Іван Левіцкий.

 

(З поводу 25 років його дїяльности письменицької.)

 

Іван Левіцький, найпрацьовитїйший сьогочаснїй беллетрист, народив ся в попівскій сїмї 13-го листопаду р. 1838 у містечку Стеблеві Канівського п., Київської г.; вчивсь спершу в семинариї, тоді в київській академиї; потім був учителем у семинариї та в ґимназиях. В останнє вчителював у Кишиневській ґімназиї, але занедужавши повинен був кинути р. 1885-го посаду і тепер живе в Київі.

 

Лїтератураю дїяльність почав Левіцький р. 1868-го, надрукувавши у Львові, в Галичинї, у журналї "Правда" повість "Дві московки". З того часу й досї не покидає він працювати і надрукував двацять і троє романів, повістий та оповіданнїв, три драматичні пієси і чимало статий історичних, народописних, критичних, публицистичних та иньших, ще й кільки книжок історичних для народнього читання. Але найкращі його працї це його повісти та оповідання.

 

Р. 1873-го видрукував Левіцький дуже поетичню казку "Запорожцї". В їй він порівняв те, що було, з тим, що є. Під Дніпровими порогами, під водою зберегло ся давне Запоріжжя. Там і гетьман, і козацьтво. Там росте калина. То не калина — то дівчина стала ся калиною за те, що ступила дївочою ногою на сїчову землю. І як поглинув Днїпро в свою воду Сїч Запорозьку, то й її поглинув. Але прийшов час — і знову калина стала ся дївчиною, і гетьман сказав їй: "Иди! і коли людям добре жити на Вкраїнї, то зоставай ся там, а коли людям погано жити, то вернеш ся до нас, — знов оттут перед хрестом станеш калиною." Орел винїс дївчину спід порогів і понїс попід хмарами і показав їй рідну землю від Днїпра аж по Сян, аж до Перемишлю й Ярослава, де панують польскі пани й де жиди висисають кров з бідної Вкраїни. Багато бачила дївчина нив добрих, отар-черід ситих, садків, палаців пишних, і вона питала ся раз-ураз, чиє то, і разураз мала одну відмову: паньске... жидівське... панське... — А де-ж людське? — питаєть ся вона. І їй показують убоге поле з поганеньким хлїбом, товар худий та миршавий і низенькі хатки. Тільки військо московське той лад бережучи, муштруєть ся по степах, а люди мов поснули страшним сном — і сплять темні, убогі, безправні... Гірко заплакала дївчина і не схотїла зостати ся людиною і знов зробила ся червоною калиною...

 

Отой темний, убогий та безправний, але й в своєму занепадї поетичний народ, і малює нам д. Левіцький у своїх писаннях. Ось твір иньшого вже колїру: "Баба Параска та баба Палажка". Се двоє бабів оповідають одна про одну. Спершу каже Параска. Не можна їй, бідолашній, на селї вдержати ся, бо всї сусїди — такі лихі люди, а що вже та Палажка, дак у неї просто «сїм хур чортів сидить у однім очіпку". Сама Параска нїкого-б і пальцем не зачепила, аби її нїхто не зачіпав, бо хоч вона й провалила дякові залїзною кочергою голову, так вона-ж у тому не винна, а винна дякова голова: чорт батька зна, яка в дяка й голова, — зараз і вгнула ся! А Палажка... О, ця Палажка така сьвята та божа, все бігає до батюшки, а з неї все лихо повстає!... І скільки то лиходїйств Палажчиних налїчує Параска! І ось ця Палажка дошкуляє її бідну, в печінках сидить... Так каже Параска, а Палажка каже, що все лихо повстає з Параски. Параска набріхує на неї, судить її, рідню Палажчину підбурила проти Палажки, і та рідня її, Палажку, клене й товче, як жида гамана. А защо? Кому що Палажка зробила? Що вона невістці піч розпаляла й горшки побила, дак то невістка винна. А вона, Палажка, і як великомучениця, сидить собі в хатї та нишком Богу молить ся: "Ослаби, остави, прости й одпусти й припусти; присунь ся й одсунь ся, прикотись і за село поза царицою покотись! Од нинї й до віка!"

