Коли послїдними часами розвела ся по наших часописях дискусія за рускі політично-церковні справи по наших містах — не від річи, гадаємо, буде, поговорити де-що і за нашу Сокальщину, тим більше, що лиш дуже рідко передресь від нас деяка вістка до відомости публичної.
Здавалось би, що руска парохія сокальска, посїдаюча лучшу дотацію парохіяльну і церковну, складаюча ся переважно з заможного руского міщаньства та маюча на чолї так гідного, загально поважаного та впливового пароха, яким Єсть о. крил. Роздїльскій не инакше як лиш щасливою назвати ся повинна. І справді, може бути, що красше би тут, як де-инде, поводило ся рускій церкві і єї обрядови, коли-б не дві річи, котрі від давна тут нашому політично-церковному орґанізмови виходять в некористь — а то: монастирь оо. Бернардинів та конвент сестер Феліціянок в Сокали.
Паням першеньство.
Феліціянки, котрі прибули до Сокаля ще за часів пок. о. Цїпановского, провадять головну міску школу дївочу, отже виховують рускі дївчата міщаньскі. Яке то "вихованє", видко найлучше в єго наслїдках. Дївчата наші забувають з-вільна свою бесїду руску, так що навіть межи собою говорять по польски, молять ся переважно по польски, а через примірне учащанє на богослуженя латиньскі, котрі при кождій нагодї захвалюєсь та підносить ся, і через вписи до польских стоваришень духовних — відчужують ся з-вільна, але тим певнїйше, від своєї бесїди, церкви і обряду. Длятого не дивота, що рускі міщанки сокальскі не учащають правильно до своєї церкви, — що ученицї питають ся наївно: "czy і ruskie ma gramatykę?" — що деякі старші твердять, що "ruskie księża to moskale", а одна посунула ся навіть так далеко, що принимала причастіє латиньске та ще й другі дївчата намовляла, бо "to wszystko jеdno, pan Bóg jeden"...
При тім не обходить ся часом і без "побожних" жартів на кошт нашого обряду. Поминемо тут цїлковито ті сумні часи років 1875 і 1876, коли то в Сокальщинї горіла борба о рускі трираменні хрести; поминемо всї тогдїшні исторії против св. хреста, о котрих много би знали оповісти наочні, жиючі свідки, — а згадаємо, для характеристики, лиш о однім такім "жартї", за котрий оповідано собі недавно в кругах міщаньских.
Позаяк празник Покрова Пресв. Богородицї єсть від давна в великім почитаню у міщан сокальских, так що навіть многі латинники день той святкують, огірчає то дуже родичів, що дїти их в день той спішити мусять на науку шкільну. А що уряд парохіяльний не постарав ся до-тепер у властей шкільних о увільненє в дни тім дїтей від науки [се для о. пароха була би річ дуже легка], то удавали ся самі родичі до "mateczek" о таке увільненє, бодай підчас торжественного богослуженя. Розуміє ся, "mateczki" на се не позволяли. То ще не було би нїчо, бо остаточно можуть цїлком лєґально заслонитись обовязуючими приписами шкільними. Але що сумне, то се, що — як оповідають — між дїтьми ходив жарт, що празника Pół-krowa нема... То вже річ прикро вражаюча чувства реліґійні, негідні школи, і то ще остаючої під зарядом конвенту католицкого.
"Mateczki" стають ся головним мотором польонізаційним в Сокали а через то головнїйшими представительками "pracy organicznej" в повітї. Длятого й зазнають они великого поважаня та демонстративної підпори від цїлого повітового "obywatelstwa" а не менше і зі сторони урядів та институцій публичних. Тож горе кождому, хто би поважив ся в чім-небудь пійти против "mateczek", а вже именно горе рускому катихитови, котрий посмів би свою працю і опіку над дїтьми не конче підчиняти методї Феліціянок! Правда, кланяють ся єму ще низше, як нищим, але незадовго почує він на собі якусь невидиму, караючу силу... З різних сторін сиплють ся на него найрізнїйші доноси [має розумітись, все "pod tajemnicą urzędową", щоби, не дай Боже, не вийшло що на світло денне, бо могло би показати ся, що не єсть нїчим иншим, як лиш низькою клеветою] а наслїдки того для катихита не конче милі. Не досить, що на кождім кроцї стрічає він перепони і упокореня, але навіть по лїтах мовить ся про таких катихитів з певним родом страху та "шляхотного" перераженя, а різні уста та усточка голосять, що "pozostawili po sobie niemiłe wspomnienia"... За те "менше ревні" та "спокійні" катихити зазнають тим більшої шаноби та протекції — однак чи се не причиняєсь до певного рода деморалізації між руским духовеньством, то вже полишаємо особистому осудови читателїв.
Длятого й нїчо дивне, що може нїгде в цїлім краю нема тілько короводів з обсадою руских катихитів, що в Сокали. Єсли кандидати "неблагонадежні", розписує ся по кілька разів конкурси, а до епископского Ординаріята висилає ся протести навіть против катихитів провізоричних, отже атакує ся навіть право, котре належить виключно до власти духовної. Позаяк і тепер власне стоїть на порядку дневнім обсада катихита в Сокали, належить надїятись, що з огляду на истнуючі відносини власти духовні бачнїйшу на неї звернуть увагу...
Подаючи ті вісти до прилюдної відомости, мусимо зазначити, що ми далекі від того, щоби кого-небудь ними дотикати; ми хочемо в сей спосіб лиш усунути то зло, котре від давна болить нас та на жаль, щораз глубшій пускає корінь в наше церковно-політичне житє.
За оо. Бернардинів напишемо другим разом, бо треба нове перо купити...
Сокаль в маю 1894.
Дѣло
30.05.1894