І.
Між кличами, які піднеслися підчас всесвітньої війни та заволоділи найважнішими історичними подіями сучасної доби, стануло змагання народів до самовизначення і право кожного народа — самостійно про себе рішати, самостійно собою правити та мати "у своїй хаті свою силу й правду й волю." Скрізь зустрічаємося з тим словом — повторюють його невпинно великі дипльомати, що мовляв рішають про судьбу широких верств населення, повторюють його представники народів, котрі у всесвітній війні здобули собі вже свою самостійність і признання цеї самостійности, та не сходить воно з уст борців за волю тих народів, які ще не визнані, стремлять до того, щоби засісти разом з другими у всенародній спільноті на правах свободи і рівности.
Та борба про самовизначення народів щойно почалася. Ідея живе — ширшає, але про суть, зміст та межі цеї ідеї ведеться борба, через що й само поняття приймає найріжнородніші форми, ворожі собі противні толки, які себе поборюють не лише на словах, але й на ділах. Міліони полягли в борбі за цю ідею, нові міліони кладуть головами за неї — у першому ряді український народ.
Який зміст цеї ідеї — які права вона дає народам? Ось питання, на яке мусимо відповісти, коли хочемо точно уявити собі, о що боремося, до чого змагаємо, та які форми має приняти суспільне життя, щоби відповісти провідній ідеї народнього самовизначення.
Головна трудність при відповіді на це питання лежить у тому, що історичний процес самовизначення народів ще не покінчився та що воно находиться у самім розгарі всесвітньої боротьби, — тому розвіди про суть цеї великої ідеї нових віків мусять обмежитися покищо на провірці розвитку самого проблєму по ріжним часовим періодам, щоби на цих основах виставити політично-правну синтезу самого поняття. Годі притім послугуватися дедуктивною системою, щоби фільософічними, здебільшого апріорними міркуваннями дійти до абстрактних висновків, — але навпаки метода мусить бути індуктивна, значить, треба приглянутися як слід проявам змагання до самовизначення у публичному житті тих народів, що ведуть за нього борбу, та, зберігаючи опісля принципи творення великих суспільних ідей в історії людства, прийти до трівких висновків про те, що ідея самовизначення народам признає, та що вона, добігаючи помалу до кінця боротьби, мусить народам принести.
Проблем права народів до самовизначення має свою історію. Можна її поділити на три періоди. Перша періода — до всесвітньої війни, друга — підчас війни, а третя — від хвилі побіди союзних держав Антанти над осередними державами.
Перший почин ідеї самовизначення народів вяжеться з особою великого французького вченого Rousseau. Він поклав основу під поняття суверенности народу. Але французька революція не підняла цього клича, та й не могла підняти, бо вона мусіла перш усього зберігти т. зв. "права людини" (les droits de l'homme), без яких не можна було прийти до прав свободи народів, до того, що витворили опісля змагання народів до самовизначення. Та через проголошення "прав людини" прийшло до зрівнання всіх станів і кляс поміж собою. Почування рівности і єдности зближили до себе поодинокі народні елєменти, і так почала зростати свідомість національної приналежности поодиноких членів нації. До поширення національної ідеї причинилися дуже наполєонські війни. Наполєон хотів здобути краї та підбити народи, які не мали нічого спільного з Францією. Через те піднесли західньо і середньо-европейські держави і народи проти нього загальний протест, та це причинилося чимало до скріплення національної самосвідомости загрожених народів. Так виступив уже в 1808 р. славний німецький фільософ Fichte з патріотичним закликом до німецької нації ("An die deutsche Nation") та вказав на матірню мову, як на наймогутніший чинник народньої сполуки, який має обєднати всі розбіжні національні елєменти, щоби витворити з них велику народню спільноту ідеї, одну ідейну духову цілість. Німеччина, що була тоді розбита на більше число держав, чимало й ворожих собі, почала й політично змагати до злуки всіх народніх елєментів, і так за змаганням до ідейної єдности пішло змагання до політичної сполуки. Формою політичної сполуки була державність, — тому вже в першій половині 19 віка бачимо як у Західній так і у Середній Европі стремління малих держав, що мали в собі ті самі етнічні чинники, получитися зі собою в більші національні держави. Тим чином утворилася в 19 віці Німецька Держава і Італія. Як відомо, цей процес не відбувся шляхом звичайної еволюції, тільки наслідком воєнних подій.
