Не тільки своєю тематикою, світом ідей та образів близький Шевченків геній до народніх мас. Його "народність" відбивається не менш чітко й у формі творів, зокрема ж у її назверхніх виявах — у мові та стилю. А проте, не вважаючи на поважні oсяги українського шевченкознавства в ділянці дослідів над риторичними й віршовими вартостями Шевченкових поезій, непропорційно мало уваги присвячено досі розробці мoвнo-стилістичного боку його поезій та конфронтації й порівнянню їх із нapодніми багатствами в цьому напрямі. Складну проблематику дослідження Шевченкової мови виcyнyв у всій ширині проф. Ол. Синявський в статті: "Елементи Шевченкової мови, їх походження й значіння" (Культура українського слова, Харків-Київ 1931) і хоч більш як десятиліття ділить нас від появи цієї програмової праці, шевченкознавча бібліографія не відзначує (за малими вийнятками, як напр. Сімовичева стаття про архаїзовану мову Шевченка, "Сьогочасне й Минуле" 1939), ні синтетичних, ні аналітичних праць з цієї ділянки. Лише Ф. Колесса в своїй "Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка", що вийшла перед війною (Українська Могилянсько-Мазепинска Академія Наук, т. 2, Львів-Київ, 1939) заторкує і народність Шевченкового стилю (частина про "Фольклорний елемент у поезії Т. Шевченка, розділ: "Признаки народньо-пісенного стилю в поетичній мові Шевченка")
Проблем, що їx висуває Синявський і що самі з себе кидаються у вічі, сила силення. Народня стихія в Шевченковій поетичній мові це її найперший й наголовніший складник. […]
Прудкіш від усього — думка, тобто непередбачений граматиками прислівниковий присудок на місці прикметникового зустрінемо й у Шевченка:
Написали..., що кесар бог,
Що більш од бога...
Або:
Прийшов батько, розглядає
Насилу Степана
Розпізнає: отак його
Зробили кайдани!
Стилістична протиставa безруху й руху висловлена в народніх піснях, звичайно, парами речень:
Ой на гopі cнiг біленький —
Десь поїхав мій миленький.
Чи:
Ой у полі три криниченьки —
Любив козак три дівиченьки,
тобто протистава номінального й вербального речення в Шевченка дуже часта:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Або:
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий...
Функція й стилістичне значіння речень першого роду (номінальних) — змалювати непорушну картину, схопити, немов на фотографічну плівку й утривалити одним-один момент. Це навіть тоді, коли й самі йменники, що їх уживаємо, визначають рух, напр.:
Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотні співи; аж лящить
Жіночий регіт...
Протилежний стилістичний ефект осягає Шевченко, використовуючи дієслівні речення, а це тому, що дієслово найвиразніш окреслює дію, рух, чинність, скору зміну явищ:
А в очеретах —
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає,
Грім гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
Або:
Реве, лютує Византія,
Руками берег достає.
Достала, зикнула, стає
І на ножах в крові німіє.
Народній поезії дуже прикметні епітети, напр.:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
що можуть дуже часто правити самі за підмет, чи іншу частину речення, напр.; милий, мила, молода, або: Не боїться мокрий дощу, а голий розбою. Лінивий двічі ходить, скупий двічі робить і т. п. Багато таких прикладів у Шевченка:
Отак, сину!
Помолимось Богу,
Та сивого осідлаєм
І гайда в дорогу!
Або:
Отак вона вишивала,
У віконце виглядала:
Чи не ревуть круторогі?
Чи не йде чумак з дороги?
та врешті:
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю.
Отже замість "сивого коня", "круторогих волів", чи "дрібні сльози" вживає Шевченко, йдучи за звичкою народньої пісні, самих епітетів. На цьому зискує образовість його поезії, бо маємо таким чином виразно підкреслені найприкметніші ознаки відповідних річей. У сполуці з іменниками не було б того, бо тут іменник cпитав би передусім увагу читача. Недостача ж його скріплює тільки екпресійну силу епітету, усамостійнюючи його, як граматичну категорію та створюючи новий стилістичний засіб у дусі народньої поезії.
В цій останній за епітет може служити і прикметник в іменниковій формі; маємо тоді тип, відомий народній поезії:
Мій миленький ходить,
Ворон-коня водить.
У Шевченка й цей засіб уміло використаний, н. пр.:
На чорнім-вороні-кoнi,
як розвинутий дальше:
Нехай п’є-уп'ється,
Не моїми кров-сльозами!
Не можна при цьому не звернути уваги на вживання Шевченком таких іменникових форм прикметників, як ясен, повен, велик, що як архаїзми, надають стилеві урочистости, поваги. От так в одному місці ("Буває в неволі іноді") в Шевченка старий козак каже:
Я стар був, немощен..,
зміцнюючи тим у нас уявлення про старого козарлюгу.
Побіч епітетів народній мові дуже прикметні повторення поодиноких слів, чи сполук, типу:
Ой летіла зозуленька
Куючи, куючи.
Або:
Ой сама я, сама.
Цього стилістичного засобу зміцнити вражіння, пiдpecлити вагу чогось, звернути увагу на якусь прикмету, вживає широко й Шевченко, напр.:
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору...
чи:
Мені так любо, любо стало
чи врешті:
Нащо мені чорні брови?
Нащо карі очі?
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
й б. ін.