 

Обидва цї оповідання майстерні малюнки, і не дурно Костомаров сказав про їх, що вони "по неподражаемому юмору, вѣрности красокъ могутъ стать въ уровень съ Гоголевскимъ разсказомъ о томъ, какъ Иванъ Ивановичъ поссорился съ Иваномъ Никифоровичемъ". Що цї оповідання — живе життя, перетворене в перло творчости, доводить і те, як сам народ приймає їх. Один народнїй учитель дав читати їх селянам. І через кільки часу по всьому селу пішла чутка, що вчитель «списав наших бабів» тільки імя повідмінював; ще мало: ображені баби, які вважали себе за оригинали до того твору, виявили претенсию за те, що їх описано — вони себе пізнали!

 

Молитва, якою кінчаєть ся Палажчнне оповідання враз одриває нас од сьміху і кидає в плач. Так оце той народ, що вже більш як 900 років охрестив ся в християньску віру і прилучив ся таким робом до европейскої культури, — і не вміє навіть молитись, і досї каже: "избави насъ одъ лукавого твоего святого", або "хлѣбъ нашъ насушный даждь нам грець"! Чи може сей народ такий невдатний до науки? Нї, зовсім, нї, — цей народ міг дати такого ґенїя, як Шевченко, цей народ склав тисячі пісень яким міг би позаздрити перворядций поет, цей народ боров ся за волю, за толєрантність, цей народ і тепер силкуєть ся протестувати штундою проти канцелярського православія. Нї, це народ з багатими духовними та розумовими силами, — і ось подивіть ся, що зроблено з його. Ось малює нам Левіцький Кайдашеву сімю. Найперша лїкарка-порадниця у тій сїмї тая-ж таки баба Палажка, вона лїчить старого Кайдаша своєю молитвою: "Мяца й Сина і св. Духа! Оксана і в вишнях... і т. д." Кайдаш, людина безперечно путяща, вмирає з горілки; Кайдашиха гризе невістку та підлизуєть до панів; старший син Карпо заводить ся з батьком, а потім, як батько вмер, брати гризуть ся проміж себе, гризуть ся за дурницї, аж поки дїлють ся; громада сїлська не має й стільки солідарности, щоб гуртом розкопати на шляху горб, де завсїгди ламають ся вози. Якби не властива вкраїнському народові поезия, що скрізь повиває його та ховає окрасами усї оті невеселі речі, то можна було-б дійти до безнадїйности, бачучи те життя в нашій сїлській сїмї — життя у темряві, без високих розумових интересів, без солїдарности, без розуміння того, що робити й куди поткнути ся. І хто-ж довів наш багатий на поезию й розум кебетливий народ до такого життя?

 

Про се — далї. А поки скажемо ще дещо про повість "Кайдашева сїмя". Ця повість, укупі з згаданими "Бабами", — то зразкові твори: мова щировкраїнська, — вона так і сяє, так і мигоче всїми дорогими окрасами живого гнучкого пишного вкраїнського слова; малювання — живе й дише — ось-ось, здаєть cя, у вас у хатї заверещать Параска з Палажкою, затужить Кайдашева невістка Мелашка, або стара Кайдашиха почне навчати вас "з маком та з медом". Нї однієї риски непевної — все живе життя!

 

Але-ж сумне це життя, знов скажемо, і ще сумнїше воно від тих відносин, В яких стояли й стоять до цього народу наш уряд і наша интелліґенция. Ось у "Двох Московках" показує д. Левіцький частину з урядових відносин до цього народу трохи раніш. Пішла Ганна заміж за білетного салдата Василя. Живими, ясними колїрами малює нам автор щастя Ганнине в сїмї з доброю матїрю, любим чоловіком, з укоханим сином. Сонцем, теплом, щастям віє від того малювання!... Тільки-ж те сонце на часину, те щастя на хвилину, бо набігла хмара і нема вже того щастя: забрали знову до війська Ганниного чоловіка — там він і полїг десь на чужинї, неоплаканий, необтужений, у чужу, нерідну землю. Ганна зостала ся вдовою. Тепер усе її щастя в синові єдиному. Тяжкою працею заробляючи, викохує вона його, тільки не собі: і його, невідомо з якого права, в неї однїмають, беруть у Київ у кантонисти... Автор малює нам ряд картин тяжкого, гнїтючого горя, але найважче, найболячіше вражає нас кінець повісти: Ганнин син Івась, зрісши стає "образованим" писарем і пише до матері, щоб вона, убога, голодна, обідрана, продала і те останнє, що ще має, — хату ; — і прислала йому гроший...

