Міф про Голобородька

Такого в Україні ще не було. Хоча політичний імідж — штучно створений образ, який повинен вплинути на виборців — віддавна є однією з основних форм політичної боротьби, Зеленський підняв його на новий рівень. Адже вперше в історії українці проголосували за цілком вигаданого персонажа. На екрані — президент-реформатор Василь Голобородько, колишній учитель історії, який їздить на роботу велосипедом, сам підбирає недопалки зі сходів Адміністрації Президента та відважно бореться з олігархами, корупціонерами, “баригами” та всіма іже з ними. Злі сили протистоять йому, але наш герой їх перемагає, і добро торжествує. В реальності ж це лідер комік-трупи “95 квартал” Володимир Зеленський, майстер низькопробного гумору, безпринципний українофоб, який називає українців “хохлами”, а Україну — актрисою фільмів для дорослих, що приймає “в любом количестве и с любой стороны”, власник офшорних компаній та політичний дилетант, який “никому ничего не должен”. Чому ж відбулася така підміна понять? Чому країна, яка заплатила дорогу ціну за свободу і незалежність, здійснила безпрецедентний акт політичного інфантилізму? Хоча в такий сценарій досі важко повірити, можливо, він був цілком закономірний.

Насправді “Слуга народу” — це не просто серіал про політику, який хоч і фікція, проте наближений до реальних перипетій, як, наприклад, “Картковий будинок”, “Держсекретар” чи “Західне крило”. “Слуга народу” — це міф, а персонаж Зеленського, вчитель історії Василь Петрович Голобородько — це сублімація колективного підсвідомого, втілення юнгіанських архетипів, які з давніх-давен лежали в основі численних міфів, легенд та казок. Їхній сюжет завжди напрочуд схожий: культурний герой, наділений надприродною силою, бореться із символічним злом (це міг бути дракон, мінотавр, Кощей, Змій Горинич і т. д. — фантазія наших предків не знала меж). Жертвуючи собою, він звільняє людей від зла і приносить на землю мир та злагоду. Міфи — це уявна реакція на реальне зло, а також важлива форма ранньої соціалізації дитини, яка засвоює колективні моральні уявлення. Однак горе тим, хто вірить у них в дорослому житті. Адже міф — це вигадка, яка підміняє собою правду. В реальності немає ніякого героя, який може прийти і за допомогою чарівної палички (або інших казкових знарядь: плаща-невидимки, летючого килима чи пляшечки з чарівним зіллям) визволити людей від зла. А якщо такий й з’являється, то, з великою ймовірністю, він скоро сам стає тим драконом-мучителем, з яким був покликаний боротися. Міф тісно пов’язаний з утопією — вигаданим образом майбутнього, в якому “молочні ріки” течуть в “масляних берегах”. Але  будь-яка утопія на практиці неодмінно стає антиутопією. Гаслом тоталітарної держави Океанії в романі Джорджа Орвелла “1984” були слова: “Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — це сила”. І це не тільки художня метафора, а узагальнення досвіду 20-го століття.

Так само, як дитина з часом перестає вірити у казки і починає більш тверезо ставитись до життя, людство, здавалось би, давно мало вийти зі свого “дитячого” стану і залишити в минулому свої міфологічні фантазії. Ще давньогрецькі філософи називали міфи вигадкою, проте водночас визнавали їхню потрібність для контролю над суспільством (Платон у своїй “ідеальній державі” ретельно прописав, кому які міфи слід розказувати). Історія і справді створила політичні інститути, які не тільки не ґрунтуються на міфах, а й мають прямо їм протидіяти. Ідеали ліберальної демократії сформувались у добу Просвітництва і засновані на принципах раціональності, індивідуалізму, прав людини, ринкової економіки, науки та неупереджених ЗМІ. Іммануїл Кант в есе “Що таке Просвітництво?” назвав цю епоху “виходом людини зі стану власного неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини.” Неповноліттям, за його словами, є “нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого”.

