Сатрап

Маріо Варґас Льйоса

Чи знаєте ви, чому мільйони африканців хочуть будь-що пробратися в Європу, ризикуючи втопитись у Середземному морі? Тому що, на їхнє горе, в Африці досі є велика кількість тиранів на кшталт Роберта Муґабе, сатрапа, який впродовж 37 років був господарем і повелителем Зімбабве і який нещодавно помер в приватній лікарні в Сінгапурі. Йому було 95 років, він дуже любив крикет, лангустів і французьке шампанське, витрачав по чверть мільйона доларів на кожну із забав з нагоди своїх уродин і своїй удові Ґрейс, на кілька десятиліть молодшій за чоловіка, яку прозвали Гуччі за її захоплення одягом і сумками цієї відомої марки, залишив спадок у кілька мільярдів доларів.

Його найдивовижнішим діянням були не його пограбування і не десятки тисяч зімбабвійців, яких він мордував, ув'язнив і вбив. Не те, що він спричинив гіперінфляцію у щорічних 79,6 млрд процентів (стали друкувати банківські білети номіналом сто мільярдів), через яку зникла національна валюта. А те, що він знищив сільське господарство країни, яка в часи британського колоніалізму вважалася тією благодатної землею, що могла стати житницею всієї Африки, а, можливо, і цілого світу. Нині ця нація, яка пів століття тому найбільше процвітала на континенті, вмирає з голоду. Третина населення була змушена тікати за кордон через переслідування і масові вбивства Муґабе. Зараз мільйони нещасних зімбабвійців, що хочуть вижити, втікати за кордон змушують нужда і відсутність роботи.

Африка була колискою, либонь, найкращого державного діяча, що його знало людство в останньому сторіччі (я маю на увазі південноафриканця Нельсона Манделу, завдяки якому його країна є однією з тих, що уникли кризи, яка дошкуляє стільком іншим), та після зникнення колоніальної системи, так само як і в Латинській Америці, замість того, аби встановити демократію і розвивати свої численні ресурси, цей континент переповнюється користолюбними і корумпованими диктаторами, до того ж вбивцями (винятки можна порахувати на пальцях однієї руки), котрі продовжували грабувати свої країни так, що це породило колосальну масову еміграцію, яка нині є проблемою для всього світу. Трагедія, яку пережило Зімбабве під тиранією Муґабе, є властивим прикладом того, що сталося в багатьох африканських країнах, які після звільнення від грабіжницької і расистської колоніальної системи скотилися у диктатури кровожерних негідників.

Як і інші сатрапи в історії, Роберт Муґабе, син столяра і християнської місіонерки, отримав гарну освіту. Змушений податись у вигнання за свою антиколоніальну діяльність, він спочатку вчився в університетах Південної Африки, а потім Гани, де пізніше викладав. Тоді він заявляв, що є послідовником африканіста Кваме Нкрума, однак в роки антиколоніальної діяльності проти расистського режиму Яна Сміта (Зімбабве тоді називалося Родезією) очолював маоїстський рух. Майже десять років він провів у в'язниці і вийшов з неї, перетворившись на інтригана, безпринципного і хитрого політика, який потроху марґіналізував (а подекуди ліквідував) своїх колишніх товаришів по антиколоніальній боротьбі, як-от Джошуа Нкомо, котрий врешті-решт виступив проти нього. Репресії, що їх здійснював Муґабе, були жахливими; окрім бунтарів, вони поширилися на общини шона і ндбеле, які були практично знищені. У тій жахливій кривавій розправі згинули 20-30 тисяч членів цих общин.

За угодами Ланкастерхаузької конференції, внаслідок яких Зімбабве отримало незалежність, уряд Муґабе зобов'язувався не займати землі 5 тисяч білих зімбабвійських рільників, які, попри те, що були результатом колоніального пограбування, технічно були зразковими і гарантували роботу і великі надходження в країну. Однак їх було експропрійовано під час вражаючої “аграрної реформи”, яку Муґабе провів в 2000 році і яка полягала в тому, аби роздати ті процвітаючі господарства своїм поплічникам і фаворитам. Це стало початком занепаду національного рільництва, який через кілька років перетворить одну з найбагатших країн Африки в бідне і виснажене суспільство. Попри це, автократ не припиняв шалено тринькати гроші, не приховуючи цього. Замовив у китайської фірми, аби та побудувала в центрі його маєтку на 22 гектари в Гараре невеличкий версальський палац на 25 кімнат, які він розкішно умеблював; в одній зі своїх найвідоміших промов він визнав, що захоплюється Гітлером і що йому байдуже, якщо його порівнюватимуть з ним. Він гадав, що йому забезпечене спільництво його партії, керівникам якої він дозволяв грабувати країну, але навіть це мало свою межу.

Його проблеми з членами його власної партії розпочалися тоді, коли він став наполягати, аби його молода дружина Ґрейс замінила його в уряді. Це призвело до конфронтації з його правою рукою і людиною на побігеньках Еммерсоном Мнангагвою, нинішнім президентом, який змовився з військовими — і ті змусили Роберта Муґабе зректися влади, хоча й не віддали його під суд і лишили йому нерушеним його багатство. Однак є мало надій на те, що зі смертю сатрапа в його нещасній країні щось зміниться. Його поплічники, руки яких так само заплямовані кров'ю, як були в нього, і які збагачувалася, руйнуючи Зімбабве, залишаються при владі, тож убожіння країни продовжуватиметься, а це сприятиме міграції мільйонів африканців, які прибувають в Європу, аби шукати там те, чого не спроможна їм дати їхня батьківщина.

Можливо, найабсурднішим у цій смерті було те, що той, хто силою усунув Муґабе від влади, а власне сам Еммерсон Мнангагва, з “глибоким сумом” повідомив про його смерть. “Він був іконою звільнення, панафриканістом, який присвятив своє життя емансипації і розширенню прав і можливостей свого народу. Його внесок в історію нашої країни і континенту ніколи не буде забутий”. А трохи згодом Мнангагва заявив, що його уряд вирішив проголосити Роберта Муґабе “національним героєм”.

Історія Африки є такою ж сумною, якою була і значною мірою залишається історія Латинської Америки. Ми так і не засвоїли, що демократія полягає не лише в тому, що є незалежність гілок влади і політичне розмаїття, але й у тому, аби мати чесних політиків, які поважатимуть закони і не використовуватимуть владу для власного збагачення і ліквідації противників. Ті Мандели, яких ми мали (було їх кілька, хоча жоден не отримав того світового резонансу, який був у південноафриканця), були перелітними птахами і не створили власної школи. Найгірше не те, що існують такі людські покидьки, як Роберт Муґабе, а те, що є народи, які голосують за них, обирають і переобирають їх і роблять з них “національних героїв”, як зробив з Муґабе Мнангагва. І очевидно, що ні африканці, ні ми, латиноамериканці, за нечисленними винятками не маємо на це ради.