 

Далеко ширшу картину з народньої недолї намалював д. Левіцький у великій своїй повістї "Микола Джеря". Панує кріпацьтво.

 

Навкруг тїснота і неволя,

Народ закований мовчить,

 

та не мовчить вічний протест зневоленого проти пана і стає він перед нами в постатї Миколиній. М. Джеря, парубок, одружуєть ся з убогою наймичкою Нимидорою і сподїваєть ся зазнати тихого щастя в сїмї. Та не рабам крепакам судилось те щастя. Починають ся утиски, свистять над Миколою та над його батьком різки. І що більш протестує Микола, то більш гнітить його пан і врештї хоче віддати його та ще кількох чоловіка в салдати. Микола, в купі з тими людьми, мусить покинути жінку, матїр, дочку і тїкає, працює спершу на сахарнях, потім доходить до Чорного Моря і там стає рибалкою! Мов той Одиссей, не збавлюєть ся Микола коханням, що виявляє до його отаманова дочка Мокрина, а думає тільки про свою Пенелопу — Нимидору, її саму любить. Злинув би він до неї, забрав би її й дочку та матїр сюди, та несила... І Нимидора двацять років прожила сама і вмерла не побачивши Миколу: вмерла безталанною, як і родилась безталанною. Не можна не плакати, читаючи той роздїл, де описує автор журбу та смерть Нимидорину.

 

Та прийшла воля і тільки прийшла, — кинув ся Микола до дому до рідної сїмї і знайшов саму дочку... Але й тут він зоставсь тим, чим був: він до смерти бореть ся з панами та з жидами, оступаючись за громаду, за народне добро.

 

В цій повістї нема нї трохи идеалїзациї і головний персонаж, М. Джеря, стоїть перед нами не сантиментальним трохи героєм (от як Кармелюк у М. Вовчка), а й з тими вадами, що їх він придбав од бурлацького життя. Та сї вади так легко простити! І дужа, вільнолюбна постать Джерина, змальована на увесь зріст, стає перед нами як жива. Живі й инші постаті: Нимидора, Мокрина, все це не ляльки, що з волї авторової повинні те чи те балакати, а справжнї типичні люди, кожне з своєю особистою вдачею. Нарізні сцени: Миколине прощання з жінкою, смерть Нимидорина, Микола на морі з Мокриною та иньші — так змальовані, що забуваєш, що се книга і починаєш уявляти себе там серед усїх цих людий. Поетичні й пластичні до иллюзиї описи природи переплїтають скрізь повість. Краще описати пожежу мабуть не можна: можна описати инакше, але краще мабуть нї.

 

"М. Джеря" — одна з найкращих повістий д. Левіцького. Надхнення до високої поезиї він зумів з'єднати тут з правдивою реальністю в малюваннї і дав твір артистично вироблений.

 

(Далї буде).

 

[Буковина, 13.04.1894]

 

Ближче підступив до нашого часу д. Левіцький у повістї "Бурлачка". Дївчина Василина, найнявшись до молодого пана в найми, не встоює проти його заходів і закохуєть ся в його. Кінець відомий: покинута Василина стає бурлачкою, робить на сахарнї та на фабрицї і тільки особливий щасливий випадок обрятовує її від цїлковитого загину. В сїй цїкавій повістї, багатій на гарні описи й картини, виводить д. Левіцький перед люди вже й нашу интелїґенцию правобережну — сїлське пансьтво полського роду. Вражіння від його негарне: бачиш людий, що експлуатують нарід та бавлють ся з гарними дївчатами. Може-б автор сказав дещо ширше й більше, та не все він міг казати... За те він виразно каже про иньших експлуататорів — про жидів, що мають сахарнї, і добре малює, як цї добродії знущають ся з робочого народу.

