Отверте письмо — в одвіт многим.

 

І.

 

На нїкого з Русинів не сипле ся від якогось часу тілько напастій, як на мене. Нападали мене не лише Поляки і польскі дневники, львівскі і краківски, різних відтїнків, але роблять се й Русини та й руска праса трох противних межи собою напрямів "Народна Часопись", "Правда" і "Буковина" з одного, "Галичанин" з другого а "Народ" з третого боку. Я вже від часу мого першого публичного виступленя був предметом нападів з різних сторін, хотя не таких як тепер, але я з засади нїколи не відповідав на них, навіть не простував грубої нераз неправди та образливої клевети. Нинї роблю се першій раз — не так в своїм интересї, о котрий я при народних справах нїколи не дбав і не дбаю, як в публичнім. Я розкажу отже і поясню, о скілько можна коротко, мою публичну дїяльність, мої дороги і цїли, а говорити буду спокійно і отверто.

 

Ставши в роцї 1883, головно ревними заходами дуже щирого патріота, покійного о. Гната Рожаньского, вибраний послом до сойму, я уложив собі таке поступованє: противити ся всякій абстіненції і пасивности, яка бувала не-раз де ким захвалювана; супротив попередної більше неґативної політики провадити політику позитивну і активну, отже не тілько висказувати кривди й потреби народу, але і ставити конкретні жаданя в конкретній формі; бути в постулятах своїх уміркованим і оглядним, не зрікаючи ся однакож жадного з наших прав; не дразнити Поляків а навіть давати им нагоду до уложеня modus vivendi з Русинами, однакож не виступаючи самим, яко слабшій сторонї та й по неудачи Лавровского, з иніціятивою до того, а берегучи своє достоїньство народне. Політика тая не лишена була певних успіхів. Она звернула на себе увагу рішаючих сфер, та й Поляки з нею в соймі числили ся. При тім же нею притягнули ся для рускої справи також деякі слабші або подальше стоячі елєменти серед Русинів.

 

Не самій тілько силї Русинів, але в части в тій політицї треба приписати, що при виборах соймових в роцї 1889 вийшло значнїйше число руских послів. Було би их певне вибрано ще більше, як би не нещасна завзятість партійна межи Русинами і взаємне их недовірє межи собою, особливо у т. зв. старої партії, котрій, правда, не легко було забути, що она давнїйше майже сама одна репрезентувала Русинів. — Новий клюб рускій вибрав мене своїм предсїдателем, голосами не тілько народовцїв, але і уміркованих людей старої партії. Ще перше обставини самі висунули мене на перед, більше анїж я мав претенсії або надїї. Я сам нїгде не пхав ся, противно, я рад був видвигнути иншого з одномишленників, але я ставав на передї, скоро интерес народний здавав ся вимагати. Впрочім як я поступав, ставши головою клюбу, і як держав ся рускій клюб в 1889 р., о тім посвідчив публично д-р Король, член старої партії.

 

На жаль, вражда межи Русинами, именно у Львові, мимо солідарного поступованя руского клюбу, не переставала [напасти в прасї, заснованє голодового комітету руского, справа Народної Торговлї і и.] так що треба було бояти ся, що она і при настаючих виборах до ради державної не перестане а навіть розібє нашу солідарність. З другої-ж сторони ми, все-таки не знайшовши у правительства і Поляків вповни такого трактованя, якого при зміркованім нашім поступованю в соймі за попередної періоди мали право надїятись, мусїли виступити острійше, а через те моє і нового руского клюбу відношенє до них стало сильно напруженим. Сі обі обставини спонукали деяких народовцїв, не-послів, шукати по-за соймом, без моєї відомости, порозуміня з декотрими польскими і правительственними сферами, а то тим більше, що здавало ся, мов би правительство і верховодяче польске сторонництво відносили ся до народовцїв ще неприхильнїйше як до старо-Русинів. Переговори вели ся успішно. Була гадка, щоби цїлу ту акцію перепровадити з повним поминенєм мене, однакож відтак узнано се за неможливе.

