Відкриваю Львів

КРАПКИ НАД і

Я той земляк, що довго просиджував за межами Львова і тепер відкриває все наново. Від звичайного туриста ріжнюся тільки тим, що не ношу Бедекера при собі. Це не завжди вигідно. Коли шукаю архитворів, мушу вірити тільки очам. Коли критикую — «фальшую» немилосердно, як вуличний пройдисвіт-співака. Тому, прохаю, не брати цього надто поважно. Зовсім не так думав я перед роком і може відкличу написане за рік.

Перед тижнем відкрив я Волоську церкву. Прошу не сміятися. Була ніч. Я йшов здовж Підвалля; біля Дністра пройшов Руську вулицю і нараз побачив її. Могутній, темний тулуб, що споконвіку вріс у землю і цей фриз там високо вгорі. Подих Заходу, романтика старовини? Не знаю. Було трохи зір на небі і вулиця пустіла, мертва. Я почув себе наче у дуже давньому місті з тим дивним теплом культури, що є одною з тайн старої Европи.

Трохи давніше, була це осінь, я мандрував бічною доріжкою поза стацію Личаків. Трава руділа під ногами, безкраїй простір, там унизу, піді Львовом, укладався у мозаїку чорних і бронзових плям. Небо було таке бліде як на пейзажу Гоббеми. Нараз із кущів балки виринула передомною маленька китайська паґода. Привид, галюцинація? Ґраціозні дахи, один на одному, як у домику з карт, навколо частокіл, наче у часи февдалізму. Ударив дзвін. Черці вийшли рядком з похиленими головами, у чорних середнєвічних капузах. І нараз мені здалося, що я на краю поміж Заходом і Сходом, саме там, де ці оба світи зливаються у синтезу. Чому не найтонкішу, не наймогутнішу? — подумав я. Це булоб завданням майбутнього.

І ще людську усмішку відкрив я якось припадком. Цю хвилюючу і найвартнішу, що є результатом відчутого мистецтва. Вона ніколи не родиться у середовищі Львова зі слів або думок, з тонкостей іронії чи блискучих натяків метафори. У нашому місті іронію відчувають як цинізм, а гра думок, коли не підмальована почуванням, томить змисли як рисунок без фарби. «Без гри почувань ніяке мистецтво не дійде до духових осередків львівської публіки», таке зробив я відкриття і відразу почув себе серед світа славян, однаково далеко від мистецького раціоналізму західньої Европи і містичної формалістики Далекого Сходу.

Так щоденно відкриваю моє родинне місто — патос старих камяних бльоків, поезію деревяних покрівель і динаміку відчування його мешканців. Не маючи змоги подорожувати мандрую по Львові і вчуся всього спочатку, як цей розсіяний учень, що репетує клясу.

Ст. Левинський.