По наших запічках чимало лежнів було і є під теперішню пору. Одні з них вже боки повідлежували, а другі щойно повертають ся на другий бік. Одні перележали цілу війну і стягали ся зі своїх твердинь тільки під ляск козацької нагайки, що гнала їх до копання шанців, або до їзди з підводою, або на грізний німецькій чи мадярський зазив — а в прочім дрімали, гави ловили, позіхали і дожидали свята, аж поки це сьвято не прийшло, поки не розперезала ся сільська воля і то така про яку не уміють росказати навіть столітні діди в селі. Другі знов благополучно закінчили війну, винесли з бою по пів тузина медалів, росказали по пів копи казок про свої геройськи вчинки, погуляли і посунули на піч.
"Моя хата з краю" — еге-ж! Най другі підуть слави добувати; ми своє діло зробили, і тільки, коли вже боки затерґнуть, тягнуть на гребет "заслужений у цісаря" плащ, або шінель, добрі чоботи і давай іти на вулицю гуляти! Ану, хай спробують мене заманити на війну за Україну! Чорта зїдять, а не рухнусь з місця. Бо і хто буде двора доглядати? Хто розмірюватись панську землю, як мене в селі не стане? Отсі блазні, що поза своє село носа не витикали!
Така льоґіка лежнів і на це нема ради. Як їх витащуть з запічка за вуха, то вони рухнуть ся. А хто їх витащить — свої, чи лютий ворог — їм однаково; аби тільки не самому злазити з печі. Бо раб ніколи не робить нічого по своїй волі. Така вже рабська вдача і з сим треба помиритись.
Одначе не усі родили ся рабами, або не усі хотять рабами жити до скону. Є і такі, що не посунули на піч під сучасну грізну хвилю, а кинули усе і вирушили в поле, і це друга, благороднійша частина нашого народу; це ті, на яких наші реформатори і апостоли волі будували цілу нашу світлу будучину. І до сих линуть наші думки, наша любов і наша вдячність кожної хвилі, як тільки здалека дійде до нашого слуху глуха вістка про це, що дієть ся на боєвому фронті.
Сердечні сини України! наша гордість і наша надія! Ми їх бачили. З гучними піснями віри і запалу перетягали вони попри наші очі довгими рядами такі бідні, такі нужденні! В богатьох з них не було плаща на хребті, в богатьох були драні чоботи — вони кулили ся від студені, дріжали з нужди й довгого голодовання — все-таки пішли. Пішли на крівавий танець за свою кращу долю і за долю лежнів, що ситі і добре одіті остали в селах на гулянку і розпусту, а може й на гірше діло. Пішли на бій за кращу долю паразітів, що сами не потребують дуже журити ся за завтра. І коли лежні гуляють, роскошують — тоді сі ідейні герої, що задивлені в привид вільної України без панського канчука і без примари нужди, що кождого переднівку заглядала в сі наші нужденні хлопські хати, тоді сі герої мерзнуть в окопах далеко від своїх рідних, босі і нагі і дзеленькочучи зубами від стужі й голоду, затискають омлілими руками кріс і стоять на сторожі, щоби ворог, який не знає пощади, не закрав ся до сіл, до хати ситих і нагрітих лежів.
Ось яка та дожидана мужицька правда, про котру стілько співали й до котрої молили ся наші поети! Невже це справедливість? Невже таке годить ся? Невже це може остатись непімщеним?
Ні годі! Якщо справді мужицька правда краща від панської, якщо справді має бути якась переміна на краще, так рівняймось, але справді рівняймось! Не позволяймо, щоби одні наставляли груди на ворожі кулі, кидали свою рідню на поталу нужди, а зате ще мерзли і голодували а натомість щоби другі лежали, наживали чуже добро, та ще й жили у вигодах. Не дозвольмо, щоби лежні ходили в добрих чоботах і теплих австрійських плащах або російських шінелях, а ідейні герої мерзли в окопах босі і голі та голодували. Або до діла, або одягніть і нагодуйте сих, що пішли до діла! Бо прийде хвиля, коли сі, що посвячували ся за лежні і негодяїв, вернуть домів з таким пересердєм, з яким вони вертали з австрійського фронту; а тоді горе леженям ситим і одітим, що ждали на готове!
Не творім ворожого фронту на нашій землі і з нас самих! А щоби сього не було, спішім з помічю нашим братам — героям, які з самовідреченнєм зносять крайні потреби в харчах і одежі.
Не дожидаймо, аж вони сами у нас за те упімнуться!
Український голос
14.12.1918