Але не всім народам Европи вдалося утворити національні держави через сполуку народніх елєментів одної нації в одну цілість. Що більше: навіть ті держави, які діждалися сполуки в національних державах, не вспіли в 19 віці осягнути повний ідеал народнього обєднання. Так н. пр., мимо сполуки німецьких держав у великій Німецькій Державі полишилися поза обємом її значні останки німецької нації в австро-угорській монархії, а з другого боку, прилучено до Німеччини значні просторі французьких і польських земель. Та знаємо, оскільки якраз ця остання обставина причинилася до всесвітньої війни. А в Італії прийшло до війни з Австрією лише тому, що Австрія мала деякі провінції з італійським населенням.
В других державах, де жило побіч себе кілька народів, не могло так легко прийти до заснування національних держав. Тут довела національна ідея в 19 віці до визвольних війн, а саме перше всього на Балкані. Оцим завдячує Греція, Сербія та Болгарія свою державність національній ідеї.
Та на жаль Берлінський конґрес не полагодив остаточно національного питання на Балкані. З одного боку, не одержали нові держави всіх своїх національних теріторій, бо, навпаки, полишено богато національних земель дотичних народів усе таки при Туреччині; з другогож боку, признано подекуди новим державам такі области, які під національним оглядом були звязані з иншими державами. Зваживши ті обставини та додавши до цього, що на Берлінському конґресі не признано новим балканським державам повної самостійности, тільки поставлено їх у велику зависимість від сусідних великих держав, то виясниться само собою, чому якраз Балкан став осередком невгасаючої боротьби народів, та чому сусідні европейські держави вибрали собі Балкан за предмет постійної борби о геґемонію.
Так само й Букарештенський мир не міг розвязати як слід національного питання на Балкані, бо й цей мир не придержувався етноґрафічних границь між народами. Наслідок цього мира був такий, що між Болгарами й Сербами настала непоборима ненависть, та цим оправдується те, що Болгарія станула під пору світової війни по стороні центральних держав.
І поза Балканом проявила національна ідея своє значіння. Тільки Росія здавила перед війною своїм абсолютизмом всі змагання ріжних народів, живучих на широких просторах російської держави, до національного висвободження. Зате в инших державах, де жило побіч себе кілька народів, уживано ріжних способів, щоби як небудь уладити національне питання. Державні мужі мусіли чейже звернути увагу на те, що національна ідея довела в 19. столітті до заснування кількох національних держав, і що цей вислід не міг лишитися без впливу на всі инші народи, які не добилися самостійної державности та осталися частинами инших держав. Ці народи старалися покищо прийти в тих державах, де вони жили, до такої власти, яка запоручувала би їм в рамцях тих держав політичну самостійність. Щоби відповісти цим змаганням, уживали модерні держави 19. століття двох доріг.
Одну методу бачимо в Швайцарії і Бельґії.
Державний устрій цих обох держав належав уже в 19. віці до найбільше демократичних в Европі. Як небудь швайцарська демократія ріжнилася від бельґійської тим, що підчеркувала значіння сільського населення, коли бельґійська система давала більшим містам, головне значіння в державі, то всеж таки вони були в тім згідні, що признали найширшим суспільним верствам, без огляду на ріжницю народности, найдальше ідучі громадянські права. Хоч у тих державах живуть побіч себе ріжні народности, то до більших народніх конфліктів не прийшло якраз тому, що признано найдальші громадянські свободи та правдиву рівність усіх супроти права і тим не допущено до змагання поодиноких народів до поділу держави на осібні народні території. А всеж таки не обійшлося в Бельґії без значних політичних терть між Флямандами а Вальонами лише через те, що флямандської мови не поставлено цілком нарівні з вальонською, що викликало довголітню політичну ворожнечу обох цих народів.
Інакший шлях вибрала Австро-угорська монархія. Вона проголосила, що правда, в своїх основних законах (арт. 19.) принцип рівноправности всіх народів, але цей принцип лишився на папері, та, навпаки, австрійські правління вивернули його в практиці в противний бік. Замість поділити державу по думці цього принципу по областям тих народів, які мешкали в Австрії та мали окремішні народні території, поділено її довільно на коронні краї і то так, що повязано в поодиноких коронних краях зі собою ріжні національні території в неприродні звязки, витворюючи оцим в рамцях коронних країв національні більшости й національні меншости, які мусіли себе взаїмно поборювати. Через те витворилася, з одного боку, політична боротьба між державою та коронними краями, які, від так званого жовтневого дипльому з 1860. року почавши, старалися висвободитися з під геґемонії держави, а з другого боку, борба між національними більшостями і національними меншостями в рамцях поодиноких коронних країв, через те що національні більшости давили безоглядно національні меншости, які знова, стоячи на сторожі своїх народніх прав, не хотіли піддатися на ласку й неласку більшостей.
