Неволя.

(Етюд.)

Місто не місто й село не село, але оселя.

Сумна, неофітна й непривітна ця оселя!..

Ні багатих домів, ні вбогих хатин, а все бараки, бараки та бараки. Одноманітні, нахмурі, вогкі... І скільки їх накопичилося на цьому невеличкому обшару, обгородженому навкруги височезними штахетами, переплетеними колюхатими дрогами та охороняємими надійною вартою?..

Багато... Штук із сорок... І все так рядками, все по військовому, все розмежовані поміж себе вузенькими провулками та дротами.

Дроти... дроти... Так і лізуть у вочі.

А за дротами, мовби бджоли в улию, рояться люде... Тисячі людей... Ціле море людей...

І кого тілько тут не можна побачити, кого не найти?...

Тут є недолужні старці й жовторота дітвора; зівужалі чоловіки й слабі жінки; військові й цивілі; люде фахові й не фахові; в доброму вбрані й у дрантях, як тінь, миршаві.

Як тільки наступить день, як тільки прокинуться ці люде, як почнуть роїтися, як почнуть тужити та стогнати...

Боже! Аж сонце лякається та ховається за хмари, вітер перестає віяти, а природа тільки плаче, та плаче...

Але от розсіялися хмари, природа перестала лити сльози, на блакитному небі засяло сонце, а налетівший вітрець приніс радісну вістку з рідного краю...

Море людей раптом ожило, розсвітлилося та заграло...

Он десь біля одного бараку могутна сила чоловічих голосів досить мельодійно співає:

...Ой! Ви хлопці, запорожці,

Сини славної Волі, —

Чом не йдете визволяти

Нас з тяжкой неволі?...

А он у другому місці менше могутним голосом виграває скрипка:

Дивлюсь я на небо та думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю?...

Чому мені, Боже, Ти крилець не дав?

Яб землю покинув і в небо злітав...

І пісня людей і пісня скрипки зливаючися в один загальний гук, в один загальний гамір, розносилася вітром далеко за штахети цеї oceнi... далеко... в чисте поле... аж у рідний край...

Не проминув цей гук, цей гамір і надійну варту.

Варта стрепенулася, затремтіла та узброївшися в залізні ціпки та нагайки, як упир накинулася на співаючих мешканців оселі...

Почалася розправа, жорстока, крівава розправа...

Кров червоніла землю, сонце купалося в чорних хмарах, зрідка накрапував дощик, а в повітрі все ще блукало з пісні:

— Не-во-ля-яяя!...

[Вперед! 14.11.1919]