Порівняльні граматики твердять, що в найстаршу добу розвитку індоевропейських мов не було т. зв. побічних речень, що їх тепер так багато в усіх мовах. Мова вживала первісно головних, рівнорядно-сполучених речень, так як ще це існує в народній поезії, напр.:
Ой поїхав в Московщину
Козак молоденький —
Оріхове сіделечко
І кінь вороненький.
У звичайній мові ми б розвинули це, напр,: "що мав оріхове сіделечко" або "з оріховим сіделечком" чи інакше. Такі й тим подібні звороти з народньої поезії треба визнати за синтаксичні архаїзми. Натрапимо на них і в Шевченка:
Ведуть коня вороного —
Розбиті копита.
Чи:
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина.
Стилістична функція таких сполук не досить мені ясна. Може йде тут поетові про те, щоб скоротили опис, коли він не найважнійший із уваги на композицію цілости, чи, щоб, видвигаючи найважніщі моменти, нерівнобіжні картини в мистецькій дійсності, звести їх побіч себе рівнобіжними реченнями на зразок народнього:
Ой у полі метелиця,
Чого старий не жениться,
де поміж самими явищами також немає рівнобіжности. Як би не було, тип рівнорядного головного почина в сполуці з другим таким самим дозволяє авторові скоротити опис і зосередити увагу читача на найголовніших моментах акції, що придається головно тоді, коли йде про рух і швидку зміну подій.
Можна б ще в безконечність множити приклади збіжности Шевченкового стилю із стилем народньої поезії. Але вже й з того перегляду, що ми його тут навели, можемо спізнати, як глибоко вростала форма Шевченкових віршів у народню поезію й як тонко вмів поет відчувати її стилістичні прикмети. В Шевченка ж найважливіше з цього погляду те, що він брав народню пoeзію за зразок, сам же творив самостійно нові речі в дусі народньої словесности.
Дуже цікаве було б порівняння народности Шевченкової мови з іншими письменниками, навіть чисто статистичними методами. Досі зроблено дуже мало в цьому напрямі. Все ж дозволимо собі тут навести прібку такої мовної спекуляції, що її подав О. Синявський (Норми української літ. мови, стор. 235), обговорюючи вживання в українській мові родовика при йменниках і присвійного прикметника, типу: особа Куліша: особа Кулішева. Отже вживання родовика виступає:
1. в народній мові 0%
2. в М. Вовчка 0%
3. в Т. Шевченка 0,5%
4. в Б. Грінченка 3,5%
5. в М. Коцюбинського 6,2%
6. в О. Олеся 6,5%
7. в науковій мові 14,7%
8. в часописній мові 23,9%
Як бачимо, Шевченко в парі з М. Вовчком стоїть із цього погляду найближче до народньої мови, щойно далі йдуть Грінченко, Коцюбинський чи Олесь, хоч годі на основі одного зіставлення спокушуватися на висновки в цілості проблеми.
Залишаючи на боці для майбутніх дослідників Шевченкового слова подрібний дослід усіх мовно-стилістичних прикмет поетової творчости, a зокрема порівняння їх із народньою поезією, треба ствердити, що поетичні засоби Шевченкової музи тісно зв'язані з такими ж народніми, що його творчість органічно зросла щодо форми з народньою поезією. Слідне це головно в синтаксичних сполуках, де найвиразніш можна підхопити стилістичну питоменність мови. І коли сьогодні ще з багатьох причин важко студіювати Шевченкову мову в цілому, то само синтаксично-стилістичні її прикмети, чи не найлегші для теоретичного досліду, коли тільки підійти до них з боку їх функціональности в поета чи аналоґічних зворотів у народній творчості.
Такий дослід мав би ще й ту вартість, що можна б із більшою як досі теоретичною підбудовою говорити про мистецтво Шевченкового слова, про його естетичну ориґінальність чи співзалежність від форм народньої словесности. Шевченко, як поет-мистець форми випав би тоді куди повніший та більш різноманітний з мистецького боку, як досі.
***
Hаpoдня стихія в Шевченковій мові, хоч і найважніша та основна, не вичерпує собою всіх її елементів. Крім неї треба відрізнити ще староукраїнський (наспіль із церковно-слов'янським) елементом, чужомовні впливи (зокрема ж російські слова та форми) й врешті Шевченкові новотвори. А проте думка Синявського, що "в усьому нашому минулому щодо літературної мови Шевченко стоїть у центрі" наскрізь правильна, й без уваги на відсутність докладного теоретично-наукового розробу його мови має вирішальне значіння в практичному житті. "І його соціяльне походження, і його територіяльна приналежність (з центру етнографічної України) і його нарешті вийнятковий геній письменника дозволяють сказати, що його мова дуже багато в чому може бути нам за дороговказ у справах мови і на сьогодні, і в кожному разі аналіза її допоможе нам розібратися в цьому надто складному знарядді культурного процесу народу — літературній мові" (Синявський, Елементи, 9).
Отже без уваги на те, чи розроблене науково Шевчанкове слово вповні, як мистецький засіб, чи ні, сьогодні, коли загально-національне й мистецько-літературне значіння Шевченкового генія набирає з кожним днем більшої актуальности, сьогодні, коли з усіх усюдів чуємо гасло "повороту до Шевченка", то й на мовному фронті це гасло не тратить ні в чому важливости й начасности. Пізнаваймо безпосередньо Шевченкову мову, бо це криниця, в якій завсіди можна знайти цілющий лік на наші мовні болячки й недомагання.
[Краківські вісті, 07.03.1944]
07.03.1944