Сенс й логіка, сила і слабкість всієї створеної Владіміром Путіним системи влади ніде не проявляється так виразно, як у зовнішній політиці. Переговори в рамках нормандського формату ще раз змусили про це задуматися.
На відміну від Путіна, і Емманюель Макрон, і Анґела Меркель, і тим більше Володимир Зеленський змушені діяти, враховуючи безліч факторів зовнішньої і внутрішньої політики: дотримуватися домовленостей між собою і партнерами по НАТО, ЄС, ОБСЄ і т. д., враховувати громадську думку і політичну ситуацію в своїх країнах. Все це зменшує простір маневру – адже від прийнятих ними рішень і зроблених заяв залежить їхня особиста політична кар'єра (як у випадку Макрона та Зеленського) чи перспективи їхніх партій (як у випадку Меркель).
У Путіна ситуація інша. Він, по суті, може приймати будь-які рішення – від включення ДНР і ЛНР до складу Росії до їхнього повернення під повний контроль України (наприклад, в обмін на визнання Києвом нового статусу Криму) – і гарантувати, що всі органи влади Росії будуть ці рішення виконувати: парламент терміново ухвалить закони, силовики не ставитимуть жодних питань, а незадоволених заткнуть, причому і прихильники жорсткої лінії, і ліберальні критики.
Однак цей унікальний статус має і щораз очевидніші недоліки. Відсутність повноцінних союзників і незалежної від Путіна політичної системи всередині Росії не дозволяє йому підкріпити свою позицію посиланнями на непідвладні йому обставини: партнери на переговорах розуміють, що мова завжди йде про волю і позицію однієї людини, яка сидить перед ними.
Отже, його партнерам треба або домогтися зміни його позиції, або тягнути час і чекати, поки на його місці не опиниться хтось інший, більш поступливий і схильний до компромісів. Стратегічно цей сценарій найреалістичніший, і це не може не денервувати Путіна і не може не штовхати його на спроби все ж досягти якихось домовленостей тепер чи в недалекому майбутньому, а не залишати складні проблеми на потім, коли він може не бути вже в настільки добрій формі.
Бути автократом можна і треба у світі, де всі навколо є автократами і світова політика зводиться до сутички політичних талантів. На щастя для людства, сучасна світова політика вже багато десятиліть не є протистоянням сильних особистостей: це насамперед протистояння економік і систем. СРСР програв не тому, що Горбачов був слабшим за Рейґана чи Тетчер як особистість, а тому, що радянська система віджила своє економічно і морально; і навіть якщо погодитися, що Горбачов був слабким лідером, то причиною краху СРСР є все та ж радянська політична система, яка висунула його на найвищу посаду і виявилася залежною від його особистих мотивів, талантів та обставин.
Лідери західних демократій можуть бути сильними або слабкими політиками, відчувати до Путіна особисті симпатії чи антипатії, але вони в будь-якому разі будуть грати за правилами. Путін же приречений мати справу не стільки з приємними або неприємними йому учасниками переговорів, як зі всією сучасною політичною системою Заходу, яка хоч і не здатна на рішучі дії проти порушників правил, але досконало навчилася гасити амбіції авторитарних лідерів нескінченним чергуванням санкцій і самітів, ясно розуміючи, що рано чи пізно з Москви на переговори приїде зовсім інша людина.
13.12.2019