 

Коли в роцї 1890 сойм знов зійшов ся а репрезентант правительства в краю згадав в приватній розмові, що Русини-народовцї мусять зазначити виразно своє становище яко згідне з интересами австрійскої держави, єсли потреби і домагань Русинів мають бути увзгляднені, — я, о тім увідомлений, відносив ся до сего з-разу досить скептично [застерігаю собі колись се все росказати пoдpібнїйшe], потім же я узвав за свій патріотичний обовязок не відтягати ся а зробити сей експерімент, навіть з пожертвованєм — в случаю неудачі — моєї політичної екзистенції. Случайні обставини не дозволили менї перепровадити акцію в той спосіб, як я собі був уложивь, т. є. за попередним рішенєм клюбу [котрий був би впрочім при тій справі имовірно розбив ся], а через те я викликав незадоволенє у деяких народовцїв, уражених поминенєм их при веденю акції, а розяренє старої партії, що я будь-то порозумів ся з правительством за-для єї знищеня. Однакож моя бесїда в соймі з дня 24 падолиста 1890 містила тілько обєктивне представленє, а не мала на цїли нїчиєго обвиненя, в нїй було радше навіть певне оправдуванє старої партії. На жаль, недовірє партійне було так велике, що посли старої партії, ще не вислухавши мене, вже уложили вотум недовіря для мене і старали ся навіть у Впреосв. митрополита о наданє з єго рук і клюбови нового предсїдателя. В таких обставинах скликанє клюбу за-для порозуміня не було можливе, і сесія соймова скінчилась фактичним розбитєм клюбу, а партійна праса і поза соймова аґітація роздули пристрасть до крайности, послугуючись всякими инсинуаціями і клеветами, хоть анї цїла моя бесїда в соймі анї заключена в нїй "програма", на котру, хоть як єї з разу атаковано, опісля-ж і декотрі з старої партії згодили ся, не давали достаточного поводу до того.

 

Нинї, по близько чотирох роках, я по совістній і спокійній розвазї не роблю собі закиду з того, що я тої акції підняв ся. Я не руководив ся не то особистими але навіть партійними взглядами, а рахував так: Межи Русинами кипить партійна борба, на котрої близьке закінченє нема доброго вигляду; а тут подає ся нам рука. Відкинути ту руку — значить не тілько припустити трафляючу ся Русинам нагоду, але оно могло-б і використати ся против нас. Сли акція удасть ся, що менї вкінци видалось таки имовірнїйшим, то зискає на тім весь рускій нарід, а народовцї, що єї попровадили, притягнуть до себе всїх щирих та вирозумілих Русинів. Сли акція не удасть ся через невиконанє другою стороною умови, тогди народовцї очевидно вертають назад на свою попередну позицію, маючи бодай ту користь, що тимчасом голосно і торжественно заманіфестували раз на завсїгди своє становище. Рахунок, здає ся менї, не був такій злий, але він таки показав ся хибним.

 

Передовсїм борба партійна розгоріла — не з моєї вини — сильнїйше, анїж я припускав. Але ще важнїйше отсе: Зайшла очевидячки друга евентуальність: умова не зістала виконана. Се признали в роцї 1892 і сконстатували всї Русини, котрі брали участь в акції 1890 року, навіть п. Барвіньскій. Однакож одна частина Русинів-народовцїв, вправдї невелика але при верху стояча, відтак успокоїла ся, і коли мало прийти до повороту на попередну позицію відпорну, они не тілько відтягнули ся, але й станули рішучо при правительстві і правительственній партії польскій. Сего я в такой мірі не надїяв ся, і в тім я именно завів ся в своїм рахунку.

 

Позістанє по дізнанім заводї при тих, від котрих того заводу дізнало ся, я уважаю за дїло сумне і шкідливе. Сим нарушає ся достоїнство народне, тратить ся поважанє і респект, та осміляє ся всякого обходити ся з нами без церемонії, а в народї ослабляє ся духа і силу відпорну. Крім того держати з правительством і верховодячим сторонництвом польским при тій системі, яка против Русинів тепер заховує ся, значить немов одобряти, санкціонувати ту систему. А система тая ясна для кождого, хто хоче видїти. Нам позваляють вправдї поки-що позіставати при нашій національности але плекати єї дають нам тілько в рамах идеї державної польскої а не конституції австрійскої; всякій же свобідний рух, розвій після нашої волї спиняє ся нам більше як коли-небудь. До австрійского правительства оставлена нам дорога тілько через польскі ворота. Тому-то нинї й здобуток якій національний нас так не тїшить і не скріпляє, як передше, коли діставав ся нам серед инших обставин і не бував так окуплюваний. Взагалї на кождім кроцї пробиває ся тенденція — зробити нас повільними, уляглими, а бодай немічними. Заборола і твердинї наші народні нам відбирають ся. Зависима наша интеліґенція світска тероризує ся так як нїколи, з духовною робить ся те саме. Виднїйших наших дїятелїв одних приєднано або звязано обмисленими способами або случайними обставинами, других обезсилено. Що не удавало ся давнїйше, н. пр. в 1888 або 1889 р., де пробовано руских послів стероризувати або роздвоїти, се в значній мірі удало ся тепер.