Національні більшости коронних країв правили Австро-Угорщиною; вони стреміли самі до державної самостійности, але відповідно до того, як росло їхнє політичне значіння, підносилися у них заборчі змагання, щоби підпорядкувати під свою владу всі другі народи, які через неприродний поділ на краї стали національними меншостями. А знова національні меншости не могли допустити до того, щоби їхні національні права топтано або й зовсім нехтувано, та настала між народами Австро-Угорщини така ворожнеча, що вона не могла найти полагоди в рамцях австро-угорської монархії, тільки поза її межами.
Колиж вибухла світова війна, то було ясно, що як при попередніх війнах 19. століття, так і у 20 столітті мала вона свою головну основу в тому, що національне питання не було як слід порішене та що народи взяли участь у цій війні саме тому, щоби доборотися своєї повної свободи, свого права на самовизначення. Та хоч австрійські народи були приневолені боротись по стороні середніх держав, то вже з самого почину не могло бути ніякого сумніву, що кожний нарід змагав притім до свого власного висвободження та що боровся лише за те, щоби вибороти собі повні національні права.
Що правда, саме слово: "право до народнього самовизначення" не було перед війною політичному світові відоме, так як пануючі держави старалися закривати це поняття, а за ними пішла й більшість учених юрістів, які не хотіли признати права такого, щоби в нічім не захитати поняття державної суверенности але — все таки, почавши від Rousseau, та зваживши хід найважніших війн і політичних змагань 19. століття, не могло бути сумніву, що якраз борба о право народнього самовизначення була spiritus movens усього політичного життя сучасної доби.
В науці і політиці останніх десятиліть виступає поняття "народнього самовизначення" під назвою "народньої автономії". Доки воно розважувалося на сторінках наукових розвідок та на трибунах европейських парляментів, доти воно могло ще вдоволятися назвою "національної автономії", та й можна було погодити це поняття з поняттям державної суверенности тих держав, де жило побіч себе більш народів, — але з тою хвилею, коли війна мала рішити це питання, мусіли природно відпасти державні межі, та аж у війні могло виступити це змагання цілком ясно, як право народу до самовизначення. Всесвітня війна найшла й назву для цього поняття.
[Воля, 15.11.1919]
II.
Національна ідея йшла походом із заходу на схід. Та як воно буває у розвитку всіх провідних суспільних ідей в історії людства, так і національна ідея мала з почину ідеальні форми та моральні вселюдські основи, але вона захопила невдовзі так далекі круги, що її первісний характер, змагаючий до висвободження народів з під державного імперіялізму, затратився, та почалися опісля покликувати на неї широкі народні круги, щоби оправдати свій імперіялізм супроти других. Доки Німеччина і Італія вели національну борбу за злуку всіх народніх елементів у одній державі, доки Греція і другі балканські держави шукали оружного порішення, щоби висвободитися з під турецького ярма, доти зберігали вони національну ідею в повній чистоті, не доторкаючи свободи других народів. Та, на жаль, ця ідеальна струя не трівала довго. Навіть ті народи, що самі мусіли здобувати собі свою свободу, забули за це скоро, якщо прийшли до повної державної власти, та почали давити другі народи, шукаючи оправдання, мовляв, в національній ідеї, котру вони толкували тільки на свою користь, щоби покривати той самий імперіялізм, проти якого вони спершу самі боролися. У богатьох народів набирає національна ідея заборчого характеру — вона стає, так сказати, націоналістичною, значить, змаганням до влади не лише в природних границях свого народу, але й над другими народами, виключаючи цих останніх від права на свобідний політичний розвиток.
Таку націоналістичну ідею бачимо на пр. у Німців з огляду на французькі і польські землі їхньої держави, в Австрії з огляду на південних Славян, на Угорщині з огляду на всі неугорські народи, у балканських народів поміж собою, у Поляків супроти Українців і т. д. Та-ж сама націоналістична ідея піднеслася в другій половині 19. віку і в Росії. Російський абсолютизм не допускав в рамцях царистичної держави поодинокі народи Росії до яких небудь політичних прав, тому національна ідея не могла там розвиватися у своїй чистоті в таких формах, як деінде в Европі; поневолені народи мусіли шукати в революційнім руху, подекуди й за границями, своєї опори. Натомість націоналістичний рух проявився якраз в урядових російських сферах дуже сильно. Він виступив з неґацією всіх неросійських народностей і з далеко ідучими заборчими плянами супроти чужих держав. І так російські націоналісти, що признавали тільки "єдіну недєліму" та відмовляли Українцям навіть назви осібного народу, посягнули у своїх плянах і по Східню Галичину, яка находилася під правлінням Австрії; вони проголосили також право Росії на Угорську Русь — а на Балкані піддержували політику повної геґемонії над новими балканськими державами.
