Про фестиваль «Кіт Гаватовича», театр та людей
Наше життя – це постійний рух та пошук. Як відомо, театр – дзеркало життя, тому пошуки не обійшли і його. Саме під гаслом «Шукати сенс» у Львові відбувся четвертий театральний фестиваль проти неба «Кіт Гаватовича».
Фестиваль заснований 2016 року учасниками та учасницями неформального театру «Склад 2.0». Назва виникла завдяки грі слів. Якуб Гаватович – театральний діяч XVII століття, який вперше на Західній Україні поставив виставу у публічному просторі. Однією з його драматичних робіт є «Продав кота у мішку». Звідси й назва «Кіт Гаватовича».
Офіційне відкриття фестивалю цьогоріч відбулося у креативному просторі Lem Station (колишнє трамвайне депо). Пошук сенсів «Кіт Гаватовича» почав спільно з Львівським академічним драматичним театром ім. Лесі Українки (за сучасним ребрендингом – Театр Лесі), з’єднавши відкриття фестивалю та нового театрального сезону. Театр презентував перформативне читання «Монстри руйнують висотки» (автор п’єси – Лукас Голлігер) у постановці свого нового головного режисера Дмитра Захоженка.
Дві подружні пари, випадково (проте, як ми знаємо, випадковості – не випадкові) орендують одну й ту ж квартиру. У чотирьох стінах перетинаються чотири людини з різними поглядами, смаками та життєвими принципами. З кожним словом прірва між з ними зростає, а аргументів на захист себе все меншає.
Так хто ж з них монстр? Хто руйнує висотки? Видається, тут варто шукати не сенс, а нашого внутрішнього монстра, який породжує глухоту один до одного.
Свої методи пошуку сенсу запропонував сумський родинний театр «Нянькін» виставою «Галюцинації» (автор п’єси – Володимир Нянькін, режисерка – Тетяна Нянькін). На що ви готові за 100 тисяч доларів? Інноваційна програма «Крок» дарує цю суму, а натомість просить зовсім не багато... тільки можливість контролювати все, що ви бачите і чуєте в Інтернеті та на ТБ. П’ять рандомно вибраних гравців мають різні соціальні статуси та мотивацію, але кожен з них має на меті отримати виграшну суму.
Головний герой Павло – ветеран війни. У його дружини Галі смертельна хвороба, вона потребує дорогої операції і заради неї чоловік готовий на все. Але «Крок» не така проста програма, як здається на перший погляд. У неї є своє підводне каміння. Павло може взяти участь у грі тільки за умови, що його дружина буде грати також. Звісно він погоджується. Вийшовши з коми Галя наполягає на виході з «Кроку», але ж це нелегко. Герої стикаються з низкою проблем на своєму шляху, але все закінчується, як не дивно, хеппі-ендом.
Якщо після перегляду вистави ви очікуєте відкрити для себе щось нове, то доведеться розчаруватися. Сюжет передбачуваний, хоч часом і не логічний. Для виходу з гри потрібно двоє охочих. Головні герої упродовж всієї вистави шукають «другого» гравця який би погодився, але подружня пара – це і є двоє гравців. Персонажі стереотипні: дівчина-студентка, яка торгує власним тілом і її, звісно ж, всі засуджують; політик, який бере хабарі і не бачить в цьому нічого поганого; ну і звісно, головні герої – 100% втілення доброти.
Друга назва вистави «Галю, це нація», але після перегляду її хочеться змінити на «Галю, не дивись».
На завершення фестивалю глядачі мали змогу переглянути ексцентричну комедію «Різня» Київського національного академічного Молодого театру за п’єсою французької драматургині Ясміни Рези «Божество різанини» (режисерка - Влада Бєлозоренко).
Діти – квіти життя, але від цих «квітів» іноді з’являються проблеми. Син Алена (актор – Олександр Ромашко) і Аннети (акторка – Ірма Вітовська) Рей під час шкільної бійки палкою вибив два зуби сину Мішеля (актор – Анатолій Сомик) та Веронік (акторка – Римма Зюбіна). Вирішення конфлікту двох підлітків впало на плечі їхніх батьків.