 

Яке-ж становиско супротнв того займають наші урядовцї? — Навіть деякі справедливійші Поляки відважились витикати правительству а верховодячому сторонництву польскому их поступованє з Русинами, а ті наші люде не тілько на то не здобудуть ся ино причиняють ся до утверджуваня шкідливої фікції о мнимім полагодженю рускої справи та задоволеню руского народу, але ще й кидають ся на таких Русинів, котрі сміють ставати в опозицію против неприязної Русинам системи! Зриває ся геть з традиціями народовства... Ті, що перше посла о. Тита Ковальского майже і за Русина не хотїли узнати, нинї стоять в сущности за таку саму політику як він. Ті, що лаяли руских послів ради державної з 1873—1879 рр. за служенє правительству, нинї служать не тілько правительству але й Полякам, а при тім всїм мають ще претенсію тягнути за собою суспільність! Цинізм, з яким нераз боронить ся або й пропаґує ся політика народного пониженя а нападає ся політика неподатлива, свідчить о глубокій деморалізації, котра впрочім не тілько межи народовцями проявляє ся. Настаня такої деморалізації я нїколи не припускав, — я покладав на твердшій характер Русинів, — але що тота деморалізація стоїть в певній бодай посередній звязи з акцією 1890 р., длятого, і то з сего єдиного поводу, я тої акції каю ся і зазначав се публично на зборах "Народної Ради".

 

Коли я розміри лиха торік побачив, я сказав: Волю бути простим робітником в независимій громадцї, нїж яким атаманом, ступаючим такою дорогою. Я не міг годити ся не з одним, що у нас робило ся н. пр. зі способом кандидованя і вибору п. Вахнянина в Жовкві а ще більше п. Барвіньского в Бродах, бо-ж против першого обявилась виразно більшість того округа, против другого навіть загал а спеціяльно і самі народовцї тамошні. Я отягав ся однак з рішанєм справи нашої політики, бо припускав, — як і дїйстно стало ся, — що люде нового курсу не піддадуть ся більшости і наступить в політицї розрив, котрий я рад був по можности стримати або хоч опізнити. Але коли йшло очевидно до що раз гіршого, кріза мусїла раз наступити.

 

[Дѣло, 27.07.1894]

 

II.

 

Повертаючи на давне становище, я мусїв тим більше взяти ся і до консолідації Русинів. Простий поворот до status quo antе, до попередної чисто формальної спілки партій я не вважав і не вважаю анї можливим анї достаточним: такій стан вже тогди не міг перешкодити ворогованю партійному, а тепер міг би ще менше. Треба тїснїйшої і щирійшої звязи, котра може бути на-разї лише межи близшими собі елєментами, складаючими однакож весь загал Русинів а з полишенєм на боцї тілько деяких крайностій. Ті ж крайности повинні би з патріотичного почутя мати на стілько абнеґації, щоб справі консолідації не перешкаджали. На жаль, так не стало. В остатній сесії сойму оба рускі клюби вже готові були злучити ся, однак аґітація п. Кулачковского сему перешкодила. Тогди сприяючі консолідації посли постановили скликати зїзд мужів довіря і перепровадити сполученє Русинів на підставі того самого проєкту, котрий мав бути основою до сполученя клюбів посольских.

 

Показало ся однак, що справа консолідації Русинів, хотя о єї конечности пересвідчений весь загал рускій, має межи всїми рускими партіями й завзятих противників, котрі заатакували будь-то цїлу акцію будь-то декотрі точки проєкту. Атаки ті суть того роду, що досить их привести, що би их тим самим вже й відперти. Правительственні народовцї кажуть: Акція угодова і проєкт консолідації то капітуляція перед москвофілами, відданє им на поталу нашої національної самостійности, відступленє від проґрами з 24 падолиста 1890 р. А москвофіли і радикали кажуть: Акція угодова то маневр, маючій довести до капітуляції сих обох партій перед народовцями, а проєкт консолідації то повторенє трохи иншими словами проґрами з 24 падолиста 1890 р.!...

