітного віденського хлопчини, який під впливом голоду стріляє собі в лоб. Траґедія колишньої столиці з погаслим блеском виставних рінґів, уособлена в бідолашньому хлопчині з простріленим черепом, це щось, що служить хвилевою емоцією в сірій буденщині галицького загумінка.
Бо своє вже не вистарчає. Воно збуденніло. Те своє, що міститься в двох словах: Жниво смерти! Страшне жниво.
Те, чого не знищили московські наїзди, що полишилося від гостинних приходів мадярських, німецьких і турецьких жовнірів, те що пощадила світова війна, і змагання двох сусідних народів, нині корчиться в страшних судорогах. Люде падають гей мухи, пустіють цілі загороди; цілими днями лежать непохоронені трупи, розкладаються, затроюють повітря. Зарази перекидуються з хати в хату, з села в село, а звідтам у міста у ті ґерметичні скринки для плекання епідемічних недуг і вбирають там страшні жертви-гекатомби.
Пригадуються давні часи татарських набігів, образовим способом бачимо епідемічні появи середньовіччя, які перейшли в так гарну лєґенду минулого.
Там десь, далеко від нас, при зелених столиках европейських дипльоматів, безпереривно йдуть торги за клаптик цеї землі, із-за ньої ростуть нові пристрасти. А тут на тій спірній території смерть робить своє.
Всі мовчать. Мовчить здебільшого преса, подаючи без коментарів страшні числа, мовчить уряд, мовчить народ, відпроваджуючи своїх близьких і далеких на кладовище.
Наче так мало бути, наче це конечність, перед якою нема ніякої охорони.
Мовчить теж цілий світ, занятий поділом отаманської спадщини чи зацікавлений соціялізацією трупів в совітській Росії. А може статутом для східно-галицького цминтаря.
Дивно стає й болючо, страшно болючо.
Дивно за спокій, за пасивність мешканців цеї країни, що від часів повстань Хмельницького, була призабутою оазою, не бачила ноги наїздника, не знала що війна, що воєнні нещастя. Тепер щойно їх зазнала і на довгі віки полишиться її спомин страшного минулого.
Спомин про нечуване досі жниво смерти, про опустілі обійстя, про стоси непохоронених трупів і... байдужість тих, що всьо инше бачуть, тільки не те, що становить сьогодні найбільшу небезпеку.
Чи ті страшні числа ще за малий для них арґумент?
Чи ждуть ще инших?...
Вперед!
19.02.1920