Цей вихід, однак, виявився зовсім не простим. Так само, як раціональність у психіці людини є лише верхівкою айсберга, ліберально-демократичні цінності насправді є досить крихкою надбудовою над глибшими пластами колективного несвідомого, які готові одразу вийти на поверхню, як тільки демократичні інститути не спроможні задовольнити суспільні потреби й очікування. Коли людина переживає важкий період у житті (наприклад, хворобу, смерть близьких чи фінансові труднощі), вона може з легкістю перейти від раціональної до нераціональної поведінки й спробувати знайти розраду у ворожок, знахарів, провидців, сектантів та інших шахраїв, які обіцяють їй швидкий вихід із кризи, але лише вводять в оману та поглиблюють страждання. Щось схоже відбувається і на суспільному рівні. Коли суспільство охоплює криза, коли демократичні інститути не можуть стримати лавиноподібний потік негараздів та несправджених надій, раціональне відступає, а його місце займає міфологічне. У такому суспільстві одразу з’являються різноманітні пророки, месії, фюрери, дуче, які концентрують на собі колективне підсвідоме, змушують повірити в свою богообраність та обіцяють негайне визволення від важких негараздів.

Основними міфами 20-го століття стали тоталітарні ідеології — нацизм та комунізм, які хоч і здаються протилежними, але мають однакову структуру, пов’язану з древніми міфологічними архетипами, що лежать в їхній основі. Їх поєднує месіанська віра у вождя (культурного героя), уявлення про історію як есхатологічну битву добра і зла, й очікування раю (“золотого віку”) у формі комунізму або “Тисячолітнього Рейху”. Німецький філософ Ернст Кассірер, який спостерігав ейфорію від приходу Гітлера до влади — факельні марші, ритуали спалення книг та освячення знамен і, щонайважливіше, роздмухування звірячого антисемітизму — з жахом порівнював усе це з відродженням ритуалів якоїсь древньої магії. “Люди давно перестали вірити в магію природи, але зберігають віру в магію соціальну”, — писав Кассірер. Причини підйому нацизму слід шукати серед гострих проблем німецького суспільства часів Веймарської республіки та нездатності її слабких інститутів ці проблеми вирішити. Це — поразка Німеччини у Першій світовій війні та реваншистські настрої, гіперінфляція, непідйомні репарації, економічна криза 1929 року тощо. Як наслідок, Німеччина довірилася Гітлеру, який встановив одну з найкривавіших диктатур та привів її до ще більшої поразки у Другій світовій війні. Причини комуністичного міфу досить схожі (безправ’я та утиски робітничого класу, відчуження політичних еліт та їх акцент на самозбагаченні, використання  мільйонів людей у безглуздій м’ясорубці Першої світової і т. д.), і тривав він на кілька десятиліть довше. Пропонуючи визволення, комуністична ідеологія встановила набагато кривавіші режими терору, ніж ті, проти яких вона підняли свій прапор. Відбулася вже згадана міфологічна діалектика: герой став драконом, утопія — антиутопією.

Міфотворчість у 21-му столітті відрізняється від попереднього досвіду. Хоча базові міфологічні архетипи завжди залишаються тими самими (культурний герой, боротьба добра зі злом, ритуальна жертва, фінальна битва, “золотий вік”), форми їх артикуляції протягом історії змінюються разом із засобами та технологіями комунікації. Американський дослідник Саймон Купер у праці “Технокультура та критична теорія” розрізняє три основні типи комунікацій, які ототожнює з трьома історичними епохами (домодерною, модерною та постмодерною) — персоналізовані, фактор-розширені та безтілесні. Технології, на його думку, не лише розширюють горизонти спілкування, а й породжують нові смисли й дедалі абстрактніші форми взаємодії людини зі світом. Відштовхуючись від його концепції, можна стверджувати, що в домодерну епоху міф був усною розповіддю, яка потребувала одночасної присутності оповідача та слухача (персоналізований тип комунікації) й утворювала символічну єдність між ними — наприклад, у формі ритуального дійства. В модерну епоху комунікація стала технологічно-опосередкованою (фактор-розширеною) — спершу письмом, згодом книгодрукуванням і, зрештою, ЗМІ — й перенесена у набагато ширший просторовий контекст. Цей тип комунікації одночасно породив нові форми спільнот. Ключовою у цю епоху стала належність вже не до конкретного племені, а абстрактної спільноти людей та речей (держави чи Церкви), яка функціонує як єдине корпоративне ціле. Рисою таких спільнот стало тяжіння до стандартизації й уніфікації, тож втручання міфу вимагало радикального перетворення таких спільнот у всій тотальності їхнього буття, що й виразила Марксова 11-та теза про Фейєрбаха: “Філософи лише пояснювали світ, але завдання полягає в тому, щоб його змінити”. В масових індустріальних суспільствах 20-го століття воно часто набувало форми гігантських політико-соціальних експериментів над мільйонами людей. У постмодерну епоху, на думку Купера, комунікації стають “безтілесними” (disembodied), адже вперше в історії глобальні інформаційні мережі дозволили індивіду взаємодіяти зі світом за межами конкретної локалізації свого тіла у часі та просторі. Така взаємодія водночас відбувається у символічному вимірі, в якому індивіди, на думку Жана-Франсуа Ліотара, стають лише вузлами у потоках даних. За аналогією з тим, як фактор-опосередкована комунікація є більш абстрактною, ніж усна, оскільки дозволяє виокремлювати інформацію із безпосередньої взаємодії комунікатора та комуніканта, “безтілесна” досягнула найвищого ступеня абстрактності, адже здійснюється взагалі окремо від фізичної реальності — у віртуальному просторі потоків (Мануель Кастельс) чи симуляцій (Жан Бодріяр). “У цьому контексті, — пише Купер, — культура тяжіє до символів, а культурні об’єкти можуть споживатися за межами соціально-історичного локусу їх виробництва”. У постмодерній культурі ключову роль відіграє віртуальний образ — симулякр, який може взагалі не мати відповідника в реальності, проте здатен ефективно підміняти її у сприйнятті, апелюючи до емоцій та суб’єктивних переконань (що й підкреслює відоме визначення “постправди” із Оксфордського словника). Ключовим для політики у цю епоху стає вже не перетворення дійсності, а лише продукування символів, за допомогою яких можна маніпулювати громадською думкою.