Розмова починається з того, що герої та героїні, стаючи в ряд, розкладають перед собою пюпітри і, ніби як по нотах, починають дружню розмову. У моменти «зняття» масок пюпітри різко складаються, але взявши себе в руки батьки розкладають їх знову. Кожен бачить проблему в іншому, але ніхто – у собі.
Засудження сімейного життя один одного поступово перетворюється на усвідомлення, що він/вона не кращий. Так звичайна бійка двох школярів переростає в справжню різню чотирьох дорослих людей.
Сценографія Володимира Карашевського наочно показує, скільки «сміття» ми тримаємо всередині. На заднику сцени глядач бачить надуті сміттєві пакети. Також вони слугують кріслами, на яких батьки ведуть переговори.
Іноді ми надаємо перевагу/сенс дрібничкам (двом вибитим зубам, наприклад) забуваючи про важливіші речі (щирість щодо один до одного). Ми шукаємо сенс у діях/словах інших, але забуваємо про себе. Чи допомогла «Різня» фестивалю і глядачам у пошуках сенсу? Якщо вони шукали сенс у людській щирості, то, однозначно, так!
Віктор Франкл у книжці «Людина у пошуках справжнього сенсу» згадує про те, що не варто шукати абстрактного сенсу, кожен має власне покликання та призначений для конкретного завдання. І яке ж тоді те покликання чи завдання театру? Де йому шукати сенс?
На фестивалі «Кіт Гаватовича» глядачі мали можливість шукати сенс разом, снідаючи з Яніною Соколовою та Ярославом Федорчуком. Чи не кожен знайомий із журналісткою Яніною Соколовою як з телеведучою програми «Рандеву» та проекту «Вечір з Яніною Соколовою». Та не багатьом відомо, що Яніна була акторкою «Вільного театру». Про що ж глядачі «снідали» з Яніною? Про театр, про суспільство, про взаєморозуміння, про телебачення і його вплив на людей, про наш внутрішній фільтр. Говорили про різницю журналістики і акторства. Якщо в акторстві все залежить від режисера та п’єси, то в журналістиці – журналіст є сам собі драматургом і сам шукає свої сенси. Тому Соколову і називають представницею дієвого мистецтва, журналісткою, яка своїми діями безпосередньо впливає на розвиток подій у суспільстві, в якому живе.
То чому театр не впливає на зміни у середовищі, у нашому житті? Чи, може, ми просто цього не відчуваємо. Але все ж, Яніна зазначає, що актор має можливість стати тим провідником, який «поведе» людей до пошуку нових сенсів. «Театр – праця над нашою душею», – тут неможливо не погодитись! Нам треба просто почати вчитися бачити ті сенси, які театр хоче нам показати, донести. Навчитися комунікувати з театром, діяти з ним в унісон і разом шукати ті вже згадані сенси.
Щодо Ярослава Федорчука. Сніданок з ним чекав на відвідувачів фестивалю у фінальний третій день. Кожен, хто так чи інакше знайомий із театром, знаєцього виконавця. Актор театру імені Леся Курбаса, засновник акторської студії «22». Про що чаювали? Чи знайшли якісь сенси? І чи шукали взагалі? Сніданок з Ярославом – це година теплої розмови з людиною, яка отримує задоволення від своєї роботи, від театру як такого, і шукає у ньому надзавдання для себе, те, що допоможе змінити світ на краще. Зі слів Ярослава: «театр – часописець». Так, справді, він діє тут і тепер, саме у цих умовах, у призмі того, що зараз відбувається у світі. І якщо театр має бачити і чути час, то і шукати сенси – це завдання театру. Бачити, що зараз оточує нас, що тривожить, чим живемо.
