До життя чоловіка потрібно мешкальної хати. Чим розумніше і практичнійше збудована тим краще для чоловіка. В добрій хаті він здоров, а діти добре ховаються. Йому життя спливає веселіше.
Як нещасливий чоловік, коли мусить тинятися в чужій хатчині, де нема ні світла ні вигоди. Там покоління карловатіє, нидіє, підпадає недугам. Там животіння, там не житіє. Бідні ті матері, що мусять глядіти, як їх діти мимо найкращих старань з їх боку запропащають здоровля та стають тягарем. Ми виділи хати, в яких родини, що складалися з більше осіб були сліпі то нездужали на золотуху, бо хата була нездорова.
Тому є в інтересі громади і держави подбати про відповідні мешкання для населення. Тимто справу мешкань уняло новітнє законодавство в свій обсяг ділання й опіку.
Наш галицький народ живе часто в дуже негарних хатах. Вдоваляється одною кімнатою враз із пекарнею. Та не в цьому діло. В селянській хаті мусить від часу до часу найтися квочка з ціпанятами, вівня та й теля в часі морозів. Все це негіґієнічне, нездорове. Ті відносини прикрі для нашого чоловіка завершила війна. Десятки тисячів родин не має тепер навіть такої нужденної хати. Війська попалили, розібрали, поруйнували. Сьогодні наш чоловік, можна це сміло сказати, не має хати. Ми виділи ті нужденні будки-хліви, що їх тобі люде провізорично побудовали. Як там жити, як віддихати?
Тут іще небіжка Австрія завинила бо отворила бюрократичним людям ріжні комісії, оціночні відділи поустановляли "спеціялістів землемірів" дала навіть дещо гроша на відбудову, але цього всього наш чоловік таки не дістав. Він чесний, на знав, що без підкуплення не дістане нічого. Він вносив подання, а все це надармо. Він остав без хати! От незабаром почнеться зимно, а з ним нові епідемії, недуги тощо. Жаль дивитися на цей народ, що вигибатиме без хати. Минулої зими бачили ми людей по селах, що спали на тоці в стодолах.
Одна жінка кинулася в колодязь із криком розпуки. "Може хоч там не буду так бідувати без своєї хати".
Коби була Австрія дала знищеним господарям пр. тим, що мали давнійше хатчину з одною кімнатою бодай по 10 тисяч, тим що мали дві по 15.000 і так дальше але зараз і в короткій дорозі, то людність малаби сьогодні свою хату. А так, то живе як передпотопова людина й по ямах, печерах і клене свою долю й панів.
Як тепер цій нечуваній нужді зарадити? Як дати населенню хату, що її вона вже кілька літ не має? То велика соціяльна проблєма, що аж проситься о своє розвязання. Це сьогодні важніше ще від аґрарної чисто земельної реформи. Нам здається, що на це є два виходи. Або в дорозі самопомочі малиби селяне собі колєктивно працюючи допомогти або нехай инші політики, банки і правління, котрим нужда народа знана, хай затягнуть заграничну позичку пр. в антанти, котру як уложиться війна, правління, яке повстане, перейме на себе. Людям нашим треба конче дати гріш на відбудову порядного дому пр. після стилю взірців п. Лyшпіньского і дати гроші зараз без бюрократичних міркувань. Тепер ще пора до відбудови!
Ми кличемо проте:
"Дайте нашим людям хату"!
Нова Рада
25.09.1919