Саме у цьому контексті і слід розуміти міф про Голобородька, який існує винятково у символічному просторі (реальний Зеленський є радше антитезою до свого телевізійного персонажа) — і в цьому сенсі є симулякром, проте має ті ж самі елементи міфологічної свідомості, які характеризували міфи від найдавніших часів до 20-го століття. Голобородько — це символічна сублімація колективних бажань: бачити на посаді президента чесну та непідкупну людину, вихідця з народу, а тому “свого” (ненависть до еліт здавна є частиною колективного несвідомого); простого, але водночас наділеного надприродними здібностями (адже тільки герой може самотужки зламати владно-корупційну вертикаль, що нагадує подвиги умовного Іванка-дурника, який перемагав набагато сильніших за себе персонажів — Змія Горинича, Кощея Безсмертного, Бабу-Ягу і т. д.). Як і в міфах, у “Слузі народу” розгортається есхатологічна боротьба між силами добра і зла. Перших у серіалі представляє “народ” (вчителі, таксисти, залізничники), від імені якого діє Голобородько. Других — олігархи, депутати, корупціонери та чиновники, в яких легко вгадуються реальні постаті українського політикуму. Апофеозом цієї боротьби є сцена, в якій герой Зеленського розстрілює Верховну Раду з двох автоматів, що уособлює архетип перемоги добра над злом, який з прадавніх часів є невід’ємною частиною міфологічних, релігійних та ідеологічних уявлень. Так Зевс поборює титанів, святий Юрій перемагає дракона, а пролетаріат тріумфує над буржуазним класом. Але якщо Гітлер і Сталін вчинили б цей акт у реальному житті (адже вони жили у часи, коли метою міфу було перетворення дійсності), постмодерному культурному герою зовсім не потрібно когось убивати. В епоху постправди, коли символічне заміняє реальне, щоби виграти серця людей, більше потрібний красивий образ, ніж реальні вчинки.

Важливо те, як у “Слузі народу” розставлені акценти і на який сегмент українського суспільства він розрахований. Його герої майже виключно російськомовні, зокрема сам Голобородько та всі представники владної та бізнес-еліти. Українською говорять лише другорядні персонажі, а також одні з ключових ворогів — українські націоналісти, які в третьому сезоні серіалу захоплюють владу й переслідують росіян та російськомовних. Такий підхід зорієнтований насамперед на російськомовного обивателя, для якого все українське, в кращому разі, зводиться до декоративної вишиванково-віночкової культури, а в гіршому — до неприхованої для себе загрози. Інший важливий аспект серіалу — це те, що у нього немає війни з Росією, а протистояння символічних сил добра і зла відбувається винятково по лінії “влада — народ”, а не “Україна — Росія”. Проте це не слід розуміти як втечу у фантазійну реальність, в якій немає війни — адже у свідомості обивателя її апріорі ніколи не було. Для нього існує лише малозрозуміле АТО (тепер ООС), на якому наживаються “бариги” і яке потрібно якнайшвидше зупинити. На яких умовах — не має значення, адже “мы же братья”.