Ярослав ділився із глядачами (доречніше сказати – слухачами) згадками про свої перші спроби у акторстві, досвідом, смішними історіями, невдачами, першим відчуттям «справжнього театру». Говорили також про психодраму і театр як терапію. Ця тема, до слова, все частіше піднімається у театральному середовищі. Театр починає сильніше виконувати терапевтичну функцію, відчуває відповідальність за ментальне здоров’я свого глядача. Так, психодрама в Україні є, але про неї мало знають. І хоч цей метод відомий ще від 1920-х років, у нас він тільки останні роки набуває популярності. Театр має працювати з глядачем пліч-о-пліч. Театр має працювати задля глядача.
Також актор ділився своїм досвідом тренера, говорив про навчання театру людей, які з ним не пов’язані, про ці відчуття і взаємодію з глядачем, про казуси роботи і вразливу душу актора. Ярослав Федорчук – приклад того актора, який щиро уболіває за свого глядача, вірить в нього і працює заради нього. Якщо в нашому театрі народжуватимуться подібні актори, то театр житиме, даруватиме те, задля чого він створений.
Приємною і такою потрібною на фінал фестивалю стала лекція Володимира Бєглова «Мова ворожнечі: від слова до діла» – це, мабуть, найкраще, що сталось з «Котом Гаватовича». Володимир Бєглов – голова правління Освітнього центру з прав людини у Львові.
Про що ця лекція? І чому говорили про ворожнечу і театр? Чи пов’язані хоч якось театр та словосполучення «мова ворожнечі»?
Почнімо з того, що мова ворожнечі – це не лише слова, виголошені в обличчя іншій людині. Мова ворожнечі – це різні наші негативні дії, які, так чи інакше, можуть вплинути на життя інших. Ми часто дивимось на речі з острахом, жалем чи безпорадністю. Але не завжди щось можемо змінити чи якось допомогти. «Не можеш допомогти – помовч».
Необдуманий пост у фейсбуці, твіт про подію, яка сталась щойно, коментар до чиєїсь публікації, свій фідбек про події, виголошений усно. «Диванна критика» в дії. От що спонукає говорити про мову ворожнечі.
Мова ворожнечі – це все, що ми свідомо і несвідомо робимо, аби знищити цей світ. Мова ворожнечі – це казати «хач», замість «людина з кавказьких народів», «інвалід», замість того, щоб вживати вираз «особа з інвалідністю», «циган», а не «людина ромської національності». Та ще багато прикладів.
Мова ворожнечі – це і стереотипи, у полоні яких ми перебуваємо. «Цигани» – крадуть, татуйовані люди – наркомани, наркомани – не люди, програмісти – мажори, які не працюють, як інші, євреї обманюють і так до безкінечності. Заганяючи людину в стереотип, ми змушуємо її відмовитись від своєї особистості, точніше сказати – ми знищуємо в ній особистість. Ми робимо з кожного індивіда загальну масу з набором певних характеристик (ІТшники, євреї, роми, проститутки, блондинки і т.д). А потім заприсягаємося у своїй доброті і людяності, протиставляємося відвертим расистам і сексистам, хоча, якщо з’ясувати все достеменно, ми, так чи інак, усі чи не суціль латентні расисти, сексисти, фашисти і ще багато слів схожого забарвлення.
То може хоч театру стане сил розірвати це коло недовіри й зла? Театр – це середовище, яке виховує, змінює, дає відповіді на чимало запитань. І де, як не в театрі може народжуватися чи вмирати мова ворожнечі? Театр має бути соціально свідомим. Театр має давати відповіді на питання і, так чи інакше, давати поради, як діяти.
Думаємо, «Кіт Гаватовича» відповів собі на певні внутрішні питання, доніс те, що, власне, хотів донести глядачеві. Пошуки сенсу – це надто філософське питання, яке важко охопити за три фестивальні дні. Але Кіт намагався.
На фестивалі глядач побачив вистави і про людей та зброю, і про взаєморозуміння і проблеми, які виникають у подружньому житті, і про епоху інформаційних технологій та їхній вплив на нашу свідомість. Поспілкувався з людьми, які безпосередньо дотичні до театрального процесу і творять театр поруч з нами.
Варто дошукуватися сенсу й далі. Бо пошук – це завжди крок вперед, це зміна, це еволюція.
Фото: Михайло Кулик
18.09.2019