У кого з українських письменників багатша мова

До мовознавців часто звертаються з запитаннями на зразок: чи правда, що Шекспір уживає 40.000 слів? А скільки слів ужито в творах Ґете? Чи справді чим талановитіший пись­менник, тим більше в нього слів? А в кого з українських письменників найбагатший словник? І коли мовоз­навець відмовляється дати конкрет­ну, статистично облічену відповідь на ці запитання, то на нього сердять­ся. Мовляв, що він: не знає сам чи не хоче сказати?

Тимчасом справа тут дійсно не та­ка проста, як здається. З першого погляду, що може бути простішого? Це ж нібито суто технічна річ: узяв повну збірку творів письменника, по­виписував усі слова за абеткою чи якось інакше, перелічив і готово! Та в дійсності все це не так просто. Астрономи лічать зорі, але вони не забувають, що вони лічать ті зорі, які при теперішньому рівні техніки і їхнього знання приступні спостере­женню. А злічити слова, яких ужив письменник, може ще тяжче. В чому ж тут основна трудність? Передусім у тому, що ми не можемо точно ви­значити межі слова, точно сказати, де кінчається одне слово і почина­ється друге.

Справді, візьмім, наприклад, такі речення: 1) Вода затопила береги; 2) «Восени прийшла додому, пустку затопила, вимазала, упоралась і лег­ко спочила, як у раї» (Шевченко). Чи слово затопила в цих двох реченнях уважати за одне слово чи за два? А це ще легший випадок, бо тут зна­чення цілком відмінне, і можна умо­витися такі однозвучні, але різно­значні слова (гомоніми) вважати за зовсім окремі. Ключ від дверей і ключ журавлів, рідний край і край лісу, лист на деревах і лист від при­ятеля — можна вважати за окремі, самостійні слова.

Але далеко частіше в значенні од­нокорінних слів зберігаються якісь спільні моменти, і тоді встановити, чи перед нами відтінки одного слова, чи воно вже розщепилося на два -  не зможе ніхто з абсолютною точні­стю. Горб на спині старого діда і горб у степу, біла нитка і нитка розмови, сила вибуху і сила лю­дей (зібралася), болить голова і він — голова зборів і просто: о, він голова!, крапля крови на пальці і в ньому заговорила кров прадідів — чи в кожному з цих парних прикла­дів підкреслене слово — окреме сло­во від свого допарка, чи тільки від­тінок, варіянт цього допарка? А вся наша мова побудована на такому безперервному перенесенні (транспо­нуванні) значення-слів, а мова крас­ного письменства ще більше, ніж звичайна буденна побутова мова.

Тим то, коли скласти просто абет­ковий список слів, ужитих у творах того чи того письменника, не доди­вляючися до всіх цих безконечних змін у відтінках значення, то це ма­тиме лише дуже і дуже відносне зна­чення, і з цього ще зовсім не можна робити висновків про майстерність цього письменника, про його обдаро­ваність, про гнучкість і багатство його мови.

Саме так стоїть справа з нашим найбільшим поетом — Тарасом Шев­ченком. Він — єдиний у нас пись­менник на чиї твори складено такий словник. Склав його М. Гехтер і ви­дав 1919 р. в Херсоні. Слова тут по­дані без пояснень, поза реченнями, тільки з посиланням на ту сторінку «Кобзаря», де їх уперше вжито. І що ж, вийшла досить тоненька книжеч­ка, на якихось сто сторінок малого формату. Чи можна з цього зробити висновок, що Шевченко мав бідну мову, що він не досить володів мо­вою або не звертав на неї уваги? Як­би дивитися лише на цю кількість слів, то довелося б визнати, що Шев­ченко відстав у мові і від Г. Квітки-­Основ’яненка і від П. Гулака-Арте­мовського, а з Ів. Котляревским його й порівняти не можна. А проте, коли ми читаємо «Кобзаря», у нас нема відчуття бідности мови, навпаки, мо­ва Шевченка вражає нас силою і де в чому вона справедливо вважається і досі неперевершеним зразком.

В чому ж річ, у чому тут «секрет»?

«Секрет» саме в тому, що Шевчен­ко, глибоко, до дна знавши народну мову, вміє видобути з кожного слова всі відтінки значення, які воно в собі таїть. Так один відшліфований до­рогоцінний камінь багатством своїх граней дасть більше випромінювань і заломлень світла, більше тішитиме око, ніж ціла купа звичайних камін­ців.

