З епархії перемискої.
Менї здає ся, що нїхто не заперечить та не буде оспорювати слів автора статьї "Церковно-народні відносини" уміщеного в 101 ч. "Дѣла", бо-ж прецїнь кождому з нас аж надто добре відома наша руска нужда, біднота та мізерія, котра грубою колодою лежить на дорозї нашого національного і економічного поступу. Однак уважати сю нужду за жерело всего нашого лиха, на се я нїколи би не згодив ся, бо на се лихо зложило ся тілько причин, що их нинї годї би і счислити.
Згадаймо тілько на шкідний нашому церковно-національному житю патронат, сю стару февдальну дитину середновічних часів! Чим єсть він нинї для латинників, а чим для нас?
У латинників колятор вибирає для опорожненої парохії найспосібнїйшого, найревнїйшого а може й найбільше загонистого ксьондза, котрий би своєю меткостію потрафив нераз нам добре дати ся в знаки, котрий би вмів прибільшити свою паству та розширити свою вівчарню коштом нашого обряду. Длятого то один старенькій ревний наш душпастир-патріот, балакаючи одного разу зі-мною про церковно-народні відносини, сказав: "Тамка, де латинник станув своєю ногою на нашу святу земленьку, трава зісхла, цвітка для нас зівяла, щезла надїя, померкло житє". І сі слова нераз мимохіть тиснуть ся менї на мою душу...
Однак скажім: чим єсть для нашого церковного житя нинїшний патронат? Той патронат, котрий колись розтягав свої опікунчі крила над церквою, що єї будував, удержував, прикрашав, давав удержанє священикови чи то через надїленє землею чи инчим яким способом, — нинї став ся для нашого церковно-національного житя конечним але великим злом, бо він нинї напихає нашим парохіям нераз цїлковито невідповідних священиків, деморалізує наше духовеньство вимагаючи від него неодної величезної жертви зі свого характеру, зі свого не тілько національного, але навіть морального та реліґійного переконаня, — він нинї неодного нашого священика приковує до одного місця та кладе великі тяжкі кайдани на руки серед боротьби о національні наші права. Наколи б ми схотїли списати все те, що оден тілько наш ревний священик, стараючись о якій-такій лїпшій прихід, перетерпів від нинїшних коляторів, кілько наждав ся по темних шопках паньских льокаїв, то певно на се не сталоби одного цїлїського числа нашої часописи.
Однак мимо тих так невідрадних церковно-національних наших відносин бували у нас духовні власти з такою силою, з таким "благоразумієм" і тактом, що они все якось уміли священиків спосібнїйших висунути на позиції впднїйші та більше виставлені на різні атаки противників. З часом оно змінило ся... "Свій свого не оборонить" шепчуть собі на ухо наші священики. Найспосібнїйші таланти, наша надїя, наші священики-патріоти що могли би статись окрасою та провідниками народу, марнїють на мізерівках різного рода, теряючи найкрасшій свій вік, свою силу та спосібности серед боротьби о кусник чорного насущного хлїба, забуваючи на науку, на національне та церковне житє! Тимчасом нераз обсаджує ся видні парохії — чи то правительственного чи жидівского патронату де придавсь би чоловік иніціятиви, з тактом та талантом, людьми, що навіть не знають нашого язика, не знають нашого житя, потреб нашого народу, бо не оден з них вихований на далекій Лемківщинї, по-за "ъ" та "ы"о нїчім більше не знає і знати не хоче...
Як дбає ся о наше церковне житє по містах, о тім дало би ся богато говорити. Менї недавно оповідали вельми интеліґентні люде, що в однім містї знемощілий на души і тїлї старенькій парох, котрий нїколи не заступав добре в тім містї нашого обряду, правильно виганяє людей, своїх парохіян, з церкви в днї святочні і недїлї, відграє всякого рода комедії, з котрих собі латинники кпять та сміють ся, а ми терпимо се та дивимо ся, як наша невеличка вівчарня зменчає ся, як з неї по одній овечцї забирає "хищій вовк"...
Кому як кому але нам здало би ся все перед собою мати написані слова: "менше взгляду на личні интереси та дїла а за те більше дбалости о добро загалу та руского народу" — а тогдї в наших часописях не появлялись би дописи, на котрі треба би відповідати та их дементувати.
Дѣло
21.05.1894