Вперше в історії так багато людей у світі вміють читати і писати. У той же час ми спостерігаємо занепад писемної культури. Якою буде постписемна епоха, задається питанням Яцек Дукай у своїй новій книзі.
"Чи існують політики об'єктивно?"– питає Яцек Дукай у книзі "Після письма", застановляючись над переміною сфери політики. "Чи це точно так само як з персонажами акторської гри? Актори, зрештою, мають фізичну, тривку основу. А персонажі? У випадку таких ролей, як "президент", "прем'єр-міністр", на їхнє створення, аранжування, писання питань, акторське навчання йде більше зусиль і грошей, ніж у виробництво багатьох серіалів. І вони так само більшою мірою відображають емоції та очікування аудиторії, ніж існують незалежно і самокеровано". Написавши ці слова, він ще не знав, що конкретного змісту їм нададуть українці, які вибрали в квітні на пост президента країни актора Володимира Зеленського, що раніше грав цю роль в серіалі "Слуга народу".
Зеленський з початку кампанії відкинув конвенцію політики старого взірця. Не дебатував, не організовував конференцій, уникав важких питань, виступав на стадіонах і концертних залах, красувався на телебаченні, особливо на приязному до нього каналі 1+1 (який крутив був "Слугу народу"), через YouTube передавав відео зі своїми повідомленнями і царював в так званому глибокому фейсбуку, досягаючи до електорату, який на щодень політикою не цікавиться. Тобто до більшості.
Ця більшість вибрала на президента актора в надії, що роль справжнього президента він зіграє не гірше, ніж грав роль Голобородька в "Слузі народу", тобто достачаючи їм такі самі емоції і переживання. У постписемному світі фікцію і реальність неможливо відрізнити, бо тут критерій правди, яким послуговувалися люди письма, є нечинним. Справжніми є емоції і переживання, мову опановують прикметники, відсуваючи іменники і дієслова на марґінес.
Чи означає це, що українці є першим суспільством, що перейшло поріг постписемності? Це важливе питання, але відповідь на нього не вимагає примірювати його до головної тези Дукая про існуючий занепад епохи письма. Письменник виходить від спостережень, які ритуально повторюються в польській публіцистиці, коли Національна бібліотека публікує щорічні дослідження читання. Національні результати, що показують масове нечитання, доповнює спостереженнями з інших, міцніше вбудованих в культуру письма країн.
В 2007 році пересічний американець читав 21 хвилин щодня, а в 2017 році вже тільки неповних 17 хвилин. У той же час з 177 до 194 хвилин зріс час перегляду телебачення і використання комп'ютера для свого задоволення. Тренд відвороту від читання виглядає загальним, все частіше можна почути: "не читаю романів, дивлюся серіали". Водночас падають останні у світі бастіони неписьменності. Якщо на початку XIX століття, при вершині культури письма і книжки, тільки 12% людей у світі було письменними, то нині цей відсоток сягає 85%. З року в рік зростає число публікованих текстів, до їхнього створення все частіше запрягають автомати. Але саме вони все частіше є читачами цієї писемної продукції.
До спостереження Дукая можна додати резонансний есей Пітера Слотердейка "Університетський плагіат: пакт про нечитання", опублікований на початку цього десятиліття. Німецький філософ розмірковував про патологію плагіату, що мучить академічне середовище. І констатував, що це є очевидним наслідком ситуації, коли 99% публікацій, що наповнюють академічний гуманістичний обіг, написані в переконанні, що ніколи ніким не будуть прочитані. Отож, хто повинен виловити шахрайство? Нині це роблять комп'ютерні антиплагіатні системи, що не змінює принципової проблеми, навіть якщо сприяє скороченню плагіату.
Якщо так є серед гуманітаріїв, то не випадає заломлювати руки над зміною звичок "звичайних людей". Маючи вибір із зростаючої пропозиції переживання і комунікації, вибирають ті форми, які легші: замість тексту – картина і звук. На найбільшому – американському – видавничому ринку найдинамічніше розвивається сегмент аудіокниг, їхній продаж вже перевищує 10%. Це ще книги, але вже сприймаються в постписемній конвенції. Зрештою, книжка в її основній читацькій формі, тобто у формі романів, також перетворюється. "Переорієнтацію літератури під постписемним впливом я зауважив передусім в популярній англомовній прозі після 1990 року. Приблизно від 2010 року стандартом стало писати роман як "серіал на папері" – і у світі, і в Польщі, і в конвенційній, і у високій (але ще художній) літературі," – пише Дукай. "Коли я починав свій романс з літературою, мова письменника розпізнавалася за розпрацьованою лексикою, гнучкістю і складністю синтаксису, за індивідуалізованою фразою і високою мовною свідомістю. Нині мову професіонала письма можна взнати за простотою конструкції речень, вмінням прославитися за допомогою тільки таких зворотів, які «зрозуміють всі»".
