Професор Сімович.

 

Із спогадів

 

Завжди, як згадаю покійного професора Сімовича, стає мені чомусь перед очима хвилина, коли я його вперше побачив та познайомився з ним. Я не знаю, чому саме та хвилина вбилася мені так дуже в пам'ять, адже ж подія сама собою зовсім звичайна. Проте вона виринає мені в пам'яті так живо й виразно, начеб це було вчора.

 

Я познайомився з професором Сімовичем 193... року, як він став редактором "Життя і Знання". До того я знав його лише з прізвища, а вірніше з граматики української мови, яку ми в університеті вивчали. Я знав також про те, що він був професором празького університету. Та який він з себе, я й не уявляв.

 

Бувши співробітником журналу "Життя і Знання" я знав, що редактором цього журналу має стати професор Сімович. І дуже цікаво було побачити його та познайомитись, бо це ж був таки один із найкращих українських мовознавців. Про це ми знали в університеті, бо частенько зустрічалися з його прізвищем серед безлічі чужинних мовознавців, тимбільше, що наші україністичні студії проходили під знаком мовознавства. Пізнавши його згодом я дуже шкодував, чому проф. Сімович не літературознавець, а то в нього можна було багато повчитись. Правда, професор Сімович був тонкий знавець літератури, але ж головна його ділянка було мовознавство, а мої зацікавлення йшли в напрямі літератури, а особливо теорії літератури. Але ж і в мовних справах я від нього багато користав, можна сказати, до останньої хвилини.

 

Та на самому початку його редакторства мені цікаво було пізнати, який буде редактор проф. Сімович, такий, як багато інших, до яких доступ був доволі важкий, чи інший. Співпраця в журналі "Життя і Знання" була для мене та й для інших студентів українців, дуже важною справою. Вона давала безгрішному і безхлібному студентові кільканадцять, а часом і кількадесять, злотих зарібку щомісяця. А надто, що не треба було напрошуватись із статтею, та потім багато разів ходити по гонорар, як це траплялось в інших газетах, що були переважно приватною власністю окремих людей.

 

З того боку й цікаво було знати, як буде з новим редактором: можна буде далі співпрацювати в журналі чи ні. Чомусь здавалося, що проф. Сімович, як старша людина, добере собі самих старших співробітників, а з молодими і не схоче говорити, а надто із студентами, що тоді вели із "батьками" ідеологічну боротьбу. А відомо було потрохи, що світогляд проф. Сімовича не покривався із світоглядом молодого покоління, особливо студентства. Та це тільки здавалось, бо справді показалась зовсім інакше. Професор Сімович виявлявся справжнім приятелем молоді. Він любив молодь, хоч і називав її дурною.

 

Велике враження зробила на мене перша зустріч із проф. Сімовичем. Коли я вперше прийшов до нього до редакції, зараз же в кілька днів після того, як він почав урядувати, то погляд на нього зовсім змінився. Я побачив, що він зовсім не такий страшний, як багато інших "великих людей" того часу. Він і заговорив приязно, і навіть попросив сідати, і цікавився вашою особою, і хотів помогти. Я згадую про це тому, бо багато з наших "великих людей" — і редакторів, і директорів, і інших інспекторів, трактували студента, звичайно, як якесь створіння нижчого ґатунку. Я ніколи й на уявляв собі, що така чи інша "велика людина" може до студента приязно заговорити та ще й просити сідати. Це були вийняткові випадки.

 

Саме тому я підходив уперше до професора Сімовича "со страхом і со трепетом", бо ану ж, думаю, зараз, як крикне: "Ви чого?" А притім, як подивиться директорським оком, аж тобі душа в п'ятах застигне. Але всього цього з професором Сімовичем не було. Це була людина, про яку ми говорили тоді, що вона була заграницею, а людей з-заграниці ми уявляли завжди, як дуже чемних і привітних.

 

Недовір'я, з яким я підходив до професора Сімовича, зникло зараз же по привітанні. Прихильне ставлення, свобідний тон розмови, а притім приємне і усміхнене обличчя професора викликувало відразу велику симпатію і довір'я. По півгодинній розмові здавалося, що ми знайомі бозна від коли. Професор розпитував про це та про те, цікавився студіями, зацікавленнями, матеріяльним станом та всякими іншими подробицями. Здавалося, що він усе можливе зробить і поможе людині. Про це я й переконався згодом багато разів.

 

Та тимчасом ішло про дальшу співпрацю в журналі. Я показав довжезну статтю, яка, де речі, темою з моїми студіями не була звязана. Професор дуже запрошував до співпраці, але цієї статті не прийняв.

 

— Нехай про те пишуть інші, — казав, — а ви пишіть те, що вас найбільше цікавить, і що найкраще знаєте.

 

— Я хочу мати співробітників спеціялістів, які відповідатимуть за те, що пишуть. "Життя і Знання", це популярно-науковий журнал. Читач має мати повне довір'я до того, що читає. Ви пишіть мені статті з літератури, я їх радо міститиму. Будете в мене спецом від літератури.

 

Ця "номінація" на спеца від літератури дуже мене "піднесла на дусі". Бо де ж таки! Скромний студент, ніякої громадської позиції, в літературі нічим не вславився, а тут нагло "спецом" від літератури. Що такими спецами від літератури були й інші літературники, яких професор Сімович запрошував до співпраці, це інша справа, але це мене не обходило. Ті інші були старші й досвідчені робітники пера, а я тільки студент котрогось там року "руської філології". Що вони специ, це зовсім не дивне, але я? Це щось особливе.

