У Ґданську вимагають реабілітувати спалену 360 років тому чарівницю.

 

 

Нині, 9 грудня, минає 360 років, як на площі Домініка у Ґданську спалили 88-літню Анну Крюґер зі звинуваченням у чарівництві. Товариство освітян і терапевтів "Зачаровані", що від 2016 року добивається її реабілітації, використало нагоду, щоби привернути увагу до процесу.

 

Почалося з того, що активіст цього товариства, яке допомагає хворим на деменцію та альцгеймер, прочитавши в ґданського історика Ґоттхільфа Льошіна опис її процесу, побачив типові симптоми пацієнтів товариства. Якщо виключити дивну поведінку, викликану хворобою, то фактично жінку судили за те, що вона пережила епідемію віспи та читала релігійну літературу. Власне через це вона викликала підозру сусідів, а що цивільний суд міг судити відьом тільки за вчинену ними матеріальну шкоду, то її звинуватили в тому, що вона призвела до пошесті худоби в околиці. Ну, а вже під тортурами бідна жінка зізналася, що спілкувалася з чортом на ім'я Клаус. Її спалення було останньою такою стратою в Ґданську.

 

Оскільки судив її міський суд, то товариство "Зачаровані" звернулося в міську раду з вимогою посмертної реабілітації Анни Крюґер; такий реабіталізаційний рух стає популярним в сусідній Німеччині завдяки, зокрема, активності протестантських пастирів. У самій Польщі три роки тому міська рада Слупська (за сто кілометрів від Ґданська) реабілітувала Тріну Папісте (справжнє ім'я Катажина Ціммерманн), спалену в 1701 році за чарівництво, і назвала її іменем рондо в місті.

 

 

Варто нагадати, що з середини XVI століття протестантська пропаганда активно використовувала так звану "Чорну легенду" про мракобісся католицької інквізиції, пізніше цю легенду всіляко експлуатувала атеїстична пропаганда. Внаслідок цього в суспільній свідомості досі існує переконання про ледь не щоденні вогнища, на яких спалюють єретиків та підозрюваних у зв'язках із дияволом.

 

Натомість загальне число таких екзекуцій за п'ятсот років – від XIII до XVIII століть – сягає кільканадцяти тисяч, тобто пересічно двадцять випадків річно в цілій Європі, з них ¾ припадає на Іспанію, але навіть там у 98,7% поданих звинувачень інквізиція не знаходила підстав для смертної кари. На наших теренах такі вироки були екстраординарними: у Львові, де інквізиційний трибунал існував від 1381 року, зафіксовано лиш один випадок спалення за зв'язок з дияволом: це описаний Юрієм Андруховичем у "Коханцях юстиції" процес Альберта Віроземського в 1641 році. Натомість спалення відьом – попри церковну заборону – були відносно розповсюдженим явищем по галицьких селах. Про спалення відьми в рідних Нагуєвичах писав навіть Іван Франко, а останній зафіксований випадок відбувся в Микуличині (коло Яремча) 1827 року – менш як двісті років тому.

 

В 1908 році Петро Шекерик-Доників записав спогали Афії Антоняк з Косівщини про випадок з середини 1860-х років, коли мало бракувало, щоби спалили стару знахарку в селі Голови:
 

Як відьма Кашуля виратувала ся від спаленя.

