Ностальгія

Мій батько і мій дід мали однакові імена – Степан. Батькові колеги жартували, що мама може бути батьковою дочкою, бо називається Оксана Степанівна. Пізніше, уже студентом класичної філології я замислився над семантикою імені бабусі – Софія – у перекладі з грецької – мудрість. А ще довідався, що мій прадід по маминій лінії був Оксентом, і зрозумів, що мій дід, напевно, дуже хотів мати сина, але коли народилася донька, назвав її іменем свого батька: Оксана, хоча вона мала і ще одне ім’я – Любомира, і коли я про це довідався, то подумав, що я недаремно Мирослав...

Таке філологічне тло нашої сім’ї.

Читати букви мене навчив дід. Він завжди приїжджав на Різдво до Львова. От зимовими днями 1965 року він посадив мене біля себе, узяв буквар і почав показувати картинки і читати написані слова. Я виявився метким до цієї науки. Лишень дивувало слово наприкінці алфавіту: юрта. А навколо відкрився новий, паралельний світ – світ написів, світ слів і фраз. Це було захоплююче, адже слова і написи бавилися між собою, і ця гра відлунь і співзвуч зачаровувала. Значно пізніше я зрозумів, що це питома якість української культури, яка виростає з культури Бароко і формується власне у стихії багатоманітної семантики знаків, змістів, навіть знамень.

Читати тексти мене навчив батько. На початку я із захопленням стежив, як він, сидячи за столом, мережить своїм почерком листок А-четвертого формату. Я не міг зрозуміти, чому він не пише у зошиті, де є лінійки, а на листку паперу, де мені не вдавалося писати рівно, як це виходило у нього. Уважно стежачи, як він це робить, я почав вчитуватися у написаний текст і був враженим: якщо я читав текст у книзі, то зовсім не замислювався над тим, звідки він там узявся. А тут виявилося, що рукописний текст, який я не зовсім розумів, або й цілком не розумів, за якийсь час потрапив мені до рук у формі друкованої книги. Це було для мене одкровенням, як грім з ясного неба: отож, все, що я читаю у книзі, хтось перед тим повинен був написати. І той хтось, виявляється, багато разів перекреслював написане, щоб воно стало досконалим, і аж тоді довірив його друкові. Так мені відкрилася форма творення тексту, і я зовсім по-іншому почав ставитися і до книги, і до парсун людей, які були намальовані у тих книгах – до їхніх авторів. А ще дуже полюбляв читати томи Енциклопедії: там тексти супроводжувалися ілюстраціями. Виявляється, проста квітка насправді була не просто синьою, червоною чи жовтою або ж білою – візуальне враження мало під собою багато конотацій, які можна навчитися читати і розуміти.

Тексти, як і квіти, теж мали внутрішній ритм і зміст, і це було ще одним захоплюючим відкриттям, тим більш, що мої друзі про щось таке не думали. А коли поетичні тексти, які я читав у книгах, що їх тато приносив із різних видавництв, раптом зазвучали музично у піснях Івасюка, я зрозумів, що добрий текст особливо увиразнюється в музичному оформленні і саме так треба сприймати довколишній світ – шукати інший, невидимий, глибший вимір – alteram naturam, яка пружно, хоч і нечутно резонує довкола. Справжній рай.

Другий рай був реальним – сад коло нашої хати в Красному. Там були яблуні, груші, вишні, а в теплі дні гуділи хрущі. Отож, шкільна програма давалася мені дуже легко – я без жодного примусу засвоював вірші, бо, власне кажучи, вони були доречним і досконалим вираженням самого життя. Та й цікаво було, як “хрущі над вишнями” можуть персоніфікуватися у реального Хруща, який писав цікаві тексти. Це відкриття прийшло десь так року сімдесятого.

Але насправді все було значно простіше і прозаїчніше. Щоденні походи до школи, поїздки з батьками на село, на море – до Одеси і до Криму, поїздки до Києва і Канева, відвідання Підлисся, Колодяжного, Козацьких могил. Відвідини поетичних вечорів, концертів. Концерт бандуристів у Політехнічному інституті запам’ятався мені насамперед тим, що у залі була добре напастована підлога, по якій можна було ковзатися, як по льоду.

У Пороховій вежі восени археологи Інституту суспільних наук робили лекції-звіти. Саме там – ішлося про розкопки у Берестечку – я вперше взяв до рук справжню козацьку шаблю і спробував на зуб справжню кулю, якій було 300 літ... Рік чи два по тому ми з батьком, їдучи до Львова з Любомля від родичів, збочили до Берестечка. У музеї, у підземному переході між двома церквами мене вразили величезні плексигасові прозорі куби, наповнені людськими черепами, кожен з яких мав на чолі глибоку пробоїну – і я раптом вражено усвідомив справжній зміст назви Берестецького меморіалу.

