Трагедія України

Енн Епплбом розповідає про задуманий Сталіним голодомор, аби підкорити населення України, загнуздати будь-які націоналістичні устремління і ліквідувати організації, які опиралися її інтеграції в СРСР

У 1928 році Сталін здійснив подорож Сибіром, яка тривала три тижні. Він розгромив своїх супротивників всередині Комуністичної партії і вже був верховним властителем СРСР. На величезній території починало бракувати зерна, і після того, що він побачив і почув у цій поїздці, Сталін зробив відповідні ідеологічні висновки. Згідно з марксистською доктриною, вина лежала на відсталих селянах, які внаслідок експропріації маєтків і ліквідації куркулів стали маленькими власниками і перейняли характерні для буржуазії вади. Рішення? Примусити їх відмовитися від своїх господарств та володінь і вступити у колективні господарства, які зробили би з них пролетарів, рушійну і оновлюючу силу, яка замінила би їхній буржуазний менталітет на солідарний запал більшовиків.

На думку Енн Епплбом, авторки надзвичайної книжки «Червоний голод. Війна Сталіна проти України», це й стало першопричиною різкого занепаду сільського господарства у всіх володіннях СРСР, та передусім це з незрівнянною жорстокістю вдарило по Україні, призвівши в 1932 і 1933 роках до кількох мільйонів смертей і моторошних сцен самогубств, убивств дітей, грабежів і людожерства. Розслідування, що його здійснює авторка, показує світові апокаліптичний вимір події, яку приховувала (принаймні в її справжніх рисах) сталінська цензура, попри поодинокі намагання деяких істориків, як-от Роберта Конквеста в його «Жнивах скорботи», розголосити її. Та лише зараз, із незалежністю України, стало можливим звернутися до документів і свідчень, пов’язаних із тим голокостом – і Енн Епплбом, яка очевидно володіє російською й українською мовами, зробила це зі скрупульозною і детальною об’єктивністю.

На її думку, голод було задумано Сталіним і свитою його поплічників (Молотовим, Каґановичем, Ворошиловим, Косіором та іншими), аби підкорити Україну, загнуздати будь-які націоналістичні устремління в її лоні і ліквідувати організації, які опиралися її інтеграції в СРСР у підпорядкуванні Москві. Як докази вона наводить те, що в ті самі роки радянське Політбюро різко обмежило видання книжок і газет українською мовою, а також навчання цією мовою у школах та університетах, і зробило російську офіційною мовою країни.

Як би там не було, від 1929 року починається ліквідація невеликих рільницьких господарств з метою включити їх у колгоспи. Селяни, які з симпатією поставилися до революції, не бажають віддавати свої землі й худобу і приєднуватися до величезних колективних підприємств, які, керовані партійними бюрократами, зазвичай є малопродуктивними. Розпорядження Сталіна категоричне: той опір можуть чинити лише класові вороги, які хочуть покінчити із соціалізмом, тому революціонери мусять безжально його придушити. Комуністичні бригади їздять селами, конфіскуючи майно, худобу, інвентар, посівне зерно і відправляючи у тюрми тих, хто не хоче співпрацювати. Один із керівників ГУЛАГу, що в Сибіру, шле в Москву телеграму, в якій просить, аби йому більше не присилали арештованих, бо він вже не має чим їх годувати. У той самий час один в’язень пише своїй родині: «Як добре! Мені щодня дають булочку!»

Урожаї почали зменшуватися, крадіжки і приховування харчів повсюдно множилися. Сталін наполягає на тому, що партія мусить бути «безпощадною» у своїй боротьбі проти саботажників революції – і на сцену виходить голод зі своїми жахливими наслідками: крадіжками, вбивствами, самогубствами; села вилюдніли, бо всі їхні мешканці втекли у міста в надії знайти там роботу і харчі, трупів уже стільки, що вони лежать на вулицях і шляхах, бо бракує людей, аби їх поховати.

Від свідчень, зібраних Енн Епплбом, волосся стає дибки: є батьки, що власними руками вбивають своїх дітей, аби ті більше не мучилися, а найбільш зневірені – аби поживитися ними. З’їли уже всіх псів, коней, свиней, котів, навіть щурів і мишей, яких могли впіймати, а офіційні повідомлення, що надходять в Україну з Москви, щодня стають усе імперативнішими: заперечувати голод, а особливо людожерства і самогубства, без жодних комплексів карати справжніх призвідців цієї катастрофи: класових ворогів, фашистів, куркулів, які насправді відповідають за біди, що звалились на Україну.

Скільки померло? Щонайменше п’ять мільйонів українців. Але знати точно неможливо, бо статистику було сфальсифіковано через партійну дисципліну, яка цього вимагала, або через страх партійних бюрократів, що їх буде покарано як відповідальних за голодомор. Крім того, Кремль висунув офіційну версію подій, яку прийняла не лише комуністична преса, також її підтримувала капіталістична преса – через таких боягузливих і продажних журналістів, як бридкий Волтер Дюранті, що в ті роки був кореспондентом «Нью-Йорк Таймс», якого Сталін підкупив будинками й банкетами, і той, аби віддячитись, у своїх статтях, здавалося, написаних сучасним Понтієм Пилатом, представляв панораму нормального стану і спростовував перебільшення деяких свідчень, які доходили за кордон, про те, що справді відбувається в СРСР, а особливо на Україні. Одним із винятків був британець Гарет Джонс, який за кілька тижнів пішки обійшов саме осереддя голодомору й оповів англійським читачам «Івнінґ Стандард» жахіття, що їх переживали в Україні.

Читати таку книжку, як написана Енн Епплбом, не є приємністю – це офіра. Обов’язкова офіра, якщо хочеш дізнатися, до яких крайнощів може довести ідеологічний фанатизм, сліпота й ідіотизм, які його супроводжують, і неминуче насильство, яке – у короткостроковій чи довгостроковій перспективі – є його наслідком. Голодомор і смерті в Україні допомагають краще зрозуміти тероризм джихаду та ірраціональну дикість, яка полягає в тому, аби перетворитися на людину-бомбу і підірвати супермаркет чи танцювальну залу, знищивши десятки невинних людей. «Ніхто не є невинним!» – саме таким був клич анархістського терору на думку Джозефа Конрада, який як ніхто описав цю ментальність у «Таємному агенті».

Якщо при читанні цієї книжки йде мороз по шкірі, то як проминули для авторки ті роки, впродовж яких вона її писала? Я добре уявляю, як вона годинами сидить у запорошених архівах, читаючи звіти, листи самогубців, настанови, і раптом виявляє, що по її обличчю течуть сльози чи що вона тремтить із ніг до голови як листок паперу, перероджена тим апокаліпсисом. Мабуть, не раз відчувала вона спокусу облишити цю жахливу справу. Проте довела її до кінця – і ось воно, це страхітливе свідчення, доступне всім. Це сталося майже сторіччя тому десь в Україні, та не обманюймо себе: це не є справа минулого, це й далі відбувається довкола нас. Достатньо мати відвагу Енн Епплбом, аби побачити це і дати йому відсіч.