 

В шістьох великих повістях: "Причепа", "Старосвітські батюшки й матушки", "Поміж ворогами", "Навіженна", "Хмари" та "Над Чорним морем" д. Левіцький описує вже саму интелїґенцию сьогочасню на Вкраїнї. Картина невесела. Сїлська интелїґенция — попи та пани — живуть некультурним життям: попи відправляють своє оффицияльне дїло, збирають хабарі, піячуть, часом штукарють, часом гризуть ся з сїлським начальством, як чого не подїлють; пани теж угрузли в свої особисті справи, як старий Радюк або Масюк у "Хмарах" і далеко думкою не сягають. Така й молодїж, що виходить з сел, вчить ся по городах: дївчата ловлють собі женихів, як Катя у "Поміж ворогами", а хлопцї дбають тільки про карєру. І нема людий, що думали-б про те, як підняти свій рідний край, як осьвітити свій народ. Так і по городах, як по селах. Прочитаєш "Навіженну", бачиш — люди товчуть ся, балакають, гуляють у карти, пють, їдять, по троху читають дещо, але їх далеко більше цїкавить, як от Целаброса у "Над Чорним Морем", курс на біржі, анїж усі Гомери, Галілеї та Гарибальді вкупі... — це не интелїґенция, а якийсь бурян на вкраїнському полї — невідомо, на що він росте, чого він росте... І серед цього болота, що засмоктує в себе й живу душу, — тільки невеличка купочка людий насьмілюєть ся претендувати на людське життя, пробує працювати на користь правдї й добру народньому. Та на наше лихо й ця невеличка купочка часом іде не туди, куди треба. Забуваючи, що тільки на національному ґрунтї й можуть розвивати ся народні маси, вона й тодї, коли є в принципі народолюбна, найсправдї гордує народом, бо відкидає його мову, і думаючи зробити йому користь, часто несе йому своїми заходами нещастя, заводить серед його деморалїзацию. Виразно показує се наш автор на московській школї, що збиває з пантелику наш народ. Уже в "Двох Московках" він натякнув на ті послїдки, які дає чужа школа, показавши нам здеморалїзованого сина Ганниного Йвана. У "Хмарах" він про це каже виразнїше: він малює нам парубка Бубку, що вивчивсь у московській школї: Бубка не хоче робити, зневажає батька, лїзе в пани. Се звичайний продукт, який дає наша псевдо-осьвіта. У комедиї "На кожумяках", в особі Гострохвостого та Єфросини, Левіцький знову вертаєть ся до цього типу і виразно показує, як ся псевдо-культура псує людий. Починаєш жалїти, що ті люди, які з щирої прихильности до народу дбають про школи, досї не прцдивили ся ближче до того, що ті школи дають: як би вони придивились, то певне довелось би їм дуже та й дуже замислити ся.

 

Та не все-ж темнота, не скрізь же безнадїйність. Є люди, які зрозуміли добре, що мусють вони Вкраїнцями, а не Москалями бути на Вкраїнї. Таких людий малює нам д. Левіцький у романі "Хмари" — Родюка та в повісті "Над Чорним Морем" — Комашка Радюк — старий націонал і демократ ще з шестидесятих років; Комашко-ж — чоловік сьогочаснїй. Як і кожному сьвідомому Вкраїнцеві, йому доводить ся обороняти свої національні думки, обороняти право кожного Вкраїнця бути Вкраїнцем, і на слова, що націоналїзм річ шкодлива, що з його виходить тільки колотнеча між народами та державами, що він доводить часом до бісмарківщини, до воєнщини — Комашко каже, що в "принципах свободи, добра, чести, просьвіти" і він космополит. "Національність", — каже він, — "то вічна форма, в котрій буде з'являтись і рости людське життя на землї; це грядка, де сходють і ростуть самі високі космополїтичні идеї, але народи вже не змагають ся і не будуть змагати ся через те, що вони иньшої національности. Бють ся тепер не народи, а королї, дипломати та ґенерали... Наш україньский націоналїзм — то свобода, проґрес, гуманність; се націоналізм новий, а не старий; він виступає з великою толерантностю до иньших народів та до всякої віри, стає за маси, за нарід. А щоб служити яким способом народови, треба промовляти до його його-ж язиком, бо як же він нас зрозуміє?" (Зоря, 1890, бік 117).

