І знов стаємо на порозі нового року... Та це річ така буденна й звичайна, що звертати на неї увагу цілком не яло ся. А всеж таки ми стаємо на порозі сього нового року з якимось незвичайним настроєм духа, з якимось незвичайним зворушеннєм, з почуттєм, що переживаємо хвилю, якої нам завидувати муть цілі покоління.
Так! Щасливі ми, яким судило ся бути учасниками дій, що записують ся на сторінках нашої історії під сучасну хвилю! Щасливі ми, що дивимо ся, як творить ся містерія над містеріями, велике таїнство воскресення України! А понад усе, щасливі сі, що власними руками відбивають віко на домовині нашого існування і рвуть кайдани на руках нашої великої Страдниці, Матери—України! Сі є справді щасливими!
Ще перед роком, коли над полками теперішніх наших Героїв лопотіли чорно-жовті прапори, тільки у мріях деяких смільчаків ввижала ся сучасна містерія. А сьогодня стоїмо в кипучій боротьбі з нашим відвічним ворогом під жовто-блакитними стягами і умираємо з найкращим, найсвятійшим іменем на устах, з іменем: Вітчина. Ще перед роком гнав нас канчук чужинця на бій з нашим братом-чоловіком і ми гинули з проклоном на устах, завидуючи сьому братови-чоловікови, що він має за що жертвувати своє життя. А сьогодня ми вже не під ляск канчука спішимо на бій: сьогодня ми вже не парії ні гельоти, яких жертвувала воля пана цілими гекатомбами, щоби здвигнути ще вище свій престол, що знимав ся на кістках наших батьків, дідів і прадідів. Сьогодня ми не йдемо на бій на зов української боєвої сурми, котрої звук гаснув був на наших полях вже звиш три сотні літ тому. Сьогодня ми йдемо на бій благословлені невидимими руками наших геніїв, що кресали своїм віщим словом з нашої душі пал і завзяття; йдемо як слухняні сини великого духа Шевченка, Драгоманова, Грінченка, Лесі Українки, Франка й Павлика, що лягли на шляху, котрим наступають сьогодня наші хоробрі полки на ворога — одні перед десятками років, а другі в навечеріє великих дій, до котрих вони тужили, як вязень до сонця за ґранатами вонючої тюрми.
Щасливі ми!
Ще так недавно один з останніх сих Борців за ідею визволення України, Іван Франко, знеможений у боротьбі, "розбитий сумнівами, битий встидом", вливав в нас віру, виголошуючи дріжучими устами великий заповіт:
"Та прийде час і Ти вогненним видом
Засяєш у народів вольнім колі,
Труснеш Кавказ, впережиш ся Бескидом,
Покотиш Чорним Морем гомін волі
І глянеш як хазяїн домовитий
У своїй хаті і на власнім полі"—
і тоді нам видавав ся Його заповіт мрією хорого фанатика. І ще не поросла як слід муравою могила нещасного Співця, що так гірко плакав, голосячи нам свій заповіт, у свідомости, що не доведеть ся Йому сього моменту дожити, — а вже Його заповіт став ся дійсністю і український Народ засів в колі вольних народів "як хазяїн домовитий".
Чи може бути більше щастя, як щастя переживання воскресення свого народу і щастя чудотворця сього воскресення?
Тричі щасливий цей 1919. рік, рік нашої обнови, тим стократь щаслившим буде рік слідуючий, який застане нас вже вповні хазяїнами на власному полі. Горе одначе сим, які не зможуть виказати ся великим миропомазаннєм на потомків герольдів і передтеч сучасної боротьби, горе сим, що не здобули гордого імени Українця на полі бою під брязкіт збруї, під посвист ворожих куль! Бо за це імя було пролито вже стілько крови, що писати його можна тільки кровю.
На жаліймо-ж крови, а тоді певно вже слідуючий новий рік зустріне нас вольними синами єдиної, великої України, щасливими дітьми мрії, наших Ґеніїв і гербльдів визвольної боротьби, котрої останню дію переживаємо під цей незабутній рік.
Український Голос
14.01.1919