Шевченко майже ніколи не же­неться за кількістю слів. Згадайте, як це бувало в Котляревського. От заговорив Котляревський про посуд, з якого п'ють горілку — і він одразу, вдається до перелічення:

               Барильця, пляшечки, носатку.

               Сулії, тикви, баклажки —

               Все висушили без остатку.

От зайшла мова про озброєння війсь­ка, — і ми читаємо:

               Для сильной армії своєї

               Рушниць, мушкетів, оружжин

               Наклали повні гамазеї,

               Ґвинтівок, фузій без пружин,

               Булдимок, флинт і яничарок,

               А в особливий закамарок

               Списів, пік, ратищ, гаківниць.

Не наводжу описів їжі і страв, бо вони загально відомі.

Якщо всі такі перелічення завести до словника, то створиться враження дуже багатої мови. І вона в Котля­ревського справді по-своєму багата, але це багатство передусім кількісне. Зате якісно всі ці накопичені слова проходять часто повз нашу увагу, не лишаючи виразного образу, вираз­ного сліду. Шевченко цьому багат­ству кількісному протиставив багат­ство насамперед якісне, багатство відтінків значення слова. Замість камінців він волів виточені алмази. Ось один — два приклади такого ви­користання слова:

               Ми християни: храми, школи,

               Усе добро, сам Бог у нас!

— кажуть москалі, загарбуючи Кав­каз з усіма його багатствами («Кав­каз»). Добро вони вживають у зна­ченні всього світлого, позитивного. Але гнівна іронія поета змушує нас підставити інше значення цього сло­ва: майно, і то саме награбоване майно. В цій зустрічі, в цій сутичці двох взаємовиключних значень і є ввесь мистецький ефект ужиття цьо­го слова. А чи побачиш це внутріш­нє багатство з словника, де просто стоятиме слово добро?

Інший приклад:

               Схаменіться! Будьте люди,

               Бо лихо вам буде!

               Розкуються незабаром

               Заковані люди.

                              (« І мертвим, і живим, і не­народженим ще землякам»).

Перше люди означає справжніх, дос­коналих людей, ідеал людини, друге люди має вже зовсім інше значення: це пригноблений народ, насамперед кріпаки. І Шевченко показує цим, що справжню людяність і зберегли саме найбільше ці верстви українсь­кого народу. Так само використано повторення слова жити в наступному уривку:

               Чи ніколи

               Й не жив я, живучи

               З людьми в паскуді; опаскудив

               І душу чистую?

                              («Чи то недоля»)

Таких прикладів, що їх не схопи­ти жадним кількісним обліком з Шевченка можна наводити сотні. В цьому, між іншим одна з трудно­стей перекладу Шевченкових поезій на чужі мови. Адже ж поет не ви[гадує нових слів, а вишуковує, на]* потреби своєї думки, різні значення слів, а бере їх з народної мови, яку знає гранично досконало, і тільки змушує особливо сильно відчути ці відтінки, зіставляючи поруч, як до потреби своєї думки різні значення того самого, здавалося б, слова. А в чужій мові здебільшого це слово не може мати саме таких відтінків зна­чення. Ось ще один, останній, при­клад:

               І тихим, добрим, кротким словом

               Благовістив їм слово нове.

                              («Неофіти»)

Перше слово означає спосіб говори­ти, друге слово означає Новий Хри­стів Заповіт.

А як часто Шевченко бере звичай­ні, побутові слова й уживає їх в аб­страктному, переносному значенні. Це ж, наприклад, звичайна в житті річ сказати, що дитя голодне, що во­но плаче, ридає, кричить, що в нього щось болить, запитати пестливо, чи хоче воно пити, їсти, спатоньки, за­пропонувати, йому заснути, закрити очі. А Шевченко бере ці звичайні в побуті слова й сполучення слів і пе­ретворює їх на виразників глибоко трагічних своїх переживань:

Чого мені тяжко? Чого мені нудно?

               Чого серце плаче, ридає, кричить,

               Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

               Чого ти бажаєш? Що в тебе болить?

               Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

               Засни, моє серце, навіки заспи,

               Невкрите, розбите... А люд навісний

               Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі!..