Цим чином захопила націоналістична ідея у своїй шовіністичній формі дуже широкі круги в Европі, та приготовлявся ґрунт до великої оружної боротьби. Заборчість цих кругів викликувала природно оборону поневолених народів, та у цих останніх принялася первісна національна ідея у своїй чистоті, котра жадала свободи і рівности для всіх народів, значить і для себе.
У світовій війні станули ті дві ідеї проти себе; вона почалася під кличем розвязки національного питання в Европі.
Царська Росія виступила з жаданням прилучення Східньої Галичини на основі націоналістичного проблєму, між тим коли Франція жадала звороту Альзації і Льотарінґії на основі національної ідеї. Крім цього станула Анґлія з Францією в обороні "малих націй" на Балкані, з осібна в обороні Сербії і Чорногори, та старалися придбати до свого союза також Болгарію і Грецію. Вкінці прилучилася до тридержавного союза й Італія та жадала не лише передачі італійських земель від Австрії, але також сумежних німецьких і південно-славянських областей.
Так бачимо вже по стороні Антанти представників націоналістичного напрямку разом з представниками чистої національної ідеї. Про те зараз із самого почину війни висунулася на перший плян чиста національна ідея — що правда, несміло, під формою ревіндикації Альзанції і Льотаринґії з одного боку, а "охорони малих держав," н. пр. Сербії, Монтенеґро і т. д. з другого боку. Вона виступила по стороні тридержавного союза, тому що центральні держави, с. т. Німеччина, Австрія і Угорщина не признавали поза державними народами ніяких національних прав иншим народам. Але з огляду на велику союзницю Антанти, Росію, не зважився тридержавний союз перед російською революцією виступити явно з програмою чистої національної ідеї в цілій повноті. Перед революцією говориться тому про "охорону малих націй," але ніде не стрічається ще слова про "самовизначення народів." Навіть Вільсон, який завчасу виступив з високопарною мировою програмою, не згадував у початкових своїх нотах про "самовизначення народів," та ще в його ноті з 18. грудня 1916 читаємо лише про жадання "забезпеки прав та привілєїв малих держав." У відповіді на цю ноту з 12. січня 1917 зазначив тридержавний союз, що він веде війну "щоби висвободити італійців, Славян, Румунів, Чехів та Словаків з під чужого ярма." Але й цею заявою не висказано ще загально всього того, що міститься в ідеї свободи та рівности всіх націй.
До цього могло прийти аж тоді, коли в Росії упав царат, а з ним ідея заборчости супроти инших народів. Щойно російська революція видвигнула саму ідею в повній чистоті — щойно вона найшла й відповідну назву для цеї ідеї, назву народнього самовизначення кожної нації.
Тому — хто хоче пізнати правдиву суть народнього самовизначення, мусить вийти із тих принципів, які про це право проголосила російська революція. Висказали їх представники двох республік, які оснувалися підчас війни на основі народнього самовизначення, а саме Російської і Української Народньої Республіки.
Російське правління проголосило ці принципи з нагоди мирових переговорів у Бресті. Ось вони:
1. Не вільно насильно лучити зі собою тих земель, які забрано щойно підчас війни в посідання.
2. Тим народам, що стратили свою самостійність у цій війні, повертається їхню політичну самостійність в повнім обємі.
3. Усім національним ґрупам, що перед війною не були самостійні, запоручується право рішати про свою приналежність до цеї чи другої держави, або про свою державну самостійність, шляхом народнього збору (референдум). Цей народній збір слідує так уладити, щоби була запевнена повна независимість голосування для цілого населення дотичної области, вчисляючи також виселенців і збігців.
4. На областях, де є мішані народности, треба завести охорону права меншости шляхом осібного закона, який має меншостям забезпечити самостійність їхньої національної культури та, оскільки це практично можливо, також право автономної управи.
Рівночасно проголосив Український Ґенеральний Секретаріят іменем Української Народньої Респуліки в "ноті до всіх воюючих і невтральних держав" з дня 11 грудня 1917 р. ось які принципи:
1. Заключений між всіми державами мир повинен бути демократичний, повинен забезпечити кожній, навіть найменшій, нації в кожній державі повну волю нічим необмеженого самовизначення.
