"Lidove Noviny" з 23. ц. м. приносять фейлєтон визначного чеськогo письменника й прихильника нашого народу, Яроміра Нечаса. Сумна — невесела картина нашого "раненого брата"... Читач сміється крізь сльози й бачить, до чого довело 1000-літне мадяризування наших земляків... (Прим. перекладача).
Небавом по зайняттю Закарпатської України чесько-словацьким військом виїхав одного разу з Ужгорода анґлійський полковник в Карпатські гори, щоб пізнати селянський люд та щоби поінформуватися про його політичні змагання й бажання.
Товаришив йому жупанський урядник, а наш земляк Мікуля, який перебував довгі літа в Америці й знав добре по анґлійськи. Полковник бажав прямо поговорити з народом, без попереднього оголошення, щоб витворити собі правдиву, нефальшовану думку й власний погляд. Коли самохід переїздив темним сельцем за Перечином, побачив полковник під школою громадку "Русинів". Задержав самохід й пустився з провідником до школи, щоб з ними поговорити, з селянами, яких число по появі самохода в сільци постійно зростало. Першим питанням полковника було: Знаєте, як зветься ваш край?
Селяне мовчать, лиш один по заду озиваєся: "Руська Країна" (це була урядова назва "Русінска" в останніх часах мадярського панування).
"А знаєте, що це Україна? Хто з вас бажав би собі злуки з Україною?"
Два селяне підняли руки, оглянулися, колиж бачили, що лиш самі підняли руки, спустили їх скоро в діл.
"А Чехів знаєте?"— "Знаємо, пане, це лєґіоністи, що мешкають у школі".
"Ну, добре, — а бажалиб ви собі жити з чесько-словацькою республикою?"
Кількох селян підняло руки.
"А до Мадярів не хочете належати?"
"Не хочемо, прошу пана" — прозвучало з селянських уст. (Відповіли селян цитує автор по українськи. Прим. перекладача).
"Ну, так, з ким властиво хочете бути в злуці?" питає полковник трохи нетерпеливо, трохи цікаво.
Один старший селянин виступив наперед й каже рішучо:
"Ми хочемо бути прилучені до Америки."
"Ая, до Америки!" закликали селяне цілим горлом й підносили руки один понад другого.
Полковник сміється вдоволений. Сідає в самохід і їде далі. Бодай тепер дізнався на власні вуха, до якого сусіда має бути прилучена Закарпатська Україна. Вільзонови навіть не сниться, яких має всюди приятелів!
*
На зборах в Ужгороді 9. жовтня мин. року викладає "староруський" бесідник з Галичини українським селянам, що властивою назвою їх краю є "Карпатская Русь", а всі инші назви, як: Русінско, Підкарпатська Русь і т. д. видумали Мадяре й Німці. А щоб добре собі затямили назву краю, проголошує торжественно ще раз: "По руськи — Карпатская Русь", по чеськи — Карпатска Русь, а по француськи (тут є француська військова диктатура) — La Саrраthorussie."
Побіч нас стоїть задуманий селянин в козацькій шапці й бурмоче собі півголосом:
"О, трома язиками, то добре, то добре!"...
"Верховина", це є північна гориста й лісиста часть Підкарпатської України, є вбога, а селяне живуть там вельми бідно з плекання худоби й з праці по лісах. Поля мало й то лихе. Вибивали тому клин клином й жили в постійних важких злиднях. Полуднева частина "Русінска" — а особливо долина Тиси — належить до найврожайнійших частин нашої республики взагалі, а українські селяне жили тут вже досить приличним життям.
Тому селянин на долах має час посвятитися ріжним питанням публичного життя й цікавиться ними більше, ніж бліді й винужденілі, в кожухи й полотнянки зодягнені Верховинці, яким заєдно на думці лиш мука, сіль і цукор.
Це вихісновують політичні аґітатори ріжних партій та відкликуються на вічах на цей бік селянського життя, якого не елєктризує ніяке політичне гасло з бесідницької трибуни так, як просте слово: Мука, нафта або тютюн.
По великім політичнім вічу в Ужгороді стрінули ми на гостинці в напрямі гір горстку українських селян. На вічу ухвалювано ріжні резолюції й розвязувано теж язикові питання, які на Закарпатській Україні більш замотані, ніж в якім-будь иншім краю нашої республики.
"Ну" — питаємо селян — "як вдалося віче?"
"То все до нічого" відказують вони.
"А за якою мовою ви? Хочете, щоб учено дітей в школах такою мовою, якою самі дома говорите, чи може хочете мови великоруської?"
"Ой, паночку, так нам сьогодня голову закрутили, що самі не знаємо, що робити. Ми думали, що дістанемо трохи муки, цукру, соли. А не дістали нічого. Надармо йшли й бідували. Ой, біда, біда!"
Український селянин не є клєрикальний, але побожний. На свого греко-католицького священика часто лютий і до нього із за соціяльного гнету упереджений — ще до недавна повнив йому даремщину, робив за толоку (т. зв. роковини, коблини), але попри те не годен обійтися без "пан-отця". Це лежить вже в психольоґії селянської душі на Підкарпаттю.
Перед кількома місяцями скликано антиклєрикальне віча, на якому говорено остро проти попів, як використувачів, та мадяронів; отворив його бесідник Вислоцький словами: "Слава Ісусу Христу!"
А всі баранячі шапки злетіли на приказ в долину, товпа хрестилася і билася в груди — зі словами: "Слaва на віки".
Так зачинаються й так виглядають на Закарпатській Україні протиклєрикальні віча.
*
Хоч біда й злидні зрівнали всіх селян, хоч загальна подоба селянської душі однакова, не є вони навіть супроти себе завсіди демократичні. Між ними істнують ріжні ступені, ранґи, як всюди, і то не лише після багацтва, але й після того, чи бачив вже світ чи ні, чи бував вже в Америці і т. д.
Яркий доказ цього бачили ми на вічу українських селян в Дравцях біля Ужгорода дня 4. ц. місяця.
Коли скінчив головний бесідник, розвелася діскусія, в якій взяли участь селяне, а яка оберталася доокола їхніх дрібних щоденних турбот.
Молодий "Русин" хоче бесідувати. Зачинає, нараз перериває його бесіду статочний ґазда словами:
"Мовчиш, ти смаркачу. Був ти на війні?"
А молодий український селянин замовкає зі стидом, щоб уступити перед другим з військовими кваліфікаціями!
Переклав Ол. Бариляк.
[Громадська думка, 31.01.1920]
31.01.1920