Наші вороги.

І.

Польська нахабність.

Війна і війна без кінця. Погинуло сотки тисяч людий. Полила ся кров по цілім світі. В Роciї, Румунії, Італії, Сербії і Бог знає ще де, земля зрошена кровю наших братів, синів, батьків.

І хто положить їй конець?

Неодин жовнір, що тиняв ся світами, ставить сам собі таке питання. Покінчім її. Але як? Для нас иншої розвязки нема, як побіда над нашими ворогами. А ворогів тьма. Так явних, як ціла копа скритих ворогів, підкопує на кождім кроці життя нашої молодої держави. Хто сі скриті вороги, скажу пізнійше. Поперед мусимо знати, чого хочуть явні вороги. Неоден з жовнірів, старший віком, може і знає, але не кождий.

Першим нашим явним ворогом є Поляки. Вони хочуть землі і то землі нашої з діда прадіда. Питай в селі чоловіка: "Хто мешкав перед тобою в твоїй хаті?" "Мій батько". "А перед ним?" "Мій дід". "А перед ним?" "Мій прадід". І се називають Поляки "polska ziemia", та щей уложили пісню, яку співають завзято: Nie damy ziemi skąd nasz ród". От бачте, кажуть, ix рід звідси, де ми з поконвіка сидимо. Їм жаль землі, на яку влізли пани, як ще Польща у нас панувала. Заграбили землю, запрягли в ярмо "bydło ruskie" і орали ним краджені лани. Тай зібрала ся банда опришків боронити "polskiej ziemi". Іде з Варшави, Кракова і чорт зна відки, наймлений за панські гроші, рабує і палить села, стріляє невинних людий, вивозить жінок до копалень вугля, забирає весь добуток та що під руку попаде. Всюди, де Поляк ступить, тече кров, горять оселі. Так Поляки воюють за се, щоби дідичі осіли знова на своїх фільварках а хлоп — чейже се "bydło" нехай їде до Америки або до Прус, шукати собі кавалок хліба, бо земля, яка його зродила, має годувати дідича, Ляха. От, чого Поляки хочуть. Кажуть, що тут Поляків більше, а Українців мала горстка. Почислім. По селах — се кождий знає, шукай Поляка в день зі свічкою, може де найдеш а може і ні. По містах — трохи бувших урядників, бо Поляки не допустили Українця до сего, та ріжних писарчуків і посїпак.

Тай маєш Польщу. Для тої то Польщі маємо віддати землю, запродати братів і сестер в польську неволю. Нехай дідич знов трясе громадою і до спілки з ріжними посіпаками дре з хлопа шкіру. Іди хлопе, роби за 12-ий сніп на панськім лані! Хто сего хоче? Ніхто! Ой не так! Є такі, що хочуть, а хто вони, се другим разом.

[Стрілець, 6 квітня 1919]

ІІ.

Чого хотять московські большевики.

Другий наш ворог то московські большевики. А що то за одні? Ріжно оповідають собі люди. Приходить стрілець з відпустки, тай оповідає своім товаришам цілі чуда. Ніякий не каже, що сам бачив, лиш все, що чув, як тамтой говорив, що чув і від тамтого, як тамтому казали, таке а таке. Оден додав, другий причинив, третий перекрутив, тай виросла байка, якої і стара баба не втне. Є такі між нами, що й справді бачили большевиків або і були в ix "красній ґвардії". Оповідають, що було ім дуже добре і т. д. А запитай: "Як так добре, то чого ти вертав?" "Бо тут ліпше". От і відповідь. Ну — а де правда? Послухайте мене. Я був між большевиками, видів ix рай, а що видів, то кажу.

Їx військо — то збиранина всяких народностей. Є там Москалі, Лотиші, Жиди (котрі всім керують і вважають ся за іхніх провідників), Хінці (котрі найбільше рабують і нищать), Кірґізи, Мадяри і тим подібні без заняття і роботи.