 

Я при укладаню проєкту спільної проґрами, котра мала ще доповнити ся инструкцію переведеня єї в практицї, дивив ся не так на те, котра — партія має в нїй свої засади більше заступлені, як на те, що буде найбільше відповідати интересам загалу Русинів і фактичним обставинам, а з другої сторони уважав, щоби проґрама нікого не насилувала, нїкому не накидувала противних єму пересвідчень або прямовань. З тих практичних а не з партійних взглядів вийшло, що проґрама єсть вправдї в сущности народовска [бо атаковані в нїй слова "самостійний нарід славяньскій" приходять і в проґрамі "Народної Ради" з 1892 р., а слова о "вірі батьків" суть і в проґрамі руского клюбу парляментарного!], але в нїй взято взгляд і на старо-Русинів і на радикалів. Именно від перших проєкт не жадає, щоб они мало руску народність виразно признали за зовсїм окрему від велико-рускої, тілько щоби в практицї давали розвивати ся нашому народови самостійно на єго власній основі а не тягнули єго до обєдиненія. Радикали атакують все точку о вірі; однакож она не вяже особистих пересвідчень, а змисл єї в сїй проґрамі, як і в моїй деклярації в соймі 1890 р., єсть такій: Не тикаймо справ реліґійних нашого народу, нехай він лишить ся при своїм status quo та не буде предметом аґітацій в користь чи то латиньства чи православія. На такі точки обі партії не только можуть згодити ся, бо тим они ще не відрікають ся своїх спеціяльних засад, але і мусять згодити ся, єсли взагалї о якійсь спільній акції в рускій коаліції може бути бесїда а не має на кождім кроцї оден дїлати против другого. Жаданє декотрих народовцїв, щоби стара партія і радикали по-просту приймили цїлу проґраму народовцїв і тим способом заключила ся згода, єсть жаданєм повної капітуляції, якої жадна партія себе шануюча не приймає а до котрої і в сїм случаю ті обі партії не мають поводу.

 

Скорій консолідації перешкодили на зїздї мужів довіря старо-Русини [хотя перше три чи властиво навіть чотири з их послів і визначні люде з краю на мій проєкт згодили ся], а в місяць пізнїйше і коломийскі радикали, уражені в своїй амбіції тим, що з-помежи чотирох — о скілько знаю — тамошних членів их партії і лише два були запрошені на зїзд, хотя се пропорція для них користнїйша як у инших партій. Оно сумно, що в теперішній і важкій хвили грають ролю ще дрібні мотиви партійні та особисті, і що замісць глядїти, як би нам всїм разом стати сильнїйшими в оборонї спільного добра против спільних противників, кожда партія радше дивить ся, як би їй використати ситуацію для себе хоть-би зі шкодою для цїлости. Найгірше на такім маневрованю може вийти стара партія. Се здає ся певним, що москвофільства, яке єсть серед неї, і в будучности нїяке австрійске правительство не буде толєрувати, як робило деколи в минувшости, і що дальша борба партійна особливо на шкоду старої партії мусить вийти. Длятого народовцї, як-би злорадо тілько партійні интереси, а именно знищенє противника хотїли мати на мисли, до чого довголїтнє поступованє старої партії з ними давало би им навіть певний вид управненя, могли би бажати, щоби теперішний стан тревав дальше. Але з другої сторони народовцї не можуть рахувати хоть-би й на те, що всьо, що стратить стара партія, им дістане ся: тими здобутками они мусїли би подїлити ся. Наклад шкільних книжок, віднятий Ставропіґії, хоть виразно був обіцяний, не зістав им даний — скінчилось на друку, — а певне ще в меншій мірі був би им даний н. пр. Народний Дім, як-би єго відобрано теперішним посїдателям. Радикалізм також не так розвиває ся, як єго орґанізатори перед кількома роками сподївали ся. Молодїж, на котру они именно числили, доставляє им вже лиш малого приросту, а два товариства студентскі, котрі случайно в их руки дістали ся, не можуть устояти ся через недостаток членів.