Я була малов дївчинов тогди, як жила відьма Кашулиха. Є може яких сорок пєть років, як у сїнокоси, лїтї, була така посуха, шо де би став ногов, то на спузу терла си трава, так усе вигоріло вид по­сухи, шо ни було шо и скубнути худобинї. Але була тогди на Голо­вах баба, стара уже, и зуба навіть ни було в ротї, звали її Кашулев. Уна сидїла осидком отам, де тепер Баранюк (Сапріянчук) сиди на її місци. Але тота Кашуля богато пересиджувала у твого вуйка Онуцька (Онуфрій Шекерик). Тота Кашуля була суда в нашим покутю викли­кана відьма. Того лїта, у туту страшну посуху, зробила си покличь, шо инак ни є, лиш Кашуля відьма сперла дошь тай через ню гине тілько народу тай худоби. Раз якос у лїтї, таки у туту страшну спеку, прийшов атаманів (Юріштанів) зєть Хромчук, ваташко пушкарив, та єкис Чуплак, з Села великого (Довгополя), пушкар, Лукинко Цапків, пушкар з Голов, тай Лукин Юринджін (Зеленский), присєжний з Го­лов. А Дмитро Шкиндя був тогди за війта на Головах. Зибрали си вни усї тай Шкиндя з ними, тай пишли ловити тай палити Кашулю, аби пускала дошь, бо нарид гет вигибав з посухи. Я забула, чого я прийшла до Онуцька, а в Онуцька була таки Кашулиха. Кашулиха ткала в Онуцька, тай вилїзла гола на піч, тай сидїла на печі. Аж ми учули, а то на тим боцї такий рейфах. Ми си дивимо, а то такого народу на причолку Тумановим, на устю коло берчіни. Є там и пуш­карі з Хромчуком, є и вийт Шкиндя з Луцем Юринджіним. Ми уздріли, аж біжи до Онуцька Луцьо Юринджін. — А Луцьо Юринджін, то було таке дранкаве на рот, шо аж страх, пари єму нїдде ни було. Входи Луцьо Юринджін в хату до Онуцька, а баба Кашуля сиди на печі гола. Ий, чім таки убіх Луцьо в хату, тим таки крикнуў на Онуцька: А де Кашуля? Та онде на печі — каже Онуцько. — Луцьо Юринджін таки до баби на піч. Бабу за руку, тай голу опередь себе гайда на двир. »Ти« — каже Луцьо — »людий трапиш, є..у я твою псом маму здохлим! Зараз, є..ти псом маму, маємо тебе, бабо, па­лити на глоговим та на терновим лому, аби ти пустила нам дошь, аби ти вже раз згоріла, аби ни було кому сперати дешь та робити сушу.

Баба Кашуля таке си проси, але то нима спасу, Луцьо бабу жене у долини палити на лому. Ровта та пушкарі таке кереводє, гардеґают, та кричут, аби вин борше гнав бабу. Луцьо веде бабу за праву руку, та таке бабу матеркує та клине, шо страх, та все наміри бити. А то котюга мат шо бити, так то зисхле та худе. Але баба Кашуля усе си проси: »Ий, найте мене, я відьма ни до дожю, лиш до ужевок, я дожь пи сперала. Пустїт мене«. — А Луцьо кричі на бабу: »Шо, є.. ти маму в душу, а ужви нас ви куштуют гроші? Ти гадаєш, шо нам лехко си приходе ужви, аби ти нам обгризала? Ми тобі зараз зробимо конец«.

Баба си просила, але то ни було спасу, Луцьо так бабу скоро гнав, що баба ни мала си чєсу закривати. А в баби гет була п...да гола, така єк у дївчини. Певне тимунь, шо відьма. Я си добре дивила, бо я пишла з Василиноў Онуцьковоў дивити си, шо будут робити з Кашулев. Але Кашуля ни дийшла до того лому, шо стоєв коло пушкарив, а на котрим мали палити Кашулю, бо лише Луцьо зигнаў її на ґавриливки, а то си євила на небі хмарка витиў, витиў, витиў, витиў, з усїх штирох боків, Господи, єк нараз заблискає та загриміло! Та нараз єк ударила плюта, та отак, єк з відра почюріло. Ми всї повтїкали ледви сперед дожю тай пушкарі з Шкиндев, тай Луцьо ли­шив бабу тай утїк. Всї повтїкали, лиш си сама Кашуля лишила на дорозї. Вид того чесу вже ни сперали відьми дожь, було то веремне, то дожь.

Отак то все було и я то все видїла своїми очіма.

 

Зап. у Головах, Косівського пов. 1908 р. від 60 літної Афії Ан­тонек Петро Шекерик Доників.

[Володимир Гнатюк «Купанє і паленє відьм у Галичині», с.199—200]

09.12.2019