Ніхто не вмів найзвичайнішими, найпростішими, найбуденнішими словами сказати так багато, — здо­бути з цих слів так багато значень і відтінків значення, як Шевченко. На прикладі Шевченка виразно ви­дно, що багатство мови виміряється не тільки тим, скільки слів ужив письменник, а і тим, як він їх ужив, як він їх «повернув», що він з них видобув. Використання відтінків значення (семантика) збагачує мову не менше, а часто ще більше, ніж збільшення кількости слів (лекси­ки), бо воно ніби робить з одного сло­ва кілька. Не кажемо вже тут про ті можливості, що їх дає синтакса, бо це виходить поза межі нашої теми.

Проте, з усього цього зовсім не слід робити висновка, що Шевченко і за­довольнявся тим набором слів, який давала йому щоденна народна мова. Ні, він чудово знав, що літературна мова завжди повинна бути незрівня­но багатша від розмовно-побутової і він широко використовував ті слова, ті мовні елементи, що знаходив в українській літературній традиції. Це була передусім словникова скарб­ниця народної пісні, де завжди вбе­рігається багато слів і зворотів, що вже вийшли з ужитку в усній роз­мовній мові, далі це лексика (слов­ник) старої української літератури (згадаймо хоч би кількаразові Шев­ченкові спроби перекласти «Слово о полку Ігоревім») і нарешті ще цер­ковнослов’янські слова, що жили і в мові старої нашої літератури і в мові церкви. Усі ці мовні елементи Шев­ченко не вигадував — вигаданих слів у нього майже нема — він брав їх з живої мови або з живої ще літе­ратурної традиції.

Але там усі ці словникові прошар­ки існували окремо. А Шевченкова мовна майстерність тут виявилася насамперед у тому, що він сміливо й доцільно перемішував їх у тому са­мому творі, часто в тому самому ре­ченні. Знову ж із цього родяться цілком нові відтінки в значенні слів, і цілком звичайні слова сприймають­ся до певної міри по-новому. Знову Шевченко виступає перед нами як майстер семантики.

З численних можливих прикладів наведімо один. З глибоким болем і нестримним гнівом пророкує Шев­ченко в поезії «Осії. Глава XIV» чор­ні дні, що спіткають Україну, якщо не схаменуться й не об’єднаються її розсварені сини. Це пророцтво по­дане переважно на виразах, близь­ких до біблійних, до церковносло­в’янських:

               Бо довго довготерпеливий

               Дивився мовчки на твою.

               Гріховную твою утробу

               І рек во гніві: «Потреблю

               Твою красу, твою оздобу:

               Сама розіпнешся! Во злобі

               Сини твої тебе уб’ють

— і раптом серед цього пророчого патосу з’являються слова, які ми зв’язали б швидше з побутовою мо­вою селянина — слова такого типу, як курча, недолежане курча, опере­не курча. Ось безпосереднє продов­ження наведеного уривка:

               Оперені, а злозачаті

               Во чреві згинуть, пропадуть,

               Мов недолежані курчата

і т. д.

Без сумніву, ці слова не сприйма­ються тут як простацькі, буденні, по­бутові. Вони не змінили свого зна­чення, але набрали нового стилістич­ного забарвлення. Вони стали засо­бом того ж могутнього, величного, гнівного пророцтва, що й церковно­слов’янські слова попередньої (і по­дальшої) частини поезії. Оце гені­альне вміння змінити стилістичну сферу вживання слова, вжити його доцільно, але незвичайно теж до без­краю збільшує можливості Шевчен­кового словника. Але і цього теж не відіб’є жадний словник-список ужи­тих Шевченкових слів. От чому, хоч словник слів, ужитих Шевченком, виглядає малою книжкою, але ми з повним правом твердимо, що мова Шевченка невичерпно багата і що нам треба ще з неї вчитись і вчитись.

