Хто не знає ріжницї між рідним а чужим, хто не чув принаймнїй, коли вже не зазнав на своє щастє незрівнаної ріжницї між відносинами рідної матери до своїх дїтий а лютованєм злющої мачухи супротив нещасних сиріт?! Красше може бути та ріжниця схарактеризована, як в прикладї біблїйнім о мудрости Соломона. Дві женщинї спорять над дитиною; кожда каже, що то єї рідна дитина, одна і друга хоче дитину у себе мати, хоче дитинї материю бути. Котрі-ж з них признати дитину, котра єсть рідною материю, а котра шукає собі лиш напасти? Якже-ж рішатись судиї, не маючи жадних певних вказівок на те, котра з них рідна, а котра фальшива мати? У своїм глибокім пізнаню прав природних спускаєсь він на чутє материної любови, на чутє рідности, котре ще нїкого не обмануло. Він про око каже дитину на дві половинї розтяти і по однаковій части між обі жінцї роздїлити, знаючи добре, що рідна мама не допустить до того нїколи, що вона борше пристане на те, аби віддати хоть свою але живу дитину напастницї, нїж приймити мертву половину дитини. Напастницї-ж все одно. Коли вже має пожадану дитину й так тратити, то най не буде нї тобі нї мені. Напастниця пристала на такий суд. Мудрий судия не обмахнув ся у своїм розсудку. Щирість рідного матер ного серця вказала єму скоро, котре справдїшна мати дитини, котрій з тих двох женьщин лежить дитина на серцю, а котра лиш напасти шукає. Справедливий судия віддав проте дитину опіцї рідної мами, а напастниця-брехунка пішла покарана зі встидом і ганьбою домів.
Подібні стосунки витворились нинї і у нас на Руси. І тут вчепилась напастниця волоска буковиньскої Руси, накинулась єї на непрошену опікунку, та старає ся за помочею своєї дресованої черни представити себе рускому народу за справдїшну єго рідну матїр. І наш православний митрополит Морар-Андриєвич хотїв би перед сьвітом за щирого проводиря і покровителя православної Руси уходити; та біда лиш, що всї єго дїла супроти Русинів, від самого єго покликаня на престіл митрополичий до послїдної хвилї, до останього "интердикту", вказують на те, що нам владика єсть напастною, неумолимо-злющою мачухою для буковиньскої Руси.
Не може нїчо яскравійше доказати правду сказаного, як коли порівнаєм єго послїдний заказ, аби руский нарід не читав книжок видаваних рускими товариствами з трогаючими до самого серця думками, висказаними справдїшним рідним митрополитом руским про сумне положенє Руси і про єї будучність.
У орґанї галицкого митрополити, в церковній часописи "Душпастир" читаємо оттаку статю, котрої найважнїйші уступи подаємо дословно.
"Важкі часи на нашій земли. Ріжні елєменти зі всїх сторін тиснуть на руский нарід, тратимо ґрунт під ногами... Сильнїйші елєменти витискають тубилця звільна на границях нашої прадїдної землї, поникли церковцї наші по кранцях, завмирає руске слово по хатах курних, осьмілені і у внутри починають нуртувати... Зі всїх сторін шарпають сего дрімучого, чи може вже на пів мертвого велита руского... Коли пробудить ся? Господи! Коли оживе велитень? Чи може знеміг ся довгою борбою минувших віків? Чи високі могили та кургани порозсиповані скрізь по рускій земли, чи прадїдні кости розсїяні по полях не зажегуть у нащадків сьвятого огню любови до свого рідного? Не взбудять віри в красшу будучність? Не запалять до сьвятої, завзятої та невсипучої борби-праці? Чи і на дальше власні дїти, стануть копати гріб для свого народа?... Скажи Господи! Чи дїйсно ми маємо бути тілько поживою для ворон та круків та иньшої галичи ?... Чи оживем коли?... Оживем і жити будем! "Рече Господь: Сине человчь, прoрци на кости сія, і речеши им: кости сухія, слишите слово Господне. Се глаголет Адонай Господь костем сим: се аз введу в вас дух животень і дам на вас жили і возведу на вас плоть і простру по вам кожу, і дам дух мой в вас і оживете". Оживем! Господь дасть духа свого животного, дасть нам власні наші жили і тїло власне, оживем своїм власним житєм, а животворними чинниками того житя суть і можуть бути тілько: дух животний Божий, с. є. св. церков.... і своя власна плоть (тїло) с. є. народність мало-руска). То суть фундаменти, на котрих маємо і мусимо оперти наше житє релїґійне і національне. Тогди наступить наше відродженє, і тогди Господь створить нам "гроби" і там, де сном умершого спочиває наш нарід: "се аз отверзу гроби ваша і изведу вас от гроб ваших людіє мои". І тогди цїлий руский нарід оживе і "спасе Господь овцы своя і к тому не будут на разграбленіе. Поставлю пастиря единаго... той у пасет я... аз же Господь буду им в Бога" І тогди настане мир, наступить згода, зникнуть і ворожі сили а послїдує відродженє народу, а тьму довговікову, що обняла як далеко і широко сягає руска земля, луч ясного сонця розібє і осьвітить цїлу нашу батьківщину.... "Се тьмa покриє землю і мрак на язики, на Теб же явится Господь і слава Єго на Теб узрится".... Ми віримо в велике послaнництво нашого народу... а за тими в відродженє цїлого народу руского... Ми віримо, що цїлий наш нарід займе гідне становиско культурне і політичне в сїмі славяньскій і між другими народами"...