2. Для установи можливости правдивого вислову волі народів повинні бути установлені відповідні ґарантії.
3. Тим самим жадні анексії, себ-то насильне прилучення або передача тієї чи иншої частини території без згоди на це громадян — неможливі.
Як бачимо, російська революція звязала поняття народнього самовизначення дуже тісно з виключенням всякої анексії.
Почавши від хвилі, коли російська революція проголосила принцип самовизначення народів, стрічаємо це поняття на цілому політичному овиді світової війни. Перш усього присвоюють собі його представники тридержавного союза та голосять у всіх своїх політичних заявах, що вони жадають народнього самовизначення для всіх народів; бачимо це поняття також у звісних 14 точках Вільсона, в яких він поставив основи будучого мира; але не досить того — ми бачимо їх також у всіх програмах тих народів, які оставались ще під чужинецьким ярмом центральних держав.
Під цим кличем побідила Антанта; під цим кличем заключено спершу перемиря а опісля й мир з Німеччиною і Австрією.
Так побідила національна ідея в противности до націоналістичної.
Але якщо прийшло до переведення ідеї народнього самовизначення, не переведено її, на жаль, у цілій повноті. Покликуючися на неї, прилучено назад Альзацію і Льотарінґію до Франції, запоряджено плєбісцит на Шлезку, прилучено італійські землі колишньої австрійської монархії до Італії, розбито Австро-Угорщину на поодинокі національні держави, а саме: Юґо-Славію, Чехію, Німецьку Австрію; сотворено Велику Польщу і Велику Румунію — але рівночасно заведено богато дечого, що вказувало на те, що давня націоналістична ідея зі своїм змаганням до заборчости не перестала істнувати і що вона в богатьох випадках находить у представників Парижської мирової конференції своїх приклонників. Сюди належить на пр. хвилева окупація надренських земель через французьку управу, приділення неіталійських земель давної Австрії Італійцям, поміч Полякам у занятті Східньої Галичини, поміч Денікинові у борбі проти Українців, прилучення Підкарпаття до Чесько-словацької держави і т. д. Та коли саме під теперішню пору Парижська мирова конференція не тільки що не признала українському народові права на самовизначення, але передала Польщі Східню Галичину під цивільну управу, — то проявила цим дуже виразно, що вона не до всіх народів прикладає право на самовизначення, а натомість деяким упривілейованим народам дає можність переведення заборчої політики супроти других народів.
Всеж таки не рішила Парижська мирова конференція покищо прилучити Східньої Галичини до Польщі, тільки припоручила Польщі цивільну управу з тим, що про дефінітивну принадлежність має по роках порішити плєбісцит — але справу відіслано на протест Поляків назад до комісії, та небезпека повного прилучення Східньої Галичини з виключенням плєбісциту зависла дуже поважно над українським народом, що у значній більшости замешкує Східню Галичину і зносить великі терпіння під польським ярмом. Та справа була би давно порішена на некористь українського народа в Галичині, коли б до протесту українських делєґатів у Парижі не були прилучилися російські "делєґати", які зголосили свої права до Східньої Галичини.
"Російська делєґація" Парижської конференції стоїть на становищі "єдіної недєлімої" Росії, — і якраз у тім лежить ключ до того становища, яке заняла Парижська конференція супроти цілого східнього питання. Тут не має, на думку Парижської конференції, рішати проблєм національного самовизначення, — тільки та обставина, що Росія була союзничкою Антанти, та що Парижська конференція Хоче помогти відбудовати її, по можности, в первісних границях, не торкаючи давної єдности колишньої Росії. Тому й не хоче Парижська конференція визнати ні самостійности України, ні самостійности инших народніх держав на области бувшої російської імперії, з виїмком одної Польщі, значить: ні Литви, ні Білоруси, ні Естонії. До цілого Сходу Европи не прикладається проблєму народнього самовизначення, тільки давню імперіялістичну систему, наче б в Росії панував давній царизм та не було ніколи великої російської революції.
Та якраз тому в границях колишньої Росії ведеться дальше борба проти реакції, щоби зберігти революційні здобутки, а з осібна — право народів до самовизначення. На чолі боротьби за національне висвободження стоїть увесь український народ, та він не бореться за ніщо друге, тільки за те саме, за що велася всесвітна війна, яка закінчилася побідою чистої національної ідеї. Тому, хочби як довго прийшлося українському народові боротися за своє визволення, останній вислід цеї боротьби не може бути чейже инший, як вислід всесьвітної війни для инших народів Европи. Чиста національна ідея мусить побідити, та український народ мусить доборотися свого права на народне самовизначення.
