На провесні Волі.

 

По слотливій осені, по лютій зимі приходить ярь-весна. Ясне сонячко з синього неба гріє, зогріває Землицю матір. І сніг що досі вкривав землю білою габою тає, лід що сковував ріки тріскає й несеться кригою геть.

 

І замість білого, холодного снігу зодягає Землю ясна зелень, ріжні краски цвітів квітчають її. Співучі пташки вертають із віраю, пестробарві метелики вилітають із своїх вязничок-кукол і сідають на барвистих квітках. Ліс прибірається теж у зелені шати, садки край хаток обливаються молоком-цвітoм.

 

Все будиться до нового, молодого, веселого життя. Пташки співають. Щебет їх ллється, несеться по садках, гаях та лісах, потічок журчить, пахощі з цвіту розливаються широко, наповняють усе повітря. Любо, мило, радісно! І людина, хочби як прибита горем, молодіє, відроджується. Неначе струя нової, свіжої крови вливається в її душу! Грудь ширшає, віддих стає свобідніщий! Людина чує в собі нову силу, нові надії ворушать її душу!

 

Хлібороб виходить у поле й сіє зерно в свіжо зорану землицю, в повній надії що Мати-Земля віддасть йому сторицею цей засів у жнива. Скоро світ стає він і спішить у поле, а пізнім вечером вертає — щоб тільки поспіти на час, щоб не спізнитися з жнивом.

 

Та люта зима не дала ще за програне! Саме коли вже зерно почало сходити, дерева в садах молоком цвіту вкриватися — вдарив нечайний мороз і все попалив і цвіти на деревах саду й усі засіви.

 

Щож господар?! Жаль стисне його серце, що марно пішла його праця, що труд його був даремний. Жаль і смуток! А тоді буває "добрі приятелі", що тобі неба радіб прихилити на це, щоб ти міг туди дістатися й більше не вертав — "добрі приятелі" приходять до тебе, щоб тебе "пожалувати". Вони говорять: "Знаєш, ми тобі щиро радимо, кинь засівати поле, бачиш воно не оплачується. Ось я будую палату, потрібую людей, щоб носили каміння мулярям, наймися, а за це дам тобі плату, як другі платять, а може ще й щось прикину. Це краще буде для тебе, бо поле як бачиш приморозки можуть знищити, а потім, що приморозки пощадять, знищить повінь, град вибє! А те що заробиш, хоч його й не багато, але певне!

 

І легкодушний хлібороб думає собі: "Справді може це певніше буде, коли я замість сіяти зерно на непевне, згоджуся на роботу при мурованні камениці".

 

Та тямущий, розважний господар зараз і подумає: "Ні не звабиш мене, хоч мені приморозок знищив засів, та це ніщо, я переорю й у друге засію й таки щось у жнива зберу... І оре щераз і сіє вдруге... А Сонячко гріє вже тепліше, щораз тепліше. Теплі дощики припадають. І вдруге засіяне збіже хліб святий піднімається в гору, на очах росте.

 

Осьтак буває й у житті народів.

 

Невзгодини, ворожі напади прибють нарід, знищать його доробок, його культуру, буває що втратить самостійність, утратить волю. Чужий нарід давить його, гнобить в надії, що знищить його зовсім, а собі забере його землю, його скарби. Та нарід, хоч утратив самостійність, не стратив віри в кращу будучину, не стратив віри в правду. Любов до свойого рідного, до своїх звичаїв, до своєї мови піддержує їх у вірі. І прийде час, зміняться обставини, народ зривається, скидає з себе кайдани неволі й береться будувати своє господарство, свою державу.

 

Та вороги не сплять, жаль їм багатих земель цього народу, жаль втратити панування над поневоленим досі народом. І вороги всі сили збірають тай ще раз вдарять на його.

 

Ріжно вдаряє на його! Висміває його мову, звичаї, називає його некультурним, понижує де й як може. Перед усім світом кричить, що це не народ, а дич, що він не спосібний до культурнього життя, що він мусить мати опікунів.

 

І буває, вдасться ворогам знову здавити, приструнчити народ. Та це тільки на хвилю. Це неначе оці приморозки на весну, народ що раз зірвав пута не дасть уже собі їх вдруге наложити. Одностайне, згідно стає він проти всіх напорів ворога, береться до праці, закладає свої школи, просвітні товариства, громадить гріш у своїх банках, не зважає на насміхи, на зневаги ворогів. Вперто, завзято йде до ціли, а ціль у його одна: воля, самостійність.

 

І буває, ворог тоді зачинає иншої співати. "Навіщо народові самостійности, по що йому її, ось ми вам і се і те, приставайте до нас. Золоті гори обіцяють.

 

Та народ знає, обіцянка обіцянкою, а кожний має тільки це, що сам здобуде. І не вирікається своїх змагань, далі працює для здіснення своєї найвищої ціли.

 

І коли народ витріває, мусить осягнути її!

 

Народе український! Берижся за діло, з засуканими рукавами, берися до віднови всього, що зза воєнної хуртовини впало, або стануло. Скрізь, де тільки можна будуй свою рідну школу від найнищої, до найвищої. Відновляй, буди до життя давні товариства. Нехай оживе давне життя, давна діяльність по читальнях "Просвіти". Звертайтеся до філій "Просвіт" по поради, по духову підмогу, звертайтеся й до головного виділу "Просвіти" ві Львові. Цей виділ теж по довгому примусовому сні візьметься живіще за діло, поможе вам, братя селяне, в відбудові вашого просвітного життя, дасть вам пораду, вказівки. Пишіть тільки, а він певно не відмовить вам помочі. Цеж обовязок "Просвіти".

 

Таксамо й инші ваші товариства відновляйте. Все що було в селі перед війною, нехай цвіте давним життєм. Здвоїти треба працю, розбудити його. Де бібліотека читальняна знищена, пропала, відновіть її, подбайте о нові книжки, передплатіть українські часописи. Годі спати, годі ждати аж судьба змилосердиться.

 

За діло братя селяне, до праці. Нехай не буде ніодної людини між вами, щоб дармувала. Не опускати рук, не тратити надії!

 

Це вже не зима, це провесна нашого життя. Веснаж його вже не за горами. Приморозки не стримають приходу. Не далекий уже час, коли тепле, благодатне Сонце Волі освітить наше життя, огріє нашу культуру. І вона розцвіте, розвинеся на чудо, на здивування всього світа.

 

Тож до діла, Братя Селяне до праці!

 

Нова Рада

 

19.09.1919

До теми