Події послідних місяців на Західній і Придніпрянській Україні довели до розбиття нашої армії. Сей найважнійший чинник, що засвідчає істновання і силу кождої держави, у нас зредукований до minimum. Придніпрянська армія отм Петлюри так як перестала істнувати. Недобитки, що опинилися в Ланцуті та околиці Шепетівки під охороною польської окупаційної армії, не представляють для України ніякої вартости тому, що вони вже стратили свободу рухів а перед народом України здескредитовані; бож се кождий розуміє, що правительство і армія, що вибере ся на Україну під охороною і при помочи польської армії, покровительки польських поміщиків Правобережа, певно не знайде більше приязного приняття, чим денікінівські реакціонери, а напевно менше, чим колись гетманці під покровом німецьких штиків. Впрочім нема надії, щоби правительство Скульського, для якого українська державність являєть ся нонсенсом, схотіло справді приложити руку до створення якоїнебудь української армії. Друга ґрупа наших військ, дотепер найкрасша — Січові (білоцерківські) Стрільці також не істнують. Мужву — як доносять — зле мобілізовано, а старшини знайшли ся в Луцьку на тій самій стопі, що останки Петлюрівської армії. Одинокою оружною силою, якою може розпоряджати Українська держава — се останки геройської галицької армії, що по своїй твердій Одисеї остаточно таки витревала до нині на своїй позиції і стоїть на услугах українського правительства.
Можна би говорити ще про одну українську армію — се червоні, українські війська, які — як доносять часописи — орґанізує київське совітське правительство окремо лиш для услуг Української совітської Републики. Та чи київське совітське правительство стоїть справді на становищи самостійної, зєдиненої України, не маємо на се автентичних вістей, тому й годі червону армію, що оперує на Україні, вважати українською. На загал треба здати собі справу, що Україна — не з нашої вини — мілітарно представляє невеличку силу, мілітарно ми розбиті.
Та се лиш одна біда; є ще й друга. Наше національне нещастя в політичнім розбиттю, у браку скоординованої, політичної думки на зовні, до одної мети, яка в кождої щиро української одиниці поодиноко є так природною. А наше розбиття прийшло саме в хвилю, коли нам політичної консолідації найбільше потреба. Тому нині, коли ми говоримо про переґруповання сил, розуміємо сим разом політичних сил; їх треба конечно й то як найскорше переґрупувати і уставити новий фронт, як що наше пораження не має бути цілковитим і остаточним.
Близкий мир Анґлії і цілої антанти з большевицькою Росією дає підставу заключати, що й справа цілої України в найблизших місяцях, а може й тижнях, прийде під остаточне рішення і то серед більше пригожих для нас обставин чим доси. Як вона буде рішена — залежить від сього, чи полагоджування справ Східної Европи застане нас вже переґрупованою, політичною силою, чи поодинокими кольонами, що як розбитки блукають по побоєвищи без одного стратеґічного пляну. І як розбита армія, як що не хоче скапітулювати перед противником, мусить як найскорше переґрупувати ся, дістати знов одноцільний стратеґічний плян, мусить ся в армії знов привернути дисципліну а як що зайде потреба не карні, здеморалізовані частини треба й усунути з армії, щоби не вводити дальшої деморалізації; так і з нашими політичними силами. Нам треба ясно поставити собі плян нашої національної політики. Не лиш весь загал українського громадянства в Галичині, але також у Придніпрянщині розуміє, що лиш самостійна українська держава, що зєдинить всі етноґрафічно українські землі, може бути тою політичною плятформою, на якій всі без виїмку зійдемо ся.
Як Ситківська угода, так і варшавська з 2. грудня були актом твердої конечности; перша мала ясну ціль перед собою — умову з Денікіном подиктовану конечністю при найблизшій нагоді зліквідувати, що й стало ся; другу ціле громадянство відразу опрокинуло, бо грішила проти цілости української землі. Закине хтось, що від виложеної плятформи ми вже відступили, годячи ся на відорвання Закарпатської України; та се погляд мильний. Теперішна приналежність Закарпатської України до Чехословаччини є тимчасова і з хвилею повстання самостійної України, Чехословаччина сама віддасть сю землю, бо для неї представляє ся, під фінансовим оглядом пассивна провінція; лиш вартість коридора, що сполучить Чехію з якоюсь великою східно-европейською державою; коли се стане ся, "Русінско" Чехії непотрібне.
Нам треба також відновити карність серед всіх політичних ґруп, а також одиниць, що стоять на плятформі виложеної національної політики. Український народ не допустить до сього, щоби ріжного рода політичні авантурники без делєґації з рамени українського Уряду, на власну руку вели які небудь переговори або денебудь в імени українського народу виступали за границею. Хоч такі виступи не можуть ніколи вязати українського громадянства та на сім терпить національна карність, бо противник виступи першої ліпшої перед ніким невідвічальної і нікого не репрезентуючої одиниці підносить до значіння як не голосу народу, то принайменше поважної ґрупи. Некарні одиниці мусимо поставити поза обсяг наших політичних сил.
У сім напрямі ставимо жадання до української соціял-демократії. Фактом є, що майже всі соціялістичні ґрупи, Соборної України, в першій мірі Придніпрянщини, актом 2. грудня провинили ся проти цілости української землі, провинили ся й тим, що хотіли говорити в імени західної України в супереч однодушному переконанню її української людности. Так само є фактом, що офіціяльний орґан західно-української соціялдемократії "Вперед" занимав у сій справі довший час двозначне становище. Та не хочемо кидати на нікого каменем. Віримо, що більшість з них робила се в добрій вірі, а тепер самі видять свою страшну похибку. Тому жадаємо й від сеї нашої ґрупи отвертих карт якраз не в імя партійної борби, але міжпартійної згоди, в імя національного Burgfrieden-у.
Під конець, коли би найшли ся одиниці чи й ґрупи, що вже скомпромітували ся, або не схотіли би підчинити ся національні карности — треба їх усунути зі звязи наших політичних сил. Нам конечно вже раз усунути неясність між собою, нам треба стати одноцільним фронтом, щоби події, що зближають ся, застали вже переґрупований, сильний фронт, що заступати ме справу неподільної Соборної України. А у нас се виїмково можливе. Суспільний уклад верств населення України такий, що якраз буржуазія спиняєть ся рівночасно у таборі ворожім нашій національній ідеї, а національна українська думка є репрезентована якраз демократією. Тому не вишукувати нам трудностей, яких у нас нема, та не шукати буржуїв, а навіть буржуазної преси — як дехто хоче — серед пролєтарів.
На горизонті східної Европи укладаєть ся нова політична констеляція, уявім собі нашу відвічальність перед вітчиною і уважаймо, щоби ми самі не занапастили нашого красшого завтра одиничним чи партійним індивідуалізмом.
Одно нам треба знати, що ніхто нас не зможе поділити, ніхто нас не зможе віддати в неволю, якщо самі не згодимо ся на розшматовання нашого національного орґанізму або як самі не всунемо нашого карку в ярмо.
Нова Рада
29.01.1920