Повільно наближав ся поїзд до стації. — Пожовклі лиця визирали із вікон ваґонів, мов сірі черепи мерців із розкритої могили.
Чорні, запалі в глуб очі гляділи з недовірям, але цікаво на переминаючі будинки, та гуртки узброєних жовнірів. Їхали домів.
По пяти літах крівавого бою, вертали у рідні сторони, щоб зложити змаргані трудами кости у своїй землиці.
Крізь діраві шинелі прошибав холодний вітер, а їх босі, задубілі ноги, обвиті брудними шматами, виглядали мов купа фіолєтного, гниючого мяса.
Було їх дві сотні, самих недобитків. Многі сиділи на нехарнім, холоднім помості, підобгавши під себе ноги, та закривали лахміттям пів — наге тіло. Під стінами вагонів лежали кріси нові, лискучі, готові до стрілу, а біля них тяжкі деревляні скринки зі смертоносним заліззям. — Поїзд станув. — З вікон двірця гукнув розказ: "Зложить усе оружя!"
Миттю заворушилось в ваґонах мов у муровлиску. Бездушні давніще тіла оживились. — По хвилі котлував живий клубок людських туловиць, мінячи ся то брудно-синьою, то жовтою краскою. Худі руки гарячково хватали холодні кріси, та розкинені по помостах набої. — Їх щоки зарожевіли, а очі блиснули непевним огнем. Знать відізвала ся в них гаряча кров косооких предків. Одна хвилина. Дула рушниць звернули ся в сторону двірця, і роздав ся зловіщий стукіт стали; стукіт, який віщує надходячу грозу смерти та затуманює мозок жадобою теплої крови.
Грюкнула сальва. За нею понесла ся друга, трета...
А залога двірця? Вона заздалегідь схоронила ся в мурах своєї штучної твердині, лиш дула крісів грізно гляділи крізь вікна на ворога.
Відповіли собі огнем. — Мов рій кусливих пчіл вилітали кулі з камянного улия, та проверчували без труду тонкі стіни ваґонів.
Мов стадо ранених звірюк кинулось усі прожогом до виходів в ваґонах; та топчули по ранених і трупах хоронили ся за поблизький насип. Все більше та більше стікала кров по ступенях возів, та багрила сиву рінь залізничого шляху.
Скелети одіті в нужденне лахміття розпочали на ново почату пальбу!.. Зойк ранених та безупинна стрілянина мішались з собою в якусь пекельну мельодію.
Та-та-та — заторохкотів негайно машиновий кріс з вікон двірця.
За ваґонами замаяла брудна хустина. Поїзд піддав ся. Громада побудників обступила його. — Гора крісів та всякого матеріялу — се трофеї кровавої побіди.
Позбирано трупів та ранених, мов побиту дичину, та віднесено: одних у кістницю, других у лазарет. В поїзді почав ся трус.
Із посліднього воза висунула ся тихцем жовнірська постать, закриваючи червоними полами синього плаща невеличкий пакунок.
Дрожачими руками запинав чужинець золоті ґузики киреї, яку вітер свавільно розвівав, граючись багряним підбитєм, подібним до крови, що блестіла в теплих ще калюжах. Лучі заходячого сонця мінились в мережанім золотом ковніри, та освічували лагідним світлом його бліде обличе.
Хотів скритись. — Ще один крок і замір його сповнений.
В тій хвилі чиясь важка рука впала на рамя дрожачого старця.
"Гей хлопці до мене! Тут є ще один пташок! — озвав ся дзвінкий голос молодого жовніра. При тих словах поклепав він приявно чужинця по плечи.
Старик затремтів; здивовано поглянув кругом себе, і морщина лютого гніву зарисувала його чоло.
Очі його заіскрились, а густі брови нависли мов хмари, віщуючи бурю. Рванув ся утікати, але жилиста рука молодика цупко вхопила його за золотистий ковнір.
Бліде яйце старика покрив гарячий румянець, а напів розхилені уста кидали хрипливі придушені проклони.
Мов злючий пес кидав собою, але залізні обійми держали міцно.
В руці молодого жовніра блиснув револьвер; старик здрігнув ся, але більш вже не пручав ся.
Його перешукали; в малій коробочці була груба вязанка нових банкнотів. — Новий, червоний плащ лежав на земли між крісами та уставленими в ряд гарматами.
Трус скінчив ся; поїзд рушив. В кутку на лавці, в сірій подертій мантлі, сидів чужинець.
Руками закрив він лице та потонувши в глибокій задумі, глядів у землю.
На ковніри синіли свіжі дві плями, ярко відбиваючи від споловілого мундуру. — Старик їхав домів.
[Нова Рада, 12.02.1920]
12.02.1920