Сама книжка Дукая точно не написана в постписемній конвенції. Навпаки, це витончений твір – як з мовної точки зору, він наповнений цікавими неологізмами (наприклад, "мислюнек"), що пробують вловити новим словом новий людський стан, так і інтелектуальної точки зору – для його читання знадобиться чималий багаж класичних лектур. "Після письма" творять тексти вже відомі – як "Живи мені", капітальна інтерпретація "Ядра темряви", чи радше "Серця темряви" (бо такий заголовок Дукай надав сполонізованому ним шедевру Конрада), або есей "Мистецтво за часів штучного розуму", підготовлене до Форуму майбутнього культури (2017 рік). Однак серцем книжки є титульний есей, де-факто книжка в книжці, сума роздумів Яцека Дукая про культурну і цивілізаційну зміну під впливом технологічних перемін.
Анонс "Після письма" викликав серед тих, хто ще не читав тексту, переполох, що автор приєднався до шеренг моралізаторів і захисників класичної культури і базованої на письмі гуманістики. Типова реакція для постписемної епохи, коли коментар на фейсбуку, а нерідко навіть оцінка і рецензія передують лектурі джерела, на яку ніколи вже не буде часу. Дукай не моралізує, тільки придивляється до змін в реальності. Ба, активно залучається в нурт змін, пробуючи силу в постписемних формах виразу – варто згадати лиш його зачарування віртуальною реальністю і спроби використати її для нової інтерпретації згаданого "Серця темряви" Конрада.
Тепер те, чого досвідчив і що промислив, подає в синтезі, яку варто читати з ключем, підказаним самим автором і розміщеним у відповідь на "великі питання, які стоять перед людством" – що первинне: капіталізм чи технологія? Чи це логіка розвитку капіталізму підштовхує розвиток технології, з технологіями трансферу проживання життя? Чи ж навпаки – "технологія запису і аналізу переживань і поведінки є первинною щодо економічної гри, і може суб'єктизувати людину в кожній культурі і економіці, як тільки цю технологію передають у вільне користування мільйонам представників Homo sapiens".
Дукай вибирає другий варіант, і саме цей вибір треба тримати в пам'яті, читаючи аргументи про занепад культури письма. Хто думає про технічну реальність так само, очевидно згодиться принаймні з сутнісними фрагментами. Кому ж ближчим є структурне мислення, інспіроване хоч би текстами Маркса чи Стіґлера, той тези автора "Після письма" читати буде, примруживши око. Бо в такій перспективі технології "безпосереднього трансферу переживання" є всього лиш симптомом капіталізму у фазі ексцесу. На думку багатьох дослідників, така система, що відриває створення цінностей від матеріальної основи, довго не втримається, бо матеріальний вимір реальності стукає вже до дверей – хоч би у вигляді наростаючої екологічної кризи.
"Після письма" треба прочитати незалежно від особистої відповіді на ключове питання про першість капіталізму чи технології. Бо в кожному випадку теза про кризу, кінець культури письма як правомочного культурного зразка, що визнається навіть тими, котрі не читають, вимагає уважного аналізу. Особливо коли вона проведена з надзвичайно проникливістю. Дукай ж бо виходить за рамки самої культури і задає ключові антропологічні питання про можливості існування людини в соціальному вимірі, коли вичерпались існуючі моделі і форми культури.
Найбільша проблема полягає в тому, що навіть якщо теза про кінець епохи письма і перехід в постписемну епоху, яка полягає у безпосередній передачі переживань, є істинною, то ми не здатні, з позиції культури письма, уявити собі "мислюнку", тобто способу і стилю роботи, людей постписемних. Як і люди оральної епохи не могли уявити собі "мислюнку" людей письма. Однак можна виокремити головну ознаку кожної з цих епох. Отже, в передписемних, що послуговуються мовою і не знають письма, в комунікації панувало дієслово. У культурі письма гегемонію отримав іменник. В постписемній епосі правити має прикметник.
Безсумнівним є також те, що навіть постписемні потребуватимуть анклавів символічної – де-факто письменної – комунікації, бо без неї не вдасться розвивати технологічні інфраструктури, що є підставою постписемної цивілізації. Якщо тільки ці функції переймуть системи штучного розуму, звільняючи людей від необхідності розвивати компетенції, яких ми набували всупереч природі: "Читати і писати еволюційно ми не були пристосовані. З точки зору нейронауки це є еквілібристичні операції: ускладнене, багатоетапне жонґлювання символами і абстракціями, настільки віддаленими від світу змислового досвіду мавпи, що їх можна розглядати як тортури мозку. Тортури в тому числа і в буквальному сенсі: серед різних видів епілепсії існує епілепсія, викликана використанням мови, зокрема читанням".
Незалежно від того, чи має Дукай рацію, чи помиляється, я маю надію, що він сам не цілком переконаний в тому, що написав в "Після письма", і замість того, щоб мігрувати в постписемність, створить ще багато романів, які крім того, ще й будуть прочитані.
Edwin Bendyk
Tyrania przymiotników
Polityka, 15.05.2019
Зреферував О.Д.
20.05.2019