Шевченко в своїх шуканнях зба­гатити мову йшов переважно, так би мовити вглиб. Але серед наших ви­датних письменників давніших і но­віших часів не бракувало й таких,- що воліли йти вшир; їх приваблю­вала думка збільшити число слів, уживаних в літературній мові, вони вишукували слова мало знані, мало вживані, вони були закохані в рідкі, часом навіть дивні слова, їм здава­лося, що звичайними, заяложеними в побуті словами вже не можна пе­редати високого поетично-мистець­кого змісту. Такий погляд висловив, наприклад, один з помітних поетів з київського гуртка, що утворився був 25 років тому навколо Миколи Зе­рова, — Михайло Драй-Хмара. Він писав:

               Люблю слова, ще повнодзвонні,

               як мед пахучі, та п’янкі,

               слова, що в глибині бездонній

               пролежали глухі віки.

Таких незвичних слів можна шу­кати в різних напрямах, і в укра­їнській літературі є вже чимало письменників — майстрів такого шу­кання. Одні вбачали золотоносне джерело в нашій таки старовині. Це письменники — архаїзатори. Найтиповіший з них у нас — П. Куліш. Добрий знавець і палкий аматор на­шої так званої актової мови XVI— XVII століть, прихильник літерату­ри тих часів, Куліш уважав, що ба­гато є лементів тієї мови ще рано хо­вати, і щедрою рукою він використо­вував скарби цієї мови в своїх ми­стецьких творах. Так з’явилися в нього вирази такого типу, як «Клей­нод запомину гірких житейських мук», або «Стоятимеш на правді, не боявшись», або «Доматарем він жив» і сила подібних. В новіші часи цю лінію архаїзації мови, використання скарбів нашої старої мови XVI—XVII століть провадив у своїх поезіях і особливо в перекладі «Витязя в ти­гровій шкурі» Руставелі Микола Ба­жан. Він охоче вживав таких слів, як берло, клейно, багро, тверджа, ту­лумбас, златоглав, пугар, розмир, лі­пота, яса тощо.

Інші шукали джерел збагачення літературної мови не в часі, а в про­сторі, насамперед у розлогому про­сторі, заселеному українським на­родом. Відома річ, що наша літера­турна мова виникла на основі київ­сько-полтавських говірок, на яку нашарувалися впливи говірок Сло­божанщини, Південного Степу, а особливо Поділля, зокрема Галиць­кого Поділля. Натомість впливи сво­єрідних гірських говірок (гуцули, бойки, лемки) і північно-поліських були зовсім незначні. Отже, в усіх українських говірках, а надто в оцих досі найменше впливових, можна знайти багато привабливого мовного матеріялу. І є в нашій літературі письменники, яких так заполонили ці говірки, що вони цілком, або май­же цілком перейшли в своїй твор­чості на милий їхньому серцю дія­лект. Досить згадати «покутську трі­йцю»— В. Стефаника, М. Черемши­ну й Л. Мартовича на заході Укра­їни або менше знаного Костя Горді­єнка, глибокого знавця слобожансь­кої говірки, на сході. Але і інші письменники прихилилися залюбки до цих живущих джерел хоч і не даючи їм полонити себе до кінця. Згадаймо, як уважно вивчала Леся Українка північно-волинські говір­ки, використавши дещо з них у своїх творах, особливо в «Лісовій пісні», як студіювали М. Коцюбин­ський для своїх «Тіней забутих предків» або Г. Хоткевич для «Ка­мінної душі» гуцульську говірку.

Іван знав..., «що арідник править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців, і серн; що там блукає весе­лий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки» - так, пересипаючи слова­ми, взятими з гуцульської говірки, розповідає М. Коцюбинський про світ фантастичних уявлень гуцула. І так пересипані «гуцулізмами» всі його «Тіні забутих, предків».

Далеко менше значення мають чу­жі слова, впроваджувані письменни­ками. Здебільшого вони з’являються тоді, коли письменник змальовує чу­жинецький побут. Так С. Воробке­вич, показуючи перебування своєї героїні в Туреччині пише:

«Понесли (Ївгу) раби аж у серай султана Ібрама. — По циприсових, рожевих городах, що мов гайки по Скутарі і навкруги сераю, мов ко­верці, розстелилися, заводять со­лов’ї, буль-буль турецькі, чудесно і чародійно.»

