Ми бачили їх. Ми бачили, як з кріcом на рамени і з боєвою піснию на устах переходили попри нас герої наших сіл. Сунули відділи за відділами, плили як морська филя, бо позвала їх вітчина, щоб сповнили святий обовязок для неї, щоб ратували матір свою від загибелі. Ішли горді і певні побіди, свідомі сего обовязку, якого підняли ся. Та не в парадних уніформах ішли вони, не так, як давно — ситі і одіті. На поклик матери станув кождий як міг і в тім, що мав на собі. Сей подерту свитку підперезав ремінцем, тамтому вітер отворав поли літної блюзчини, інший знова показував подерті підошви чобіт. І вони ішли в далеку дорогу, на лютий бій з ворогом, не зважаючи на се. Отсі сірі герої наших сіл. І майже місяць, як стоять вже в тім лютім бою. Заглядаючи смерти в очи, дужою груддю спинюють дикий наїзд грабіжників, з безмежною посвятою, з безпримірним самовідреченнєм. І може мерзнуть вони на лютому морозі і може з тугою дожидають в стрілецьких ровах хвилі, коли принесуть їм ложку теплої страви. Отсі герої наших сіл.
Вони сповнили обовязок і стоять там, де їх позвала вітчина. Але вони певні, що обовязок свій сповнять також і ті, що остали дома. Вони певні, що їх нагодують і обтягнуть. І вони ждуть на все.
Тепер черга на нас. Ми мусимо подбати про се, щоб наша молода, але досвідчена і тверда в бою, армія, була убрана і нагодована. Бо тілько і тоді сповнить вона сю задачу, яку ми на неї вложили і сповнення якої ми від неї домагаємо ся. І цілий народ мусить творити в сім ділі один фронт. Зади мусять бути забезпечені: одіннє і пожива доставлені.
Правда — пятий рік воєнних злиднів знищив наш добробут і не має гаразду в деяких селах. Та все таки ми можемо дати і то дуже богаго. Перейдім ся тільки по селі і побачимо. Многі з тих, що остали дома, ходять в добріських, салдатських шінелях, в нових нераз австрійських плащах. В неодного в хаті стоять під лавкою або з коморі нові військові черевики. Чомуж не дасте ви, щасливі посідачі тих шінель, плащів, черевиків вашим братам, які кровію, здоровлєм і життєм добувають вам долю—волю? Чому не дасте їх тим, що мерзнуть на морозі неодіті і неогріті? Виб віддали, як би тільки був примус. Ви тямите, як нераз в часі росийської навали заїздив до села відділ козаків тай відбирав від жінки навіть спідницю, як що вона була вшита зі шінелі? І тоді ви віддавали, бо був примус, бо ви бояли ся. Тоді ви добровільно несли усе до канцелярії і то ворогови. А нині ви собі не хочете дати. Невжеж ви так розумієте боротьбу за своє визволеннє, за свою долю? Таж нині собі, собі самим даєте, нині своїх братів і синів одіваєте, а не чужих. Нині послідну сорочку ви повинні скинути і жертвувати на загальне добро, бо не о дрібницю ходить, а о велике, святе діло, яке рішить про нас на цілі століття. І кому не потрібні шінеля, плащ або черевики — нехай жертвує їх військови, нехай дає скоро, бо хто скоро дає, дає два рази. Нехай жертвує і тоді, коли вони і йому потрібні. Там вони потрібнійші, бо їх тепер на складі немає і немає фабрик, щоб їх настарчували.
А ви, що маєте, не держіть по своїх засіках і запілях жита і пшениці. Не ждіть, щоб злупити за них шкіру як не християнську то жидівську і заробити десятку. Бо хотяй би і заробили десятки, то міліони стратите. Не ждіть, щоб не вивезли збіжа запізно. Військо наше потребує їсти — тож охочо і радо везіть усе, що збуває, для свойого війська. Вам заплатять. Не ховайте збіжа по стодолах, по засіках, як ховали давно перед реквізиціями. Знайте, що ви живете в українській державі, в народній републиці. І коли наші власти звертають ся до вас з зазивом доставляти збіже, не поступайте з ними так, неначеб се були російські офіцири, або австрійські жандарми. Се наші власти, се наше військо і їх потреба — се наша потреба. І вже час забути про ті часи, коли реквіровано, забирано насильно, кривджено, роблено все зі страху. Але треба зрозуміти хвилю, робити все щиро, з доброго серця і на кождім кроці йти на зустріч нашому військови, нашим властям. І почувати себе великою родиною, великим господарством, в якім кожний кожному охочо, радо, всіма силами, по всій можности помагає. Пригадаймо собі знова ті часи, колито приходи зі староства або з уїзду приказ, щоб громада доставила два ваґони збіжа. І скажіль чи були так щоб не доставили?
Робило ся, усе тоді робило ся зі страху і для чужих. А нині? Боже милий, для своїх повинні ми сто разів більше дати, без жадних приказів, а з власного розуміння, зі щирого серця. Бо то для нас, бо то наш обовязок.
І сей обовязок ми мусимо сповнити, щоб не стидати ся тих, що боронять нас кровью і життєм. А вони ждуть і певні, що ми їх вберемо і нагодуємо. І ми се зробимо, коли собі бажаємо добра і щастя.
Український голос
19.12.1918