Ганьба.

Бій за Львів і Перемишль в повнім розгарі. Щораз більше затискаєть ся наш перстень довкруг столиці, щораз горячійще робить ся нашому ворогови в стінах города. Ще трохи потиснути і ворог подасть ся в закамарки, з яких повилазив був в перших днях падолиста, а потім буде роздавлений як гадюка і бій буде покінчений. Так принайменче нам видасть ся і ми певні сього.

 

А одначе певність нашої побіди нас не вдоволяє, Це треба сказати отверто. Ми не були приготовані на такий довгий бій, бо запал, з яким наша армія ішла під Львів, велів догадувати ся далеко скорше побіди. На жаль справа протягнула ся, а протягнула ся з нашої вини. Бо підчас коли ворог поставив на карту усе, підчас коли кидає він щораз нові сили, котрі пруть ся на нашу країну з усіх усюдів, то ми замало серіозно трактували справу і пропустили вже неодну нагоду побіди. Ворог кинув на нашу країну усі сили, а ми чогось передержуємо поза боєвим фронтом велику масу військ, котре на фронті моглоб справу вирішити на нашу користь, моглоб перехилити побіду на наш бік. Ворог кидає на нас паростків, а навіть жінок, а ми здорових мущин передержуємо по задах по касарнях і деморалізуємо їх безділлєм.

 

Та це ще простиме. Непростимим є гріх, якого допускають ся наші війська чисельною дезерцією і цей ганебний чин паде на нас пятном і приносить нам ніколи нестертий сором. Лице паленіє з почуття досади і встиду, коли дивитись, як жандармерія гонить під крісом цілі громади нікчемних трусів чи негодяїв, що кинули боєвий фронт, або касарню поза фронтом і соромно повтікали домів. Бо це справді така ганьба, що ніякого оправдання для покриття її немає й ніколи не буде!

 

Колись, ще так недавно, цей "Русин вояк" хлептав вонючу юшку, глодав пальці з голоду і йшов на дощ ґранатів в обороні кат зна якoгo і якої справи і застелював своїм трупом далекі чужі поля і добував мізерні бляшані значки на груди — та ласку стричка на свого батька, брата або сина, а щонайменче погорду за свою собачу вірність у службі. Це було тоді, коли він носив на шапці австрійську розету і почував себе рабом, що має виконати на себе ще сильніщі кайдани.

 

Сьогодні цей погорджений, обпльовуваний невідомий герой стоїть око в око проти свого відвічнього ворога, почуває за собою страх своїх рідних, а перед собою бачить ненажерливість нахабного зьвіра, що готовить ся проковтнути його враз з його сімєю. Голодний вовк чигає на його загибіль і своїми заявами говорить йому зовсім отверто, що не знатиме для нього пощади, якщо дістане його у свої кігті. А він — замість грянути на голодного зьвіра як буря і його розторощити — подає ся в затишок і гадає, що виминув небезпеку.

 

Ганьба!

 

Міліони йдуть на тебе, український жовніре, щоби тебе приодіти, добре нагодувати і дати тобі відчути, що ти стоїш під теплою опікою своєї держави, а не під жостоким канчуком строгого й чужого пана. Вся любов народу дихає на тебе, сине українського села, щоби тобі відраднійше було знести труди бою. Твоє рідне село з гордістю, а рівночасно з боязню глядить на тебе, бо ти його слава, а рівночасно ціла його надія. Ти маєш бороти ся не за чужу, панську владу над собою, а за твоє щастє, за твою долю, за долю твоїх найріднійших. І в тебе найдеть ся відвага і совість кидати боєвий ряд і вертати домів? І з чим ти вертаєш? що ти здобув? чого доконав? З яким лицем станеш ти перед твоєю матірю, чи жінкою, перед цілим селом? Адже на твоїм чолі горить імя: зрадника, труса й нікчемника — і якже ти з сим іменем хочеш жити далі? Адже село має право тебе обплювати! Прецінь ти недавно ішов з дому, щоби здобути собі і твоїм братам землю і волю — а що ти їм приносиш? Хиба ти не знаєш, що принесли польські банди землі перемиській, цішанівській, львівській і другим? Хиба ти не знаєш, що на села в сих сторонах накладають банди по сто тисячів контрибуції, а потім їх до тла випалюють? Хиба ти не знаєш, що в сих селах виграблюють увесь товар та забирають навіть з ям одиноку твою поживу картофлю? Хиба ти не знаєш, що в сих селах вони вкидують твойого брата до горючих хат, або його перевішують, а недобитків забирають насильно до своєї армії і гонять їх на твого брага з Холмщини і з Волиня та його руками здобувають землю твого брата знад Буга? Чи хочеш дожити такої самої ганьби, поругання насильства і руїни?

 

Отже кидай боєвий фронт і лізь на піч та дожидай! А діждеж ся небавком! Будеш мати землю і волю — але гірко над ними заплачеш!

 

"Буде каяття на світі — вороття не буде".

 

Український голос

27.12.1918

До теми