“Слуга народу”, звісно, міг би сприйматися лише як серіал — щось на кшталт “Сватів” чи “Не родись красивой”. Але оскільки він підмінив собою реальність й спроектував на реального Зеленського образ вигаданого Голобородька, то його слід сприймати саме як міф. Те, що Зеленський майже не озвучує свою позицію по ключових питаннях зовнішньої і внутрішньої політики, означає, що його сприймають радше як міфологічну постать, а не як реального кандидата. Поки Зеленський мовчить, він водночас є усім і нічим — колективним образом Голобородька, успішно зітканим із очікувань, розчарувань, надій та ілюзій великої частини українського суспільства, часто несумісних та непримиренних. Висловити свою позицію — означає розбити цей образ, що схоже на те, як вимірювання руйнує суперпозицію у квантовій фізиці. Як тільки Зеленський себе артикулює, він одразу перестає бути міфічним Голобородьком та стає реальним кандидатом, в якого немає не те що програми дій, а й навіть елементарних знань у сфері політики та економіки.

Міф концентрує колективні бажання і, як це вже було у 20 столітті, не раз виступає рушієм політичних процесів. Усе це, звісно, залишає відкритим запитання: Чому так сталося? Чому мільйони громадян України готові голосувати за вигаданий образ?

Відповідь, мабуть, слід шукати серед тих самих причин, що живили міфи у попередні епохи, а саме — слабкості демократичних інститутів та їх нездатності реагувати на суспільні виклики. Революція Гідності зумовила великий попит на зміни, що й ліг в основу виборчого гасла Петра Порошенка “Жити по-новому”, з яким він переміг вже у першому турі попередніх виборів. Однак корупційні скандали, фігурантами яких стали найближчі соратники президента, неефективність (а часто й позірна декларативність) новостворених антикорупційних інституцій, незрозуміла кадрова політика та імітація важливих реформ викликають обґрунтовані підозри у тому, наскільки щиро Петро Олексійович втілював це гасло. Через п’ять років цей запит на зміни не атрофувався, а лише сублімував у символічний образ Голобородька. Усе це відбулося на тлі інфляції, падіння рівня життя населення, виїзду за кордон активної частини суспільства та відсутності у молоді бачення життєвих перспектив в Україні. Звісно, причини цих проблем пов’язані далеко не лише з діями влади, а й із війною, корупцією попереднього уряду, необхідністю “з нуля” відбудовувати силові структури та спрямовувати левову частку ресурсів на оборону, а не соціальну сферу чи інфраструктуру. Проте ці проблеми стали каталізатором міфу про Голобородька, який підмінив собою реальність і став, по суті, антитезою до риторики Порошенка.

Президент іде на вибори під гаслом зміцнення української мови — в “Слузі народу” всі говорять російською. Порошенко закликає до національно-патріотичних цінностей та боротьби з Росією (що, однак, на думку його критиків, слугує прикриттям корупції та системних зловживань) — у “Слузі народу” ні слова про війну, зате зроблений основний акцент на корупції. Порошенко закликає до цінностей, патріотизму та національної свідомості — у “Слузі народу” це все несуттєве: “лишь бы людям жить хорошо”. Порошенко спрямовує зусилля на відродження української Церкви, реальний же Зеленський глузливо називає Томос “термосом”. За Порошенка голосують із почуття відповідальності та загрози, що нависла над країною, навіть якщо для цього потрібно закрити очі на скандали та прорахунки, які б у мирний час та в демократичній країні не дали йому жодних шансів на виборах. За Зеленського же — “по приколу” і “чисто поржать”. Зрештою, Зеленський — це своєрідний символічний антипод Порошенка, який відсилає до архетипних образів “короля” та “блазня” (його професія коміка робить таке порівняння не суто метафоричним).

Хоча частина суспільних очікувань, які сформували образ Голобородька, є цілком виправданою та легітимною, зокрема боротьба з корупцією та подолання бідності, він передусім увібрав у себе почуття тих людей, які роблять вибір, керуючись радше матеріальними інтересами, ніж патріотизмом чи цінностями. І це, можливо, головна причина його успіху, адже консолідована політична культура є найважливішою запорукою демократичних інститутів, що повинні вберегти суспільство від міфотворців та казкарів. Без такої культури заклик пожертвувати матеріальним заради духовного є марним.