[Воля 22.11.1919]
ІІІ.
Хоч національна ідея давно вже істнувала, то всеж таки не може бути сумніву, що як правний проблем видвигнула її щойно російська революція під назвою права народів до самовизначення. Що значила французька революція для "прав людини" (les droits de l'homme), це значить російська революція для "прав народів". Як право людини, перейшовши ріжні історичні періоди в 19. віці, творить основу громадянського життя всіх одиниць цивілізованого світа, так і "права народів", проголошені російською революцією, можуть, що правда, перейти ще ріжні етапи в історії народів на будуче, але й вони мусять здобути собі загальне право громадянства в цілому цивілізованому світі.
Правною основою поняття народнього самовизначення єсть тому і те, що проголосила російська революція.
Виходячи від того, мусимо відріжняти зовнішній і внутрішній бік цього поняття.
Зовнішній бік поняття народнього самовизначення вказує на те, що кожний нарід без виїмки матиме право заявитися свобідно про те, чи хоче належати до тої чи до другої держави, чи хоче мати сам свою самостійну державу.
А внутрішній бік цього поняття звертається до істнуючих та й будучих держав з жаданням, щоби дати всім народам повну самостійність або повну політичну автономію.
Всякі забори чи анексії є прінціпіяльно виключені. Але не можна вважати за анексію того, якщо нарід на основі повної свободи самовизначення заявить свою волю належати до иншої держави, ніж належав досі.
Ці загальні основи народнього самовизначення проголосила російська революція, та що до них не може бути ніякого сумніву. Діло і є лише в тому, щоби найти відповідні способи переведення цього проблему. Які б вони й не були, то всетаки вони не можуть нічим нарушувати цих загальних основ, які щойно згадано.
Про ті чи другі способи може бути ще питання, які з них ліпше відповідають проблемові народнього самовизначення — та як про поодинскі конкретні форми "прав людини" підносилися ще й після французької революції сумніви, поки їх не скодифікували основні конституційні закони цілої Европи, так і про поодинокі способи переведення "прав народів", які проголосила російська революція, можуть іще виринути не одні толки, аж прийде час, коли настане повний мир, та щойно в цьому мирі приберуть отсі способи цілком трівкі правні форми серед народів цивілізованого світа. Головні основи, про які ми згадали повище, перейшли уже кроваву пробу всесвітньої війни, та найшли свій дефінітивний вираз у російській революції; ці основи мусять бути збережені, та й правдивий повний мир не буде міг доти наступити, доки ці основи не найдуть дефінітивного затвердження через усі европейські держави. Як довголітні реліґійні війни покінчилися щойно тоді, аж признано загальну віроісповідну свободу всіх громадян, так і національні війни зможуть остаточно покінчитися тоді, коли світ признасть загальну свободу і рівність усіх народів у формі народнього самовизначення.
Вже російська делєґація у Бересті згадувала про деякі способи переведення народнього самовизначення. Вона вказувала на ріжницю між тими народами, що мали перед війною самостійність, але стратили її підчас війни, а тими "народніми ґрупами", що перед війною не були самостійні, а яким наслідком права до самовизначення належиться право рішати про свою приналежність. Ті останні мають, мовляв, рішити самі про свою державну приналежність шляхом т. зв. референдум, чи плєбісциту. Крім цього обмірковувала російська делєґація й ту обставину, що має статися тоді, коли кілька народностей мешкає всуміш зі собою, та висказала принцип, що в таких областях, де живуть мішані народности, права народніх меншостей мусять бути забезпечені осібним законом, а саме, — таким порядком, щоби народні меншости могли розвивати самостійно свою культуру, та по можности вести питому автономну управу.
Над цими способами мусимо ближче призадуматися через те, що вони під теперішню пору в борбі народів поміж собою мають дуже велику вагу, та взагалі мусимо ближче розглянути всі висновки, які слідують з поняття самовизначення народів.
Чехи жадають Тешинська, покликуючися на право народнього самовизначення — але й Поляки покликуються на це право, щоби Тешинсько задержати при собі; Італійці жадають на цій основі міста Рєки, — між тим, коли Юго-Славяне жадають цього міста для себе, покликуючися так само на право самовизначення. Так само й Поляки, хоч дуже несміло, то всеж таки не забувають покликуватися на право польського народу на самовизначення, щоби оправдати свої імперіялістичні домагання що до Східньої Галичини.
