Пята зима зустрічає наших братів в полі, пятий раз доведеть ся їм серед стужі і голоду, серед посвисту ворожих куль зустрічати велике українське свято, Різдво Христа, пятий раз судило ся нашому завзятущому воякови тужно співати нишком коляду на стійці, або в чужій хаті. Незавидна доля, безмежна посвята! Їх зрозуміє тільки цей, кому доводило ся хотяй би раз святкувати коляду в полі.
Як той вічний Жид скитав ся наш невідомий герой з крісом в руці по краях цілої Европи, губив по дорозі своїх товаришів і не мав навіть часу над ними заплакати — а все такий бідний, такий понижений, такий забутий! І ніхто ним не журив ся, ніхто не призадумав ся над його крівавою долию, ніхто не зупинив ся над його виснаженою мізерною постатю поглядом спочуття й милосердя, або признання. На це він український хлоп, щоби терпів за усіх, навіть за своїх кривдників.
І вкінці добув ся він з окопів і сотки миль перебіг соколом до рідної країни, на границю рідного села, щоби бодай сьогорічне Різдво празнувати в теплій хаті, в крузі своїх рідних, враз зі своїми батьками, братами і сестрами, жінкою і діточками і з сусідами, що остали ся після чотирьох-літного пекла недобитками.
Біг що сил; серце колотило ся в груди з невимовної радости, надія несла його на вітрових крилах до рідних, до близьких, до сих, за якими нераз плакав, аж стогнали бори на сербських, альбанських, або альпейських шпилях. Прибіг — і вчув новий приказ: в похід на справжнього ворога! в бій за волю рідної країни! І він пішов…
Пішов, не розцілувавши ся навіть як слід зі своїми рідними, не притиснувши гаразд до серця рідної дружини й діточок, що очі за ним видивили і виплакали. Пішов, кинувши під свої ноги усі надії і ясні сни, що снили ся йому там в холодних, окутих морозом окопах — чотири довгі зимі. Отсей невідомий мужик-герой, цей довговіч ний гельот, що привчив ся терпіти з геройським запертєм і завзяттєм.
І знов стоїть він в полі, в заморожених окопах серед білих пустарів завіяних снігом піль. І знов кровавитиметь ся йому серце, коли серед свисту ворожих куль він глядітиме на першу зірку під святий вечір і думою злине в рідне село, під рідну стріху.
І чи зможемо ми в виду сього засісти спокійно до столу, до святої вечері? Чи зможемо споживати без докору скупу нашу вечерю, коли перед очима нашої душі стане зігнута стать сього невідомого героя, який вже не під примусом, a з почуття свого обовязку, з почуваннєм, що така вже його доля, стоїть голодний, в дряній одежі, знеможений і бідний на стійці, на сторожі і обороні рідного очага і безпеки всенароднього істнування?
Ні! ми від своїх уст віднімемо останній кусок хліба, а зготуємо "святий вечір" нашим невідомим, а так нам близьким і дорогим! І не тільки ми, а надіємо ся, що і наші сусіди, що живуть поруч нас і не потребують слати в поле своїх рідних, — навіть і вони не забудуть під цей празник про тих, що своєю груддю створили охоронний вал, за яким ми можем спокійно зустрічати великий зимовий празник.
Отже будемо дожидати від громадянства дрібку зрозуміння і вдяки для тих, що були спосібні до посвяти. А перш усього будемо дожидати з боку інтеліґенції ініціятиви до сього обовязкового діла.
Український голос
22.12.1918