Два обличчя Езри Паунда

Маріо Варґас Льйоса

Поет і мисливець за літературними талантами був у захваті від текстів Джеймса Джойса і шукав для нього видавців. Під час Другої світової війни переповідав злочини, що їх наці приписували євреям

Бібліотека на кораблі, який везе мене в Анкоридж, невеличка і чистенька. За винятком колекції класики, чиї мікроскопічні букви роблять її недосяжною для мене, наявні в ній аеропортні романи невідомих авторів лишають мене байдужим – так само, як і біографії бейсболістів, асів перегонів чи рингу, книжки з особистісного розвитку і голлівудські чутки. Та приблукавши до стелажа Current Affairs, я натрапляю на надзвичайно цінну книжку молодого гарвардського професора Кевіна Бірмінгема: «Найнебезпечніша книжка. Джеймс Джойс і битва за "Улісса"».

Вона оповідає значно більше, ніж про це кажуть її назва і підзаголовок – іншими словами, про поневіряння, через які пройшов Джеймс Джойс зі своїми книжками через сліпоту і боягузтво видавців Об’єднаного Королівства і Сполучених Штатів, які, остерігаючись цензури, штрафів і судів, не наважувалися їх публікувати. Випадок Джойса унікальний: він прославився ще до публікації бодай однієї своєї книжки.

І значною мірою – завдяки неперевершеному мисливцю за літературними талантами, яким був поет Езра Паунд. Доволі добре відомо, що він зробив для Т.С. Еліота і скільки часу (покинувши власне писання) витратив на правку «Спустошеної землі». Та ймовірно, що значно більше він зробив для того, аби геній Джойса було визнано, і перш за все – аби його було опубліковано. Вперше Паунд дізнався про нього у 1914 році від поета В.Б. Єйтса, який порадив йому попросити Джойса про співпрацю над присвяченою ірландській літературі антологією, яку готував Паунд. Він так і зробив – і цілком невідомий Джойс, окрім співпраці, надіслав йому кілька оповідань із «Дублінців» й уривки з «Портрета митця замолоду», для яких шукав видавця. Захват Паунда, коли він прочитав ці тексти, задокументовано в його листах. Він був практичною людиною, тож негайно засипав відгуками найкращих англійських і американських видавців, закликаючи їх опублікувати ці перші книжки Джойса, які, як запевняв він, були високої літературної якості й напрочуд оригінальними. Одержані ним відповіді викликають відразу: жодна з них не добачала в Джойсі бодай найменшого літературного таланту. Вони запевняли, що не прийняли його книжки, бо ті погано написані і ще гірше скомпоновані, мають недовершену структуру, а ще є простацькими і вульгарними.

Паунд не здавався. На всі ці закиди відповів літературними аргументами, звинувачуючи видавців у сліпоті та посередності і стверджуючи, що цей молодий ірландський письменник революціонізує літературу свого часу, а особливо – літературну прозу, написану англійською мовою. Своїм ентузіазмом він заразив двох непересічних жінок: Гаррієт Вівер, головну редакторку невеличкого англійського літературного журналу «Егоїст», де з’являться перші оповідання з «Дублінців» і розділи з «Портрету митця замолоду», та Маргарет Андерсон, яка 1918 року почала публікувати уривки з «Улісса» в «Літл Рев’ю», журналі, яким вона керувала в Сполучених Штатах. Обидві через свою відвагу наразилися на судові дії. Проте, безстрашні, вперто продовжували знайомити з творами Джеймса Джойса і навіть посилали йому гроші, аби допомогти вижити, попри його хронічні економічні кризи і витрати на окулістів.

На відміну від тодішніх видавців, багато письменників і книготорговців (серед останніх – перший видавець «Улісса» Сильвія Біч, яка створила «Шекспір і компанія», американську книгарню в Парижі), познайомившись із текстами Джойса, були вражені. Хоча, ймовірно, жоден із них не продемонстрував це так, як Валері Ларбо (який перший перекладе «Улісса» французькою мовою), який, прочитавши у «Літл Рев’ю» уривки з великого роману Джойса, написав йому листа, пропонуючи свій дім (зі служницею) і велику бібліотеку, на додачу до своєї знаменитої колекції свинцевих солдатиків. Джойс переїхав туди зі своєю дружиною Норою та двома дітьми і якийсь час міг спокійно продовжити роботу над романом, яка зайняла в нього понад сім років.

Хоча перше видання «Улісса» з’явилося в Парижі 1922-го завдяки Сильвії Біч, тільки через 12 років, у 1934-му, нью-йоркський суддя Джон Вулсі у пам’ятному присуді дозволив продавати цей роман, який невдовзі з’явиться у виданні «Рендом Гауз». Вердикт Вулсі буде відтворено у цьому новому виданні, і відтоді він стане вирішальним прецедентом для всіх спроб заборонити розповсюдження в Сполучених Штатах «зухвалих і безсоромних» творів. Того ж року подібний вердикт проголосили в Англії.

В обох країнах критика була дуже схожою. Майже всі, хто писав про роман, визнавали (дехто – проти волі) геній Джойса і надзвичайну новизну, що була присутня в книжці – як у царині мови, так і в структурі розповіді про той, так ретельно описаний день Леопольда Блума. Та майже всі вони засуджували жахливу вульгарність «смердючого» базікання, яким висловлюються не лише персонажі, а й сам оповідач, особливо у довгому фінальному монолозі Моллі Блум, що його декотрі засудили як «зухвалий» і навіть «бісівський».

Рано чи пізно всі визнають, що відтоді завдяки Джойсові і його дивовижній творчості роман уже буде чимось радикально відмінним. Значною мірою цей успіх став можливий завдяки інстинкту і зусиллям Езри Паунда. В чудовому есеї, присвяченому цій книжці, він перший визнав, що після появи «Улісса» всі сучасні романісти, включно з тими, які його ніколи не читали, будуть послідовниками Джойса; таким його визнав і Вільям Фолкнер – ще один ні на кого не схожий романіст, який, ймовірно, ніколи не написав би своєї південної саги без уроків, які отримав, читаючи Джойса.

Послуга, яку Езра Паунд зробив авторові «Улісса», полягала не тільки в тому, аби знайти видавця для його текстів; він також знайшов для нього меценатів, які допоможуть йому економічно і дадуть змогу, наприклад, стільки разів оперувати праве око. Коли вони познайомилися особисто, в Парижі 1918 року, Езра Паунд вже чотири роки помножував зусилля для того, аби видати книжки того, кого він називатиме «новатором культури Заходу». Паунд є найсимпатичнішою постаттю, яка з’являється у книжці Кевіна Бірмінгема.

Важко ототожнити цього щедрого й альтруїстичного чоловіка з Езрою Паундом, який під час Другої світової війни по італійському радіо звертався до молодих американських рекрутів із закликом дезертирувати і переповідав усі злочини, що їх наці приписували євреям. За це американські військові взяли його у полон і провезли цілою Італією у клітці як буйного безумця. Згодом у Сполучених Штатах суд, аби його не розстріляли за зраду батьківщини, оголосив Паунда божевільним. Тож не один рік він провів у психіатричній лікарні. У наші дні у фашистській Італії Маттео Сальвіні одна з найрадикальніших ультраправих антидемократичних сект називає себе «КазаПаунд». Жорж Батай писав, що людина – це клітка, в якій гніздяться ангели і демони. Мало у кого це було таким очевидним, як у випадку Езри Паунда.