На морі я навчився плавати, дивлячись, як це робить тато, і захоплення цим відчуттям невагомості у воді, немов зависання поміж небом і дном, не полишає мене все життя. Тато посадив мене на ровер, сестра взялася вчити їздити. Він спостерігав, спостерігав наші “муки”, а тоді просто сказав: намагайся повертати колесо в той бік, куди ти починаєш падати... і вдалося! А мудрість була простою й одночасно універсальною: дійсно, тепер усе життя намагаюся повертати колесо у бік імовірного падіння, борячись із приземленим тяжінням.

Зрештою, тато з мамою, а навіть дід із бабцею – всі були спортивні, їздили на роверах, на лижах, уміли плавати. Це задавало тон і нам із сестрою. Теплими літніми вечорами і у Красному, і у Львові ми часто грали у бадмінтон “на виліт”, беручи за чергою до рук ракетки. Коли тато приїжджав до Красного, він обов’язково сідав на ровера і їхав за село. Відколи я пересів на підлітковий “Школьнік”, то ми почали їздити удвох. Він завжди смакував вечірній захід сонця, любив зупинитися за селом і лягти у траву, дивлячись на хмари. Ми вгадували, на що вони подібні, спостерігали, як вони міняються, слухали тишу, яка підсилювалася сюрчанням цвіркунів. Потім робили два букети із польових квітів і привозили: я – бабці, а він – мамі, або навпаки. Часто ми їздили під ліс і рвали звіробій: бабця з дідом не пили чаю – заварювали звіробій, м’яту, липу. Зело мусило висохнути, його уважно перебирали. А потім ми всі увечері смакували запашними напоями, смачніших за які не пам'ятаю, може тому, що сам їх і заготовляв.

Одного разу тато приїхав зі Львова до Красного і з хитрим виглядом пішов до гаража. По дорозі він підняв обрізану гілку. Щось там майстрував якийсь час, доки я був зайнятий смакуванням цукерків, а тоді вийшов і дав мені до рук... рогатку. Я одразу здогадався, що воно таке, але він встиг закласти у шкіряний тримач дрібне яблуко і випустити з катапульки понад дахом нашої хати. Уявляєте, яким я був героєм на нашій вулиці, маючи таку забавку! Потім, щоправда, на батька посипалися докори мами і бабусі: мої ровесники моментально перейняли досвід, озброїлися всі до одного і ми почали активну перестрілку.

– Та вони всі без очей лишаться! І чим ти, Степане, думаєш! – докоряло йому жіноцтво. Довелося стати на захист батька і урочисто пообіцяти, що не буду стріляти по людях, а тільки по горобцях.

– А вони чим тобі завинили? – тепер жінки взялися уже за моє поглиблене виховання.

Якось ми пішли з татом і дідом до лісу – треба було нарізати ліщини для городу. Тато узяв горіха, розкусив його, зерно віддав мені, а сам вставив половинку шкаралупки між два пальці – вказівний і середній, дмухнув, і з третього разу видобув голосний свист. Доки ми поверталися додому, я напружено тренувався. А прийшовши, одразу продемонстрував мамі і бабусі свої навики. Уявляєте їхню реакцію!..

Той другий рай – дідовий – проріс ще одним відкриттям: якось ми з дідусем нащепили гілку на дереві. Я спостерігав, як він це робить, і сам захотів таке зробити. І сталося диво, бо через рік чи два, вже не пам’ятаю добре, смак плодів з тої гілки того дерева (здається, то була яблуня) став іншим, ніж на інших гілках. Може, то мені так здалося, але враження запам’яталося на все життя. Виявилося раптом, що можна творити не лише текст на папері, а й контекст – СВІТ довкола себе!..

На подвір’ї у нас ріс – і досі росте – виноград. Коли дозрівав, батько з дідом витягали з гаража прес і давили сік. Спочатку крутив я, коли ж не вистачало сили, за роботу брався дід, а насамкінець “остаточну редакцію” випадало робити татові. Дід мав великі скляні бутлі, обплетені міцною лозою, яка збоку була майстерно сформована у два вуха-ручки. Вони нагадували античні амфори. Я не дуже вникав у тонкощі його чаклування з виноградним соком, проте з якогось часу і мені дозволяли посьорбати того ґранатового смачнющого напою. Традиційно він приїжджав до Львова щороку на Різдво, відриваючись від свого раю в Красному, а “на Степана” ми смакували лише тим – Степанівським – вином.

Колись, приїхавши вчергове до Красного і випадково поглянувши на той прес (ми тепер уже не робимо вина – після кончини діда ті його рецепти і технології втратилися), я помітив, що верх грубої металевої рами аж вигнувся від тривалого тиску. Промовиста метафора постійних зусиль кількох поколінь. І мене пройняв тихий сумнів: чи вдасться і мені витворити свій власний рецепт доброго вина?