 

Так визначає вкраїнський націоналїзм д. Левіцький, і ми можемо тільки дивувати ся, як це у нас і доси можуть розуміти його підхожим до варварства якого Погодина, що хотїв усїх Нїмцїв повигонити з Росиї тільки тим, що вони — Нїмцї! Забалакавши про націоналїзм, ми вже дозволимо собі відбити ся трохи набік і навести тут ще отсї слова про український націоналїзм з статиї покійного Зїнькінського "Молода Україна, єї становище й шлях": "В чистім, благороднім розуміню, націоналїзм, як почуття природне, мусить бути під контролем идей гуманїзму — любити свій нарід, працювати для його — не значить зневажати й непавидїти иньшу яку народність. Кожна людина мусить дивитись на всїх людий однаково, як на людий, поводитись з ними, як собі того бажаєш. Сього вимагає гуманне космополїтичне чуття, і в такім благороднім розумінню кожна людина мусить бути космополїтом. Громадське добро кожної народности, кожної громади, кожної людської спілки не повинно суперечити гуманним космополїтичним початкам, се-б то націоналїзм мусить бути космополїтичний; добро, що зроблено його в одній громадї — се здобуток усього сьвіту, усього космосу; такий націоналїзм, що суперечить людським висшим гуманним идеям — не націоналїзм — се просто варварство, і тільки звичайно прикриває свою погану і мерзотну вдачу чистим, сьвятим покровом націоналїзму; націоналїзм же ми розуміємо, як практичне виконання в життї космополїтичних гуманїтарних бажань та идей; тим космополїтизм і націоналїзм стоять як цїле і частина, як розуміння родове і видове: той, хто зве себе космополїтом і цураєть ся позитивної працї для свого народу, той нероба і ледащо; щоб же бути космополїтом, треба працювати для сьвітового добра, а найпродуктивнїйша дорога сїй сьвітовій працї, — се праця для свого народу — так ми розуміємо націоналїзм і такий мусить бути український націоналїзм."

 

Такий мусить бути вкраїнський націоналїзм і такий він є, — скажемо ми. Але чи так його розуміють ті, що навіть нїколи не трудивши своїх панських ручок над українською книжкою, все-ж зважують ся звати його і обзкурантним, і вузьким, і всяким?

 

Та ми збочили. Вернїмо ся до д. Левіцького. З того, що сказано, здаєть ся, видко добре, що таке д. Левіцький з боку идейного: се вкраїнський патріот і демократ: він любить свій рідний край та свій нарід, болїє його болем, радїє його радощами і завсїгди протестує проти всякого утиску над цим народом. Потім це взагалї ворог усякому насильству та приятель волї і більшість його творів є протести против утисків. У "Запорожцях", у "Хмарах", у "Над Чорним Морем" він протестує против насильства нациї над нациєю; у "Двох Московках", у "М. Джері", у "Бурлачцї", у оповіданнї "Рибалка Панас Круть" він повстає против гнїту державного, панського та капиталистичного над народом; у "Над Чорним Морем" уступаєть ся за жіночу волю. Правда, він зрідка балакає палко, і ви не знайдете в його Шевченкового патocу, але він становить перед нами факти і їми пpoтестує.

