Живі трупи.

Дещо від символіки. Присвячується російській інтеліґенції.

Чи доводилось коли небудь вам, читачу, перебувати в атмосфері, яка переповнена запахом згнилих трупів? Коли доводилось, не заздрю вам, бо гіршого тяжчого сморіду не можна собі уявити. А разом з тим і більш шкідливого, бо всі мікроби найстрашніших хвороб знаходять там для себе чудовий ґрунт. Щоби уникнути розповсюдження пошестей загально прийнято як найскорше закопувати трупи у землю, або — ще краще — палити їх. Так робилось з початку віків і до нинішніх часів. Але тепер все на світі чомусь пійшло шкереберть. Щоби впевнитись в цьому зайдіть но в найкращі готелі якої хочете столиці Европи, і ваш ніс буде страшенно вражений знайомим тяжким трупним сморідом. Але дивна річ: трупи там не лежать, як це призначено природою для кожного порядного трупа, але ходять, п'ють, їдять, розмовляють і навіть — risum teneatis ашісі! — роблять "політику". Розуміється, свою — трупну, смердячу, але всеж таки політику. Політику, яка має на меті повернення на трупи мас живих людей, або — ще краще — підбиття тих живих людей під владу трупів. І політика ця проводиться досить настирливо за допомогою брехні, наклепів, інсінуацій і грошей, грошей без кінця. Довгий час трупна політика мала навіть великий успіх: живі люде чомусь загубили нюх, почали вірити трупам і підтримувати їх проти других живих людей. Вражіння було таке, ніби то цілий світ захворів на величезну нежить. Трупи мали надію, що ця нежить дістане характер хроничний, і світ остаточно загубить здібність відріжняти живу людину від трупа, особливо, коли останній дуже правдиво підроблюється під живу людину.

На щастя однак ті живі люде, яким трупи хотіли сісти на голови, теж не дрімали. Вони не мали в запасі ані брехні, ані наклепів, ані грошей. Але вони мали молодість, здоровля, віру в свої сили і щиру вірність своїм ідеалам. Все це вони поставили проти трупної політики, і після довгої боротьби, де багато їх загинуло, хоча ще й не перемогли, але всеж в значній мірі прочистили в світа ніс, примусили його чхнути і таким чином до певної міри почути трупний сморід. Перемога ще не отримана, але перший пролом в стіні обложеної фортеці пробитий. Дальше справа піде лекше. Поза першим чханням піде друге, третє, і недалека та година, коли світ поверне собі почуття нюху, з'уміє відріжняти живу людину від трупа і кожному дасть його місце: трупи покладе на цвинтарі, а живим людям уможливить уладнання свойого життя.

Трупи це вже передчувають і в безсилій злості роблять наклепи і інсінують не тільки на тих, ким хотіли заволодіти, але на цілий світ, світ, якому ще так недавно цілували ноги. Що в цьому дивного? Чи був коли небудь шахрай, який не зненавидів-би того, кого йому, не зважаючи на великі зусілля, не вдалось обшахраїти? Трупи шукають тепер нових спільників в тому колі, яке вони ще вчора поливали болотом. Чиж здиблять? Навряд: це коло теж не з дурнів і теж не позбавлене почуття нюху; коли пережиті ним недавно тяжкі нещастя і потупили в нього трохи це почуття, однак за великий в ньому запас життьової сили, щоби воно згодилося бути сліпим знаряддям в руках трупів. Ні, трупи! Даремні ваші зусілля! Послідуйте краще розумному українському прислів'ю: "Не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно!"

[Воля, 25.10.1919]