Оттаке говорить до народу руского єго рідний руский митрополит! А як відзиваєсь волоский митрополит буковиньский до буковиньскої Руси? В послїднім нумері нашої ґазети ми вже доказали обширно, якого гонителя має буковиньска Русь у своїм митрополитї, ми вказали на єго діявольский циркуляр в "Foaia ordinaciunelor", котрим він силує ся відняти рускому народови кожде писане слово руске, убити всякий духовий розвій того народу. Чи-ж не злюща, чи-ж не страшна духоубійча мачуха отсе! Темну несьвідущу масу народу руского стараєсь він і на далї у темнотї і цїлковитій залеглости держати, а тим, що починають мислити, починають читати і своїх ворогів поволи пізнавати, грозить волоске сьвященьство, що будуть "штрофовані" і віджене їх митрополит від правосл. церкви. Як усюди так і тут воюють і лютують перекиньчики-ренеґати гірш справдїшних Волохів на підставі того циркуляра, як се зі сторони унїятского перекиньчика Микитовича в Садаґурі дїє ся, котрий вже навіть на науку рускої мови в школї заказує дїтям ходити; звичайно як перекиньчики-ренеґати! Митрополит і єго консистория готові в самій річи прогнати кождого православного Русина із православної церкви, бо їм православіє зовсїм не на серцю, у них на першім пляні заборча полїтика против всего, що руске, вони-б плескали з утїхи в долонї, якби лиш відступились всї православні сьвідомі Русини від своєї прадїдної православної церкви, позбулись права протестувати против їх духоубійчих замірів між православним народом руским. Вони піняться зі злости, що сьвідомі своїх прав на полї полїтичнім і церковнім, вірні рускі сини своєї православної церкви, не дають ся так легко від неї відтрутити, як отсе дїє ся з темним непорадним і несьвідомим народом. Що темний нарід покидає свою матерну церков, се їм справдї неприємно; темна і маса руска їм майже так пожадана як і волоска, з тою вони собі дають ради, бо темному можна й кілє на голові тесати; але тих сьвідомих Русинів, отих коби їм ся збути! Та біда лиш, що ті сьвідомі борцї за всякі права буковиньскої Руси не дадуть ся від своїх і свого руского народу прав нїким а вже найменьше волоским митрополитом з путя збити.
Дивна річ, що правительство наше придивлюєсь отсїй неслиханій борбі православного волоского митрополити против православних рускіх Буковинцїв байдужно і з загненими руками. Таже правительство наше повинно прецїнь тілько зрозуміти, що отся борба проти православного руского народу не то, не маловажним неприродним з'явищем в нутрі австрийскої держави, але просто небезпечним для цїлої держави. Атже-ж відомо сьвітови, що сусїдна держава накидуєсь остентативно на протектора православія! Чи-ж може бути пожадано для австрийскої держави, щоби мала сусїдна держава причину вказувати на гнобленє і утиск православія між єї православними горожанами? Противно, австрийскій державі повинно на тім залежати довести супроти православних Русинів фактами, що тут панує повна свобода віри, особливо-ж, що горстка православних горожан австрийских має тут право і волю цїлком свобідно розвиватись в дусї своїй прадїдной віри, і таким чином не дати причини православним Русинам закордоньским не то до ворогованя против австрийскої держави а противно, будити симпатиї а тім великім, національно там зовсїм пригнобленім народї рускім до нашої держави, та на жаль подїї, які творять ся перед нашими очами в наслїдок переслїдованя руских православних Буковинцїв через митрополита і консисторию, надають ся до такого вмішаня чужої держави і викликаня несимпатиї серед Українцїв так, якби вони навмисне на те вимірені були. Переступ православних Русинів в Раранчу на унїю, кількаразове заявленє Лужаньских, Чарторийских і др. селян, що готові переступити на унїю, коли не возьме собі митрополит волоского загорілця-сьвященника з руского села, ба негодованя і протестованя деяких ще не зовсїм заголомшених або запроданих сьвященників руских навіть на соборчиках пасторальних против нелюдского поступованя митрополити і консисториї супроти православних Русинів на Буковинї, се як раз вода на сусїдний млин московский. Правительство, котре припоручило коронї іменованє Мораря-Андриєвича на митрополиту, повинно своїм сьвятим обовязком вважати з чоловіком, котрий не то що не доріс задачі православного митрополити на Буковинї, але просто нищить православіє через гнобленє православних Русинів, в тій хвили зробити порядок. Полагодженє сеї справи єсть важнїйшою справою державною, нїж собі може тоє дехто представляє. Ми Русини не жадаємо врештї прігнаня Мораря-Андриєвича з митрополичого місця, нехай він собі митрополичить здоров і сто рік надалї, але волоскому православному народови не нам, Русини-ж мають право домагати ся так само православного руского владики, як Волохи старались і осягнули волоского митрополиту, котрий став ся лютим гнобителем православних Pyсинів. Таке-ж саме могло-б повторити ся супроти волоского православного народу, коли-б припадково ступив на престіл митрополичий Русин; ба, хоть би він був і сьвятим, ангелом, то супокою не було-б зi сторони волоских загорілцїв. Тому можливий в тій справі лиш один вихід: подїл теперішної митрополичої дієцезиї на дві православні дієцезиї, на руску і волоску і іменованє руского православного владики для буковиньскої Руси.
Супокій краю і итерес православних Русинів буковиньских вимагають такого подїлу необходимо. Та полагодженє сеї справи єсть таке пекуче і важне, що не повинні вагатись міродайні круги анї хвилини тоє здїлати. Супокій і вдоволенє народу повинно кождому правительству бути єдиною вказівкою, що воно має робити а що лишити! І хто не вірить всему тому, що ми отут описуєм, хто не переконаний о конечности того, що ми жадаєм, то най лиш прочитає собі згаданий интерликт волоского митрополити на всї рускі письма для буковиньскої православної Руси і вже дальших фактів і доводів на те не потребує.
Буковина
20.04.1894