 

Консолідації треба нам вже і з внїшних причин, щоби не пробовано робити з нами ще яких маневрів, як в р. 1885 з заложенєм "Мира", і щоби не уживано супротив нас, як часто, вимівки: Nie wiemy z kim mówić! Она і не єсть за-надто трудна. Межи нами більші різницї в теоріях як в практицї. Радикали в теорії не признають великої ваги національности, а в практицї они таки добрі націонали рускі. Стара партія не признає національної самостійности [мало]руского народу, а в практицї она — окрім не дуже многих виїмок — таки по [мало]руски говорить, пише — хоть-би і з-кепска — і дїлає. Так, як тепер у нас дїло стоїть, не може, не повинно на-дальше остати. Се факт, що нас, наш нарід і єго репрезентацію, за-для нашої безсильности і за-для уляглости одної частини, що-раз менше респектують і шанують. Отже на осягненє якихсь здобутків таких, котрими ми хоч трошки могли би придбати собі сили, о чім де-хто у нас маячить, нема тепер нї найменших виглядів. Ще в Буковинї Русинам, між иншим і в интересї тамошних Нїмцїв та Поляків, дадуть ся трохи кріпити, в Галичинї — нї. Тут щоби нам стало лучше, треба власною роботою скріпити свою силу через консолідацію, через як найширшу орґанізацію на всїх полях, і здобути собі повагу через независиме та достойне виступуванє, так щоби і потреба сповненя наших жадань і слушність тих жадань та можність сповненя их мусїли бути загально признані. Коли ино зробимо те, що можемо і повинні-сьмо, вигляди наші поправлять ся зовсїм.

 

Я до сеї роботи, як і до кождого иншого доброго дїла народного, готов все приложити руку. Тілько бажаю дуже, щоби на перед виступили инші мужі, котрі не зужили ся ще так як я — upiór polityczny [така назва дісталась менї з пів-урядової сторони], а я щоби міг закінчити свою політичну дїяльність так, як ви зачав, працюючи на давний лад і на давнім скромнім становиску. Впрочім я у всїм поддаю ся воли загалу. В однім тілько не піддав би-м ся: як би менї за-для яких опортуністичних взглядів казано супротив якої-небудь можної сфери нагинати ся та піддавати ся. Але і тогди я не ставав би против волї загалу, ино зложив би вже тепер мандат посольскій і усунув ся зовсїм від політики.

 

На закінченє ще кілька слів о напастях на мене. Годї менї збивати безчисленні ложні твердженя або хоть-би дементувати навязувані менї фальшиво мисли або слова; я наведу лише кілька закидів для схарактеризованя напастій і напастників. І так: Я покинув становище предсїдателя клюбу парляментарного, отже і мов-би офіціяльного проводиря народного, та станув звичайним рядовим жовнірем, — а менї за тоє закинено... невгамовану амбіцію! Я станув в опозиції до всїх, що мають в руках власть та роздаванє всяких користій, — а за те менї дорікають... гоненєм за личними интересами! Я ставав перед виборцями і складав справозданя посольскі тілько разів, як жаден иншій посол в Галичинї чи то Русин чи Поляк, я першій межи Русинами став устроювати віча провінціяльні, — a п. Кахникевич, котрий же-ж яко давний журналіст рускій знав се, пише [в "Народній Часописи"], що я... лїнивий і неохочій до справоздань, та й аж дивує ся, що я рішив ся поїхати на віче! Я стояв давнїйше все в опозиції, зійшов з неї лише під услівєм зміни поступованя з другої сторони, а коли того услівя не сповнено, я вертаю на давне становище, — а д-р Свчак, котрий з-разу стояв за згодою руских партій, потім против згоди, з-разу за славяньскою коаліцією, потім против коаліції але ще за опозицією, а вкінци вже і против коаліції і против опозиції, закидує менї... неконсеквенцію! Я иду за волею загалу а бодай значної більшости народу і партії, — а менї закидують... несолідарність! і т. д. і т. д. Такі стріли, думаю, звертають ся назад на стрільцїв. Я напастій нїяких не лякаю ся, але декотрих напастників менї жаль: колись они гарні люде були!

 

[Дѣло, 28.07.1894]

 

28.07.1894