Вихід Порошенка та Зеленського у другий тур свідчить про протистояння між двома дискурсами, яке поглиблюється в українському суспільстві. Перший дискурс — ціннісний та національний, другий — матеріальний та космополітично-проросійський. Це протистояння накладається на розходження між трьома правдами — національною, ліберальною та соціальною, про яке я писав раніше. Якщо під час Майдану ці правди були разом, то в наступні роки вони відокремилися й почали поборювати одна одну. За Порошенка проголосували насамперед ті, хто вважає пріоритетом національну правду, але він втратив значну частину прихильників ліберальної і майже всіх тих, для кого найважливіша соціальна. Але парадокс трьох правд у тому, що їх можна здійснити всі разом — або жодну з них. І якби Президент зумів більше поєднати своє теперішнє гасло “Армія. Мова. Віра” з попереднім “Жити по-новому”, то ці три правди, можливо, були б на його боці. Натомість він сам персоніфікував національну, Гриценко — ліберальну, а Тимошенко — соціальну. І якщо в другому турі переможе Зеленський, то це означатиме поразку не цих конкретних кандидатів та їхніх програм, а трьох правд разом, яким Майдан дав унікальний шанс об’єднатись і який політики повністю провалили.  

Перспектива перемоги Голобородька-Зеленського на виборах змушує задуматися, чого слід чекати далі. Турбулентність теперішнього становища ускладнює конкретні прогнози, але історичні приклади наводять на певні паралелі. Вони показують, що міф завжди перетворюється у свою протилежність: свобода стає рабством, рівність — нерівністю, мир — війною. Історія 20-го століття свідчить, що спроби втілення міфологічно-утопічних проектів неодмінно призводили до наслідків, протилежних від очікуваних. Якщо українці проголосують за фіктивний образ Голоборолька, то, скоріше за все, отримають його антитезу — підконтрольного олігархам брехуна та корупціонера. І добре, якщо лише олігархам, а не Путіну! Факти з біографії реального Зеленського (офшорні компанії, бізнес у Росії, прихована нерухомість і т. д.) додають реальної ваги таким побоюванням. Державні інститути на Заході мають достатній запас міцності, щоби пережити подібні виклики. В Україні ж, яка веде війну, і яку роздирають гострі протиріччя, наслідки можуть бути зовсім нерадісними. 

На завершення потрібно наголосити, що наша країна — далеко не єдина, яка переживає схожі виклики. Акція “Окупуй Волл-стрит”, перемога Дональда Трампа, “Рух чаювання” та альтернативні праві у США, “Брекзит” в Британії, “жовті жилети” у Франції, “Рух п’яти зірок” в Італії, СІРІЗА та “Золотий світанок” у Греції є далеко не повним прикладом різноманітних популістських та несистемних сил, які у світі в останні роки на підйомі. Як і у випадку з Зеленським, в Європі та Америці існує запит на нові обличчя, які не лише не асоціюються з політичним істеблішментом, а й взагалі перебувають за межами традиційних ідеологій та інститутів. Ці різношерсті рухи, що виступають переважно з ультраправих або ультралівих позицій, мають одну спільну рису — вони в унісон заявляють, що представляють інтереси “простих” людей, яких “не чують” еліти, тоді як традиційні партії не те що не вирішують їхніх проблем, а й, здається, взагалі на них не реагують. До цих проблем часто відносять технологічне безробіття, перенесення виробництва у країни з дешевшою робочою силою, виклики міграції, посилення впливу великих корпорацій та міжнародних бюрократичних інституцій, зростання цін та скорочення соціальних виплат. У США Дональд Трамп, який кандидував від Республіканської партії (хоча перебуває за межами традиційного американського республіканізму), парадоксально виступив у ролі захисника робітничого класу, хоча ця роль історично належала лівим та демократам, а республіканці, навпаки, завжди асоціювались з  інтересами великого бізнесу та корпорацій. Голосуючи за Трампа, американці так само хотіли показати “середній палець” своїй еліті, як і українці, які підтримали Зеленського. Цікаво, що Порошенко після першого туру звернувся до виборців зі словами “я вас почув”. Хотілось би лишень, щоб він почув їх раніше. Як в Америці та Європі, так і в Україні політики “не чують” своїх громадян. Ті, своєю чергою, розчаровуються у них та стають легкою здобиччю популістів-міфотворців. Можливо, якось пора це виправити?