Оден галицький старшина, особисто знакомий нашій редакції, так і представив свої переживання по здобуттю Київа галицькими військами:
В полон до Денікіна попав я в Київі 31 серпня 1919 при такій нагоді: я зі своєю сотнею одержав наказ, обсадити арсенал і виконав його докладно, виставивши стійки й скоростріли. Коло год. 11 в полудне появилася кінна стежа денікінська й переїхала спокійно. Денікінці з білими хоруговками переїхали через мости на Дніпрі й тому їх перепущено. За стежею показалася рота, опісля всі роди зброї, найбільше скорострілів. До мене на кватиру прийшов денікінський поручик і питав мене, з якої я частини та просив їсти. Я нагодував його й поінформував, що боремося за Самостійну Україну. Він заявив мені, що буде демаркаційна лінія між обома військами і пішов. Коли я вийшов на вулицю, приступив до мене якийсь рос. офіцер і спитав мене, чи ми боремося за Самостійну Україну. Я відповів: так. А він: "Вєшать будем!" Вкінці почали мені розганяти стійки, розброювати й арештувати. Я вишукав їх полковника і представив йому ті провокації. А він: "Ваш район на Олександрівській улиці". Я не мав получення зі своєю командою, бо як післав якого стрільця, то кождого ловили. Вкінці обступили мене переважаючими силами й розброїли мою сотню. Над самим Дніпром передержали нас під офіцерським караулом до ночі й в ночі перевели нас через міст до Дарниці. Там через 7 днів не дали нам ні кусочка хліба й ми жили своїм. Багато захорувало на голодовий тиф. Не стерегли нас — і багато втікало, особливо стрільців. Я їздив до ґен. Бредова й до штаб. кап. Еверта в справі харчів. Вони заявили, що нічого не знали про це, що нам не дають їсти. По якімсь часі дістали ми дуже лихий і скупий харч. Опісля зорґанізували з нас робітничий курінь і висилали грузити дрова на ваґони, різати дрова, будувати дорогу. Платили ріжно — на акорд.
В десять днів прийшла до нас депутація Галицьких москвофільських офіцерів, переважно з Лемківщини. Провідник їх почав промову до стрільців словами: "Слава Ісусу Христу!" Казав, щоби вступили до Карпато-Русского отряда. Говорив пів години, але слова "Україна" не ужив. Наші стрільці почали переморгуватися між собою. Зараз зрозуміли, що це зрадник говорить. На питання, чи "поняли", відповіли, що так. Але ні оден з наших стрільців не зголосився до кацапської армії, хоч москвофіли на це ждали від раня до вечера. Зблямовані відійшли.
Дня 8. X. прийшов до нас перебраний за пагонового офіцера висланник Зеленого і сказав нам, щоб ми пішли до Зеленого, а він відпровадить нас до української армії: Ми не вірили йому, але вислали з ним двох старшин на розвідку. Вони дійшли аж до Трипілля, вернули й сказали нам, що можна вірити Зеленому. В ночи дня 10. X втікло нас 102 стрільців і 16 старшин разом, а чотири привідники Зеленого провели нас дніпровськими плавнями й великими лісами під Трипілля. Там ми остановились й післали розвідку до Трипілля. Зеленого вже не було, але він оставив нам охорону 60 озброєних людей. Ми два дні ждали, переправилися в Витачеві через Дніпер і рушили на полудне за Зеленим. Йшли все ночами.
Коло Канева в с. Македонах довідалися ми, що Зеленого Денікінці потурбували. Ми дійсно бачили групи втікаючих повстанців. Супроти того рішили ми розсипатися по 2—3 і йти на захід до Галицької Армії.
Я йшов ще з одним поручником пересічно по 25 верстов денно. Селяне знали, що ми Галичане і гарно нас приняли, давали їсти і грошей ніде не брали. Боялися тільки, чи ми не більшовики або денікінці. Військ Денікіна ми не зустріли. По 13 днях дійшли ми, зробивши велике колесо до Козятина, де застали галицькі частини,
В армії Денікіна є також Українці, але це переважно малороси. Та є й такі, що кажуть: "Скорше дам собі кулю в лоб, чим піду воювати проти Петлюри." Проти Галичан така ненависть у Денікінців, що лічитися з ними рішучо неможливо. Вони абсолютно ворожі всім Українцям і України не визнають. Хто з Галичан побуде між ними, той вилічиться з усяких надій на Денікіна і його допомогу Галичині. Скрізь виарештовано українську інтеліґенцію. Конфіскують навіть книжки, які перейшли царську цензуру! Проти цего виступає "Кієвская Жизнь", але на дармо. Шульгин виписує проти нас страшні річи.
Великої сили Денікін не має, але офіцерів дуже багато. Дісціпліна у нього є. Як мало Денікін має війська, видко з того, що полонених уживає до караулів при магазинах. Ми теж з палицями стояли на сторожі. Тих Галичан, що не втекли, вивезли Денікінці до копалень угля. Денікінці це абсолютні вороги всіх народів бувшої Росії.
Стрілець
26.10.1919