"Путниче, скажи Україні, що послушні її приказам, лягли ми тут головами".
Потекли кріваві річки по бездольній Галичині, до самих окраїн. Як оком душі сягнути по ній, розсипалися німі пригадки нерівного бою. Всюди їх є і стільки, що живих це перестало вражати. З вікон ваґона побачиш біля придорожнього очерету косом двигнену могилку, сонце розсипало на ній груду а вітри понесли її світами. Мелькне перед тобою в мандрівці чорна смуга ліса, будь певен, що між хвої жалібниці притулилася там, як дитина до матері, маленька якась могилка, одна, дві, десять їх, засипаних сохлим чатинням, курними снігами і намічених хрестом, без слова, з цифрою тільки, від якої віє нестерпимою стужею, як від довершенного варварства. Під сільські хати підповзли ці могили, стали взирливо напроти дрібних шибок під місячну ніч, видовжені власною тіню, а вялий бурян на них шумить свою одноманітну пісню... І русоволосе хлопя, що вибіжить на поріг за матірю, гляне на неї боязно, вдумчиво, пригадає історію цеї могили, сотку разів переповіджену на вечірках дівчатами-цокотухами і мов живісінький стане перед хлопчиком опертий на свій кріс український жовнір з сумовитими очима, брови як ластівки... Защемить мале серденько першим поривом богоговіння перед жертвою з життя для України і це буде посів, який золоте й стократне уродить зерно.
Хотілосяб до вас говорити як до живих істот, сердечні могили борців! Задивлені в блакить, немов кличете її на свідка нечуваної кривди, ви одарені мовою, якої священні звуки ми чуємо в серцях і ніч і день. По лісах, по дебрах, в гущавині і самоті, ви як старосвіцькі контини, звідки дух народа наче жрець глядить на минуле і грядуче.
Доземний поклін Вам від Соборної України, яка мимо затій ворогів і зловісних окликів недругів, стоїть на порозі волі! Як спадщину геройських дідів нарід перейме ці святощі на себе, тільки ще хвиля, ще хвиля!
[Нова Рада, 23.11.1919]
23.11.1919