Чого хочуть большевики? Вони хочуть, щоби ніякий чоловік не мав нічо свого власного, хочуть, щоби всяке добро було спільне, а називають сю штуку, по вченому з латинська "комунізмом". От то є так: Вся земля з цілими маєтками, селами, лісами, сіножатами є власностю Держави. Ніхто не сьміє мати нічого власного, лише мусить винаймати у Держави. За свою хату, котру я, чи мій тато збудував, мушу платити Державі комірне, та ще в додатку мушу приняти першого ліпшого волоцюгу до себе у хату, коли йому се подобаєть ся, бо се товариш большевик. Всю землю в цілій большевицькій Державі, має ся управляти спільно. В осени приїжджає урядник і під його дозором збирає ся збіже, молотить ся і складає ся до спільного шпихліра. А тепер, хто хоче істи, мусить заплатити Державі за збіже, бо се спільне майно всіх людий. Ти хлопе, від весни по осени купався в поті на спільнім — читай чужім — поли, послідну силу з тебе праця дусила, а тепер плати ще, коли хочеш істи. Не маєш грунту, не маєш хати, але за то, ти товариш большевик. Як хочеш істи, купи собі а держати у себе в хаті не мож, бо сейчас уряд забере, бож се спільна власність. Кому треба, той бере. Коли спротивиш ся йому, спротивиш ся державному законові так куля в лоб.

Представте собі якби се виглядало. Приходить Іван чи Стефан, розумієсь вояк, до свого тата тай каже: "Тату, від нинька наша хата є власностю Держави. Ви платите комірне, місячно 50 кор. Землі не маєте ніякої, то всьо є спільна власність товаришів". Як думаєте, що зробивби старий? Перехрестивби ся зо три рази, запитавби сина, чи він часом не збожеволів а вкінци взявби за дручок, тай вчивби сина комунізму. А щоб було, якби прийшов чужий? Но і якжеж виглядавби сей большевицький рай? В додатку большевики не узнають реліґії, ні Бога, говорять, що то всьо дурне. Місто неділі приказують сьвяткувати суботу. (Приказ комісара саратівської ґубернії). Щось так як Жиди. Длятого не дивно, що вони так попирають большевиків. Де приходять, заводять сейчас свій порядок. Рабують що дасть ся, кажучи — що се спільне, а в дійсности то виглядає так: що твоє, то моє, а що моє, то не твоє.

Як московські большевики прийшли у саратовську ґубернію, сейчас завели нові порядки. Забрали всьо збіже і всю худобу. Тепер кождий чоловік дістає з спільного магазину на тиждень 1 фунт хліба, по 24 руб., 1/4 фунта мяса на тиждень по 15 руб. Так дочекали ся люди большевицької справедливости. Чекають сеї години, коли большевиків чорт візьме... Тай тепер в чернигівській і полтавській ґубернії повстали селяни проти большевиків, бо вже надоїла ім ix господарка.

Як хто цікавий, де виріс сей большевизм, то скажу і се. По великих містах є ріжні люди, як і на селі. Є богачі і бідні, є працьовиті і нероби. Однак в містах, тих неробів, що жилиб легким коштом, є більше. Тут щось вкрасти, там зрабувати, тай аби дальше. Такі то пани загадали направити долю всім людям в світі. Скористали з замішання, яке повстало у народів, котрі скинули з себе власть царів і забажали жити свобідно, правлячись законами, які самі установляють — і мерщій взяли ся заводити лад по свому. Кажуть: "Ми робучий народ, ми працюємо все. Наколи ми не маємо нічого, нехай не має ніхто". Хто має власну хату, той буржуй, таких большевики ріжуть. Так зачав ся сей большевизм.

Такі то права хочуть бельшевики і в нас завести, та пхають ся всіми силами, де лише чують своїх приклоиників. Богу дакувати, в нас таких нема. Лучають ся случаї, що тут або там когось окрадуть. Щож, на се ради нема і між найліпшими людьми є злі. Таких на кождім кроці власть нашої Держави карає і робить нешкідливими, бо ми хочемо справедливости. Той у нас буде щось мати, що працює на хлїб не розбоєм, але тихою і щирою працею. Той має мати, хто працює, а не той, хто рабує. Ми хочемо, щоби всі були рівні, щоб не було богачів і бідних, як за Австрії. Але того не робить ся грабежю всякого добра від наших бідних селян. Ми дорогою закону визначили кождому тільки, кілько потребує. А не потребуємо нікого иншого до того поділу, чи то з Росії, чи з Хін. Ми маємо для себе, а не для чужих і самі межи собою зуміємо удержати порядок.

[Стрілець, 8 квітня 1919]