Рівночасно виринає питання, що має бути основою порішення, чи якийсь народ являється супроти другого як національна меншість, чи як національна більшість — який простір, яка територія має рішати про те, котрому народові приходять права національної більшости, а котрому права національної меншости? Східня Галичина, на пр. виказує про себе безперечно велику більшість українського населення; але колиб порівнювати українське населення цілої Галичини, то з великої більшости стане лише дуже значна меншість супроти инших народостей. Чи має рішати територія цілої Галичини, чи лише Східньої Галичини, та чи в цьому останньому разі треба вчислити також українське населення української частини Буковини та української частини Підкарпаття? А на просторах колишньої російської імперії — чи вихідною точкою мають бути границі бувшої Росії, чи етноґрафічні границі поодиноких народів у межах давньої російської держави?
Коротко кажучи: чи про границі самовизначення народів має рішати політичний, чи етноґрафічний принцип?
Австрійсько-угорська монархія розпалася на кілька національних держав; нова польська держава лучить усі польські землі з під трьох заборів, та посягає на території других народів; Юго-Славія обіймає землі південних Славян, які перед війною жили в 4 державах: в Австрії, Угорщині, Сербії, та Чорногорі і т. д.
Уже з тих примірів слідує, що ідея народнього самовизначення не має стриму перед границями колишніх держав. Якраз противно. Війна велася задля розбиття несправедливих державних границь, та утворення нових границь для поодиноких народів. Раніші державні границі не можуть тому давати трівкої основи для самовизначення народів.
Ще менше надаються до слушного порішення так звані історичні границі, о скільки під цими історичними границями схоче дехто розуміти ті межі, які в давнину обіймали якісь держави, та їх опісля стратили, якщо в тих межах находяться побіч території дотичного народу ще й землі других народів. Польща, яка в давній минувшости обіймала українські землі аж по Дніпро і по Чорне море, не може посягати по ці території, покликуючися на право народнього самовизначення.
Із тих примірів уже виходить, що про границі самовизначення народів не може рішати політичний принцип.
Лишається, значить, тільки етноґрафічний принцип, та ближчий обєктивний дослід мусить виказати, що лиш етноґрафічний принцип може дати повну відповідь на усі питання, які вяжуться з проблємом самовизначення народів.
Про границі самовизначення рішає національна територія дотичного народу.
Уже для поняття кожного народу належить крім елєментів натури й культури також територіяльний момент. Кожний нарід чи нація мусить мати свій природний осідок, себто територію. Правда, що з огляду на свободу пробутку можуть поодинокі одиниці або родини пробувати чи мешкати поза межами території свого народу, то всеж таки це є тільки виїмком, який не може змінити сути річи. Як відомо, навіть і такі одиниці чи родини, що мешкають поза національною територією свого народа, остають зі своєю теріторією в ідейній сполуці, та цю сполуку може розвязати хиба повна асиміляція, себто перехід до нової народности.
Як далеко сягає національна територія якогось народу?
Нема сумніву, що треба точно відріжняти між територією якогось народу а територією держави. Лише виїмково покривається територія народу з територією якоїсь держави. Державні території мають границі, признані державним правом, між тим коли національні території не мають, як такі, покищо такого державно-правного признання.
Основна ріжниця між національною а державною територією лежить у тім, що державні території основуються засадничо на заборах, між тим коли національні території творяться засадничо не самовільно, тільки через натуру й культуру. Хочби й признати, що народи у свому історичному почині творилися якраз так, що одні племена ішли походом на другі і опісля перемішувалися взаїмно, аж наслідком культурних цінностей перетворилися в народ — то чейже не може бути сумніву, що ні один модерний народ не став нацією лише через те, що підбив під свою владу другі народи. Через саме завойовання другим народом не зміняється народність завойованого народу. До цього треба, щоби автохтонний нарід покинув чи змінив свої первісні оселі. Доки він сидить дальше на землях своїх предків, та доки завойовникам не вдалося після завойовання перевести повної асиміляції оселених на своїх колишніх землях членів завойованого народу та переробити його дефінітивно в спільну етнічну масу (пор. на примір в давнійших століттях в Італії або в Анґлії, а в новійших часах в Америці), доти завойований народ не тратить своєї народньої індівідуальности, та його територія обіймає всі ті повязані зі собою землі, на яких він жив зі собою без огляду на свою державну приналежність.
