Малий фейлетон
Якіб то не були часи, а таки хочеться святкувати. І як уже не ті справжні, великі свята, то бодай малі — модні тепер — святки. Але як їx святкувати? Це не то, що комусь там важко в кишені носити "форсу" й хоче позбутися її, а при цій нагоді забути дійсність. Ні, ради традиції хочеться святкувати.
І саме через цю традицію стільки клопоту. Бо треба не лише маку, але й грошей, як маку. Треба прим. і риби. А де її взяти? Заходиш у голову, роздумуєш і нічого не видумаєш. Радять йти до знайомого; знайомий має знайомства. Ви приходите і він обіцяє. Риба є, каже, але, мовляв... І так один день мовляв, другий день мовляв, а час минає... Та на щастя потішив мене мій сусід, п. Богатій. Сказав мені вчора: "Я маю риби скільки захочу!". Зрадівши, попросив я його, щоб і мені купив бодай ковблика. Давав йому і гроші. Та він, мабуть, здивувався, звідки взялися гроші в мене, і відмовив. Також виправдувався — мовляв...
Тому я махнув рукою на рибу. Але в ночі мав сон, немов то би сидів над Вислою, риба підплила сама до мене, вилазила просто на беріг, а я був у клопоті, бо не знав, як її кликати. Чи так, як курята — тю, тю, тю! — чи так, як свинку: кцю, цю, цю!...
Рано встав і вирішив: все одно — піду, попробую!... — В моїй пивниці була вудка — не заінвентаризонана, на щастя, моїм попередником — і я, зачіпивши на гачок кусник хліба з мармолядою, рушив над Вислу.
Закинув вудку у воду і чекаю. Вода пливе, а я стою. Стою годину, дві — риба не бере. Патик зледенів, мені зимно. Студінь — вітер батожить по вухах.
Аж тут "виникає" якийсь прибережний тип. Приглядаюся: рибак, не рибак?... Але ні — це т. званий надвислянський "пяскаж".
— Що ви робите? — питає він мене.
— То, що й бачите! — відповідаю.
— Погано робите... —і тут шморгнув собі рукавом попід ніс (воєнна навичка, замість хусточки), підніс держак вудки в гору і... заіржав, як лошак:
— Axa-xa-ха-ха... Та то ви робите? Рибу на хліб ловите?...
— Хліб з мармолядою, — кажу.
— З мармолядою!... — і аж за живіт схопився з реготу. — А що ви гадаєте: риба така дурна?... Ви ж її і на хробака тепер не зловите!
— Чому? — питаю.
— Бо вода чиста: рибу ловиться в каламутній...
— Не знав, — відповідаю, — я не тутешній, я еміґрант...
— Ви еміґрант і не знаєте, як у каламутній воді ловити рибу? Дивно!
Слово по слові і розговорилися. Розповів я йому про свою журу, розповів, хто я такий і він посердешнів: треба, каже, в біді вам помогти — хто зна, чи й мені не доведеться еміґрувати. Я вам нараю рибу. Тут є пан Паскажевскі, він, як довідається, що ви пишете різні кавалки, то ось якого коропа дістанете! — і показав більше, ніж на пів метра..
Пішли ми до того пана Паскажевського. Гарна людина. Просив сідати, розпитував про родину наших Паскаренків і рибу дав. Ще й яку! І не одну, а дві... І ціну не високу взяв. Мені аж ніяково була. Питаю, чим можу зреванжуватись, а він ласкаво усміхнувся та й каже: — "Впишіть мені до штамбуху декілька стрічок. Потребу о похвали на герб...".
— А який ваш герб? — питаю.
— Новий. Рибка...
І я таки зараз написав похвалу:
В часи воєнної негоди —
Хай славиться новітні роди,
Що за своє добро і ласку
Нанизують любов на паску,
А за їх риб'ячі прикмети
Пеани хай співають їм поети.
[Краківські вісті, 05.01.1944]
05.01.1944