Так запроваджував М. Коцюбин­ський окремі молдаванські слова в своїх басарабських оповіданнях і та­тарські в кримських. А іноді пись­менник просто захоплюється іншо­мовними словами, навмисне скупчує їх, випинає, обіграє. Таке можна іно­ді помітити в Мих. Семенка, в Ол. Влизька. Микола Хвильовий, наслі­дуючи розмовну мову інтеліґенції східно-українських міст, запровад­жує до своїх творів деякі русизми. Таке, наприклад, його улюблене сло­во м’ятежний: «Предтеча пройде з огнем і мечем м'ятежною грозою по ланах Европи і тільки тоді (тільки тоді!) свіжі потоки прорвуть напру­жену атмосферу».

Всі такі засоби роблять мову своє­рідною, незвичною, надають їй рис деякої екзотичности. Тим то при­хильників такого способу збагачення мови можна б назвати екзотизато­рами.

Найцікавіше те, що і архаїзаторів і екзотизаторів з їх вічним шукан­ням яскравого, своєрідного, невідо­мого загалові в мові, здебільшого не може до кінця наситити те, що вони знаходять у тих джерелах, з яких вони п’ють, і вони починають уда­ватися до самостійного словотво­рення. В їхніх творах з’являються неологізми — їхні новотвори. Неоло­гізмів уживав і П. Куліш, і М. Ба­жай, і Леся Українка, і Г. Хоткевич і багато інших наших письменників. Звичайно, новотвори ці робляться за відомими _;в мові зразками і з відо­мих у мові елементів. Але все таки вони становлять індивідуальний ви­твір письменника.

Найбільшими аматорами новотво­рення були в нас Михайло Старицький, Олена Пчілка, а в новіші ча­си — Павло Тичина. Свої неологізми Старицький і Олена Пчілка вважали за природний, органічний спосіб роз­вивати народну мову. Художня і на­укова література охоплюють вищі кола понять, ніж їх знає в своєму щоденному побутті народ. То ж чи не природно, взявши народну мову за основу, перековувати її елементи самотужки (там, де є потреба) на знаряддя складнішої думки? Устами однієї з своїх героїнь Олена Пчілка заперечує тим, хто хотів би обмежи­тися на незмінюваній народній мові. Зробити так значило б «понижати свою народну гадку, обрікавши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мо­ві, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національ­ного не треба розвивать, — ні музи­ки, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первісно-народному; зна­чить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш про­стий чоловік! Се ж нісентниця якась! З таким націоналізмом можна тіль­ки закиснути на місці!.. Ну, бери еле­менти народні, не цурайся їх, але утворюй з них яко мога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові!»

От, з цього виходячи, Олена Пчіл­ка, а надто М. Старицький збагачу­ють свою мову цілою низкою ново­творів, як от: Один ти в шумляві си­диш — Ввійдеш в улиці роздолі — Сміялися над марієм старим—В ду­ші лякливій марівничїй і т. ін. (при­клади з Мих. Старицького). А пізніше в Тичини знаходимо силу новотво­рів: Чорнокрилля на голуби й сон­це — Розпрозирились озера — Грош­нем свободоньку за гріш тощо.

Такі є головні можливості для письменника збагатити свою мову. Одні роблять це, не вдаючися до но­вих слів, а стараючися по-новому, глибше, своєрідніше використати всім відомі й широко вживані слова. Інші спрагло шукають незнаних, не­використовуваних слів. Питати, чия мова багатша — це було б те саме, що питати (за відомим жартівливим питанням): що тяжче — пуд заліза чи пуд пуху. Обидва способи при вмілому застосуванні добрі, обидва збагачують мову; проте треба визна­ти, що перший спосіб легше сприй­мається читачем, хоч і тяжче даєть­ся авторові. Тим то частіше (хоч не можна зробити з цього загального закону) найбільші, найгеніяльніші письменники (як у нас Шевченко) не стільки вишукують або кують но­ві слова, скільки спрямовують свою майстерність на те, щоб викрешува­ти нові іскри поетичного вогню з ві­домого вже мовного матеріялу, який менше талановитій людині видається сірим і вже мертвим. Саме через це не можна підрахунками кількости слів стверджувати, або доводити ба­гатство чи бідність мови того чи того письменника. Всі такі підрахунки поперше завжди надто неточні, а по­друге взагалі нічого не характери­зують, просто непотрібні.

___________

* реконструкція Z: в газетній публікації пропущено рядок

["Земля" (Плауен), ч. 6 (22.10.1944, с.6), ч.7 (29.10.1944, с.5—6)]