З того слідує, що національна територія якогось народу є та територія, з яким він є звязаний історично через постійне, споконвічне поселення. В цьому розумінні поняття національної території єсть однак ексклюзивне — значить, хочби мешкало побіч себе кілька народів, ніяка територія не може бути рівночасно національною територією для кількох народів, та кожний народ має свою питому, етноґрафічно визначену національну територію, де він постійно поселився, та де він живе своїм питомим культурним життям. Поза цею територією він може грати тільки ролю завойовника або чужинця. Тому ті народи, що завоювали під свою владу чужі народи, та не вспіли поселитися на їхнє місце, ні їx повно асимілювати, не можуть ніколи вважати завойованих земель за свою власну національну територію. Ні Поляки не можуть Східньої Галичини зачислювати до своєї національної території, ні Москалі не можуть на основі права народнього самовизначення посягати на найменший шматок українських земель.
Границі означуються тому лише по етноґрафічним принципам. Вони можуть зменшуватися або розширюватися лише процесом зменшування або розширювання осель дотичного народу на своїх чи чужих просторах, та шляхом повної асиміляції на користь чужої чи своєї народности. Поняття національної території є одначе ще остільки виключне, що ціла територія мусить зі собою ґеоґрафічно вязатися. Що з членів якоїсь народности мешкає поза границями ґеоґрафічно звязаної національної території, те все находиться вже на чужій території, хочби число цих членів було як значне.
Цим чином лучаються на територіях одного народу чужі острови та взагалі національні меншости инших народів, що мешкають побіч автохтонної, з територією звязаної нації. Той народ, до якого належить дотична національна територія, є більшість на цій території; всі члени инших народностей можуть там бути лише меншістю — та й вони матимуть права народніх меншостей у цьому краю. Так осуджуються національні більшости і національні меншости по етноґрафічним територіям дотичних народів, звязаним в одну ґеоґрафічну цілість. Українська національна територія тягнеться непереривно від Бескиду по Кавказ, та на цих ґеоґрафічно сполучених землях живе більше чим 70% українського населення. Колиж є бесіда про національне самовизначення, то для українського народу не може бути иншої правної основи, тільки власна національна територія, яка творить безпереривну етноґрафічну і ґеоґрафічну цілість. Тут ні причім робити якінебудь реляції ні до Польщі, ні до Росії, ні навіть до самої Галичини, — бо Польща і Росія це чужі національні території, а Галичина не належить в цілости ні до польської, ні до української території, тому й не може рішати в цілости про те, чи Східня Галичина має належати до Польщі чи до України.
Тому й не можна покликуватися на те, що на українській національній території находяться острови і міста з більшістю польського чи російського населення. Ці острови і міста не переривають етноґрафічної території, так як море не перестає бути морем, коли на ньому находяться острови. З осібна-ж треба звернути увагу на те, що про характер постійного населення завсігди рішають села, а не міста. В модерних відносинах мешканці міст є взагалі елєментом рухомим, що зміняють постійно свій осідок; навіть власність камениць по містах є з огляду на вічну зміну власників більше рухома, ніж власність сільських посілостей. Тому нема що дивуватися, що постійне автохтонне населення сидить по селах, не по містах, і що якраз сільське населення дає правдивий образ національної приналежности. Модерні міста є неначе екстериторіяльні.
Так зближаємося до кінця.
Коли схочемо потягнути висновки нашої розвідки для українського народу, то вони ось які:
Український народ має право на самовизначення, так як усі другі европейські народи. Це право є не лише теоретичне, але український народ здобув собі його тяжкою борбою не лише підчас загальної европейської війни, але з осібна на полях Східньої Галичини, де боровся за самостійність Західньої Области Української Народньої Республіки, та добуває собі його ще тепер у кровавій борбі проти російських наїздців на полях Наддніпрянської України. Право народнього самовизначення прислугує йому на усіх областях своєї національної території. Український народ заявив виразно через своїх народніх заступників, що бажає собі злуки всіх українських земель і що бажає творити одну самостійну українську республіку. Так само весь український народ заявив готовість признати всім другим народам, що живуть, на просторах українських земель, повне право на їхнє народне самовизначення, але природно з тим, що права народів меншости будуть стояли в згоді з територіяльними національними правами українського народу. Українські установчі збори, що мають зійтися на демократичних основах рівности всіх народів, мають видати осібний основний закон про самовизначеня всіх народів, з осібна про національну забезпеку меншостей. В таких рямцях нема й місця для яких небудь плєбісцитів, так як не може бути сумніву, що Східня Галичина належить до української національної території. Слушно сказав на святочних зборах української громади у Відні др. Кость Левицький, що поправді такий плєбісцит уже відбувся: кровавий плєбісцит цілого українського населення Східньої Галичини.
[Воля, 29.11.1919]