 

З тим я відійшов від професора Сімовича, радий і вдоволений, наче б мені хто три гонорари відразу виплатив. а гонорари за статтю в студентських часах, це було велике слово. Про статтю, якої професор не прийняв, я й забув, наче б і не я її писав, хоч довгенько таки сиділося над нею. Можна була її тепер спокійненько сховати до... коша.

 

(Кінець буде).

 

[Львівські вісті, 25.06.1944]

 

(Докінчення)

 

Кілька днів пізніше, як я зійшовся з деякими колегами-україністами, які вже також встигли побувати в професора, я почув від них також вислови захоплення професором. Він усім так припав до серця, що хто тільки з ним познайомився, не міг бути до нього байдужий, особливо ж ми молоді раділи, що й між старшими, між "батьками" є людина, яка нас розуміє, прихильно і серіозно до нас ставиться і помагає чим може. Ми його за те шанували, а він називав нас дурними. Але це не псувало гарних взаємин. Ми завжди зверталися до нього в різних справах, з'окрема в наукових, бо він був для нас найбільшим авторитетом, особливо ж у справах мови. Та й не тільки для нас. Редактори з сусіднього "Діла" чи інших газет у всяких сумнівних мовних справах зверталися тільки до нього. Але для нас, молодших співробітників, він був учителем рідної мови. Він і навчив нас писати по-українськи.

 

Власне за якийсь час після перших відвідин я приніс нову статтю. Пpoчитавши її професор поправив і звернув мені назад з дорукою прочитати уважно та переписати. Подивився я на статтю — не моя це стаття. Моя довга була, а ця коротка. Все мов перекреслено, і між рядками професорове письмо. Почав я читати свою-несвою статтю і побачив, що я не вмію писати. Треба було писати популярно, просто, коротко й ясно. Обмірковував я кожне речення, майже кожне слово і прирівнював до своїх речень і слів. Я писав попсованою інтеліґентською мовою, а професор гарною літературною, простими й короткими реченнями. В нього зустрічав слова, які я викидав із свого словника, як нелітературні. А це були слова з народної мови, які я вважав говірковими. Стиль у нього був простий і ясний, без якихсь круцьковатих інтеліґентських зворотів. Професор Сімович узагалі брав за основу народну мову, особливо ж у ділянці складні та словництва. Дехто не погоджувався з ним у цьому, вважаючи, що професор занадто омужичує літературну мову. Та це несправедливо, бо користуватися народною складнею, та заступати чужі слова кращими народними ще не значить "омужчувати". До того ж популярний стиль професора Сімовича навіть у наукових працях теж декому не подобався. Чи не тому, що в нас любили писати т. зв. "книжною мовою", особливо ж наукові праці, мовою, що мала чужих слів бодай з половину, чужу, зовсім неприкметну українській мові, складню, тощо. Але таку мову важко було застосувати в науково-популярному журналі, розрахованому на широкого читача.

 

Ще кілька разів мусів я переписувати свої статті через професорові поправки, аж почав писати так, як хотів професор. Пізніше поправок було мало. Це був знак, що я таки чогось навчився.

 

Окрім того, професор Сімович завжди поправляв нас і в говоренні. Бувало не встигнеш сказати слово, як професор уже поправляє. Так, мовляв, на говориться, а так або так, і подасть слово, яке треба вжити, або фразу, або змінить будову речення, або граматичну форму поправить. Зразу лячно було говорити, бо що слово, то зле.

 

Такі поправки — усні й письмові давали дуже багато. Ми привикали не тільки писати, але й у щоденній мові висловлюватися якслід. Професор вщепив нам любов до рідної мови, не ту звичайну любов, а особливу, яка каже обмірковувати кожне слово, кожну фразу, кожне речення. Він учив нас ставитись до рідної мови серіозно й шанувати її на кожному кроці.

 

— Ви будете вчити рідної мови дітей, — казав він нераз, — то ви мусите самі говорити й писати правильно. Того самого мають від вас навчитися діти. Хай привикають говорити не своїм домашнім жаргоном, але гарною літературною мовою. А надто що ви, україністи, либонь єдині, що знатимете трохи українську мову; інші вчителі знають її слабо.

 

І це правда. Назагал учителі говорять погано. Є деякі, що стараються говорити правильно, але не всі. Нераз звертаєш учневі в клясі увагу на якесь слово, то він відповість, що так сказав професор Н. Н. Погане становище. Не можна сказати учневі, що професор Н. Н. сказав зле, неправильно, треба в інший спосіб вибріхуватися.

 

На такі речі професор Сімович завжди звертав увагу i призвичаював постійно вчитися рідної мови і культивувати її.

 

Після перших відвідин я дуже часто заходив до професора Сімовича, навіть не в редакційних справах. Нераз так виходило, що в кишені не було ні гроша. В кого позичити? В професора Сімовича! Находила якась погана година на людину — до кого піти? До професора Сімовича. І в багатьох інших справах. А він ніколи не відвертався від нас ніколи не відказувався від помочі. Помагав доброю радою, добрим словом, а як міг, то й, де треба було, вживав свого знайомства з "великими людьми" і заступався, помагав. А це ще більше приковувало до нього. Він був завжди погідний, веселий, бадьорий, ясно дивився на світ, але тверезо. Не дурив себе ні інших якимись "виглядами" тільки брав справи на здоровий розум. Про себе висловлювався дуже скромно, ніколи не вважав себе за щось особливе, не гордився, був завжди природний, був тим чим був — пpoфeсором Сімовичем.

 

[Львівські вісті, 27.06.1944]

 

27.06.1944