Кожна будівля чи споруда тільки тоді міцна й довготривала, коли вона має міцну основу, на якій держиться з-низу догори.
Коли перенести цю думку з галузі матеріяльного будівництва в галузь суспільного життя, то треба сказати, що національність, нація як певна людська народна спільнота, міцна й витривала, коли вона теж матиме в своїй основі міцну підвалину і коли в цій підвалині працююча людина сполучена з іншими такими ж одиницями на засадах спільноти повсякденних інтересів.
Ще стародавній грецький мислитель Аристотель казав, що людина є "політичною істотою". В ті части це означало, що людина це громадська істота, тоб-то істота, яка задовольняє свої потреби в громаді собі подібних. Ця думка жива й творча ще й досі.
В часи Аристотеля під словом "поліс" розуміли міста-державки, в яких жили тодішні греки. Міста ті гуртували порівняно з нинішніми небагато громадян, які через невелику їх кількість мали можливість добре знати одні одних, а тому й добирати до проводу життя міст достойних і чесних громадян. Старовинна Греція була на суті спілкою міст-держав.
В новіші часи природний тяг осіб організації спільноти в найрізнородніших галузях суспільного життя й сама організація цієї спільноти знайшов свій вираз у новому слові "самоврядування", яке в німецькій мові звучить "Selbstverwaltung".
Слово "самоврядування" означає урядування, керівництво певним колом справ самими зацікавленими, що мають однакові права щодо участи в цих справах й щодо користання з наслідків спільної праці на тому полі, на якому вони згуртувалися. Український народ у своєму довголітньому житті витворив собі також поняття, яке цілком сходить з тим поняттм, яке виробили собі німці чи інші народи про самоврядування. Це поняття українською мовою висловлено в словах "громада", "товариство". Б. Грінченко в складеному ним словнику української мови зазначає, що громада — це спілка рівноправних осіб. А український учений і досліджувач життя українського народу Михайло Драгоманов писав, що в Україні Низовій, на Запоріжжі "було товариське вояцтво і господарство (рибальство, полювання, скотарство)''. В тому товаристві — писав М. Драгоманов, — в рівності й в спільному товаристві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі для людей, маючих свої держави і не маючих їх. "Шабля козацька" інакше би послужила "матері нашій Україні", коли б вона, "скасувавши нестерпимую лядськую волю" не ділила людей на стани й не попускала займанщини", а повернула б усю Україну в "вольності всього товариського люду українського", в те, чим були річки й луги на низовій Україні для товаришів війська запорожського".
"Ясне" діло, — писав далі М. Драгоманов, — що така велика купа людей, скілько єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, — інакше вона б перестала бути вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у всіх своїх справах, інакше якінебудь громади будуть приневолені робити не те, що вони хотять і не там, де вони сидять. Добре було товаришам запорожським, щo-poку кидати жереб, якому куріню яка річка на цей рік дістанеться, бо товаришів запорожських було завше тисяч із шість, і вони вже через вояцтво своє мусіли найбільше сидіти в січі, коли не були в поході. Але вже те одно, що кожний товариш мусів безпримінно приставати до якого куріня січового, щоб стати справді товаришем січовим, робило, що справдешної рівности не було між усіма, хто сидів на всій землі запоріжський (а їх там було не 6—10 тисяч, а 50—60), хоч і кожному була воля перейти в Січу і стати товаришем. Та в тім то й сила, що не кожний схоче, а всі не можуть кидати свою громаду та йти в другу, в середню навіть на час. Не буде рівної волі й тоді, коли хто-небудь було справлятись в усьому за другого, як це робиться у виборних державах. Виборний тілько тоді не стане начальством, коли він просто справить те діло, за котрим його вислав другий, що знав наперед, яке то діло й наказав, як його треба справляти. З цього ясно, що справді вільною спілкою може бути тілько спілка товариств, які просто, чи через виборних людей для кожної справи, обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегче, найпожиточніше бути спільними, за потрібними їм справами, отдаючи їм поміч за поміч".
Навмисне подаємо довгий витяг з писання М. Драгоманова, бо він ясно показує яку вагу й силу в минулому України мала запорожська козача спілка громад, (курінів) у житті українського народу ще в XVII віці, отже — яку вагу й силу мало самоврядування громад козаків. З історичних документів і актів, які зберіглися в архівах, видно, що на Україні єдналися й гуртувалися в громади не тільки вояки, козаки, але й посполиті, тоб-то селяни; хлібороби. По селах козачі й посполиті громади часто об'єднувалися й вирішували та впорядковували спільні справи: земельні, судові, освітні, шляхові й релігійні, як справу побудови церкви, запрошення священиків, тощо. По містах об'єднувалися в громади ремісники й купці й спільно на засадах самоврядування порядкували справами громадської спільноти: земельні, освітні, будівельні, шкільні, додержання зовнішнього порядку, тощо.
(Д. б.).
[Рідна земля, 20.02.1944]
20.02.1944