 

Яко талан великий, д. Левицький легко вміє переходити від траґічного до комичного і, примусивши читача плакати над Нимидориною або на Ганниною долею, він кидає його у безмірний сьміх, оповідаючи про бабів Палажку та Параску. Взагалі в українській вдачі є нахильність до юмору, і в д. Левіцького ся нахильність виросла до справжньої великої поетичної сили. Так саме й друга властивість українська, яку так виразно видко в наших народних піснях, — сила почування — те-ж є у д. Левіцького у великій мірі, і такі твори, як от "Запорожці", "М. Джеря", "Дві Московки", "Бурлачка" дишуть духом глибокої в почуваннях журливої народньої поезиї вкраїнської. Але цих двох властивостий ще мало, щоб бути великим таланом письменницьким. Треба ще вміти малювати, промовляти до читача образами, і д. Левіцький уміє це робити. Особливо любить він малювати природу. У всіх його творах розсипано безліч таких пластичних описів природи, що їм міг би позаздрити кожен з письменників, що в такому кохаєть ся. Можна сказати, що д. Левіцький не може без природи жити, не може ні про що балакати, не почуваючи себе серед неї. Ми не сьміємо наводити нї одного такого опису: їх треба читати укупі з усїм твором, і вирвати їх звідти се було-б попсувати їх.

 

Не меньш добре уміє д. Левіцький намалювати й людий. Коли його романи з життя интелїґентного часом грішать в концепциї (гріх, який несуть на собі і такі талани, як Толстой), або коли бажалось би инодї бачити у його більш психолоґічного аналїзу (д. Левіцький що до цього пункту є потроху прихильником до натуралїстичньої французької школи), то вже що до типів або до нарізних малюнків, то він тут майстер. Найбільш йому щастить з картинками идилличними або гумористичними. Хто перечитає з одного боку, напр., як описує він щастя Ганнине у "Двох московках", а з другого — кілька сцен з Кайдашевої сїмї, той певне згодить ся зо мною. Що-ж до типів, то тут д. Левіцький далеко більший майстер в типах сїлських, анї-ж интелїґентних, особливо позитивних. Його городяни часом трохи нагадують селян. А в тім, що до позитивних типів, то се гріх, що не цілком на його лягає: згадаймо собі тільки те, що власне тип позитивний україньского интелїґента ще й не виробив ся до пуття, і коли Гоголя, Турґенева або Гончарова, що мали в своїх руках безмірно більше, ніж д. Левіцький, потрібного материялу, по правдї обвинувачують, що їх позитивні типи не видержують критики, то обвиновачувати за се д. Левіцького тепер було-б дуже не по правдї. За те, що до типів сїлських або до типів неґативних взагалї, то д. Левіцький уміє намалювати їх дуже добре. Параска й Палажка, Джеря, Нимидора, стара Кайдашиха, Карпо Кайдашенко та його жінка Мотря, рибалка Панас Круть, бурлачка Василина, сїлські батюшки й матушки та богато иньших стають нам немов живими людьми після того, як ми попрочитуємо про їх у д. Левіцького.

 

Ще одно треба додати: д. Левіцький дуже національний письменник. Коли хочете бути народними, радив колись Білинський, то не силкуйтесь такими бути, — пишіть як почуваєте, і коли ви носите в своїй душі почування народні, то й будуть ваші писання народні (національні). І д. Левіцький не силкуєть ся бути конче народнїм, але почування, властиві тільки Вкраїнцеві, лежать у душі в його, і ось через віщо від кожного його твору так і віє нашими степами-лїсами, нашими селами-садками, нашою піснею — і се виявляєть ся навіть і в найдрібнїйших деталях. Ця властивість д. Левіцького обіцяє йому місце і поза нашою лїтературою, в письменстві загальнім. Бо там дорогі і через те довговічні тільки ті твори, які, кажучи про речі цїкаві всїм, приносють до загальної скарбницї лїтературньої свій особливий дух, виявляють свою ориґінальну физіономію. А у д. Левіцького вона ориґінальна і теми у більшої частини його творів мають загальнолюдський интерес, бо справа про те, як засипати безодню між так званим народом і так званою интелїґенциєю, — а сїй справі служить д. Левіцький, — є цїкава не нам самим.

 

(Конець буде).

 

[Буковина, 20.04.1894]

 

20.04.1894