(2. квітня 1918.)
Минуло вже два роки, кінчається і третій як помер наш славетний, наш великий письменник Іван Семенович Левицький-Нечуй. В тяжкий час для нашою краю та народу народився він, але вмер може в найліпший мент за останні часи для Вкраїни.
Іван Левицький народився р. 1838, а помер р. 1918; вчився він у Київській духовній семинарії, а потім був учителем російської словесности. Почав свою літературну діяльність р. 1868 оповіданням "Дві Московки", що було надруковане у львівській "Правді".
І з тієї пори Нечуй-Левицький виступає в письменстві як один з найкращих, найвидатніщих і найпопулярніщих у нас повістярів. А писав він багато, брав участь в "Світлі", "Зорі", "Дзвіночку", "Літературно-Науковому Вістнику" та богатьох инших часописах.
Напрямок його письменства та зміст його численних творів носять відбиток тієї надзвичайно-тяжкої епохи, коли він почав писати. То був час скасування кріпацтва, час першого звороту інтеліґенції до народу, час великих надій на майбутнє. Іван Левицький був один з перших і найкращих заступників і виразників цього перелому в нашому письменстві.
Він гарно спостеріг і яскраво змалював величезну зміну в народі: "Московська школа на нашій Україні багато одрізала луччих людей од свойого народу, од свойого плем'я, од сем'ї, од батька і матері. А знову народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених Українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої — великої праці не одного ґенія, щоби засипати ту провалину, почату Ляхами, скінчену Москалями, щоби звязати те, що порвали наша недбайливість, та стидка байдужість, та ледача недобачливість". ("Причепа".)
Левицький з'умів намалювати живими фарбами таку богату і велику картину умов, що порізнили народ і інтеліґенцію, як "Старосвітські батюшки та матушки".
Та, дбаючи за рідний край і свій народ, він не тільки відмітив безодню між інтеліґенцією та народом, він шукав і засобів запобігти цьому лихові: "Треба і панам до роботи братися, розділяти працю з простим народом, а вам треба й до книжок, до науки. Як поділимося ми працею й наукою, то буде на світі добро!" (Радюк з оп. "Хмари".)
На жаль, українська інтеліґенція все далі відходить від народу, денаціоналізуючись на дві сторони: стежкою сполячення ("Причепа") та обрусіння ("Хмари".)
Автор — чудовий знавець народнього життя і він ні на що не затуляв очей і спокійно показує сумні та веселі, світлі та темні, багаті та бідні картини. Показує народню темноту та злидні ("Баба Параска та баба Палажка"); і в чудові рямці природи вставляє малюнок життя нуждених: "Весело і хороше на світі Божім та погано жити людям!" ("Рибалка Панас Круть".)
Ці слова повторював він на смертному ліжкові, коли здійснилась над ним "недбайливість, стидка українська байдужість та ледача недобачливість".
Не знати, чи можна знайти другий подібний випадок в иншій країні: це був мент може найліпший за останній час для України; у Київі, нашій столиці, засідав Парлямент, були міністерства, майже по цілій країні майорили жовто-блакитні прапори.
І в цей час наш найкращий заступник народу, демократизму, наш найславетніщий і найпопулярніщий повістярь розбитий паралічем лежить в неопаленій хаті київської Дехтеревської Богадільні... Холод і голод завжди примушували бідолашного вісьмидесятилітнього дідуся прохати смерти.
В день дехтеревська служниця обкладала хорого пляшками з гарячою водою, щоби хоч трохи з'огріти старече тіло, але в ночі не було і цього. Коли ж доводилось передягати на йому білизну, що треба було робити досить часто, то наш український письменник прохав його не чіпати: "ні, дякую, не треба, краще лежати мокрому, ніж відкривати тіло в холодній хаті..."
Парове опалення було зіпсуте, а грошей на полагодження та паливо в Дехтеревської Богадільні не було, бо коштів, залишених в мирний час, було замало при тій дорожнечі, а дохідні будинки, що належали богадільні, майже не давали користі. Так Українське Військове Міністерство, яке росташувалось з одній з найбільших — отель "Савоя" — не рахувало потрібним платити гроші. Мійська Управа теж не мала коштів і часом співробітники Думи не одержували утримання за останні три — чотирі місяці...
Була в "Дехтеревці" надзирателька — панночка Ївга Лапа — що мала жалість і любов до всіх нещасних і забутих, а до І. Левицького особливо. Коли вона мала змогу, то приготує було картопляне пюре або ріденький кісіль, і віднесе хорому. За це він з сльозами на очах дякував добродійку: "не можу я їсти богадільску страву, — казав Нечуй-Левицький — не розжую, тай ковтати боляче, а це поїм, то хоч трошки з'огріюся."
Але це не кожен день було, бо панна Лапа мала богато праці, сама не доїдала та слабувала, а часто-густо сиділа без грошей, як і инші співробітники "Дехтеревки".
Проте у вільну хвилинку вона заходила провідати Івана Левицького, расповідала новини, читала постанови Центральної Ради, розмовляла про національне відродження. Хорий дідусь на все відповідав: "все це гарно, а мені аби швидче вмерти..."
Даремно вона тішила його наступом весни, надією, що здоровля старого письменника мусить покращати... Він, який так любив убірати свої оповідання природою, казав: "весело і хороше на світі Божому, але я одного хочу — швидче вмерти!..." Це було останнім бажанням нашого незабутнього письменника.
Запізно згадали про нужденне становище великого повістяра члени Центральної Ради. Закон про пенсію Івану Нечуй-Левицькому хоч і вийшов ще за його життя, та хорий про його вже не довідався...
Тоді діячі схаменулися, затурбувалися, вивезли тіло з богадільні, де вже йому зробили були дубову труну, і поховали з великою славою. А потім знову забули.
Спить мирно наш письменник поруч великого співця Миколи Лисенка і над їх могилами стоять убогі білі хрести. Дітки Дехтеревського Приюту, що одночасно з І. Левицьким мерзли та голодували, під доглядом добродійки Лапи посадили дідусеві квіточок з своїх приютських парників...
[Воля, 02.04.1921]
06.04.1921