Наші хиби.

Державних традицій не маємо. Бо це, що було, так далеко за нами, що впливати на нас в сій хвилі, коли ми розпочали будованнє нашої держави, ніяк вже не може. Впрочім вже гетьманські експеріменти з колишнім управіліованим козацтвом на Наддніпрянській Україні потерпіли повну невдачу і зустріли ся з неґативною оцінкою загалу. Значить, мусимо починати від нового, мусимо будувати на основах, випробованих другими народами, мусимо переймити від других народів це, що сі народи зробило могучими, що в них злило маси в одну трівку силу.

Як нація без власної держави, без власного добра, без — скажім — криші над головою, нація бездомна й позбавлена всякого права, виплекали ми в собі надмірну індівідуалізацію, затратили розуміннє чогось єдиного, втеряли цемент, що сковує націю в цілість з одним ідеалом, одною метою. Ми були світовим пролєтарем, а як такі журились мало загальними питаннями, питаннями, що не доторкались нас тільки посередно. Кождий дбав про збереженнє свого "я" як умів і як зміг. А ледви чутні традиції колишнього позірно спрямовували наші змагання до одної мети, яку ми виявляли в певних хвилях більшого підєму святочними маніфестаціями, а нераз навіть енерґічнійшими позитивними виступами. І це вистарчало нам вповні, аби зберігти нашу етнічну цілість і єдність, навіть помимо атаків на них з боку наших історичніх ворогів. Воно вивело нас навіть при сприяючих умовах на поле бою і викресало з нашої пасивної душі іскру волі стати самостійною нацією.

Та в хвилі, як ми задокументували свою волю на самостійність, відчули ми нараз недостачу волі і сили на створеннє державної самостійности, основаній на скоординованню усіх наших сил, на розумінню, що в державі перестає істнувати одиниця, а істнує тільки одна збірна воля загалу.

Прикро до сього признаватись, та затаювати його не можна, не годить ся.

Німці, котрі до хвилі свого упадку (не з власної вини), будили найбільш з усіх народів подив як нація могуча і взірцева, здобули сю свою силу і значіннє як раз своєю незрівнаною орґанізацією і розуміннєм почуття суспільного обовязку, обовязку одиниці супроти загалу. Виховані в твердій школі Кантівського "катеґоричного імперативу", що волю одиниці підпорядковував невідклично під збірну волю загалу, висловлену державною владою, вони дали зразок новітньої здисциплінованої нації з нечуваною силою й відпорністю. А що вони впали в боротьбі "зі світом", то вини сього треба глядати в недостачі зручної діпльоматії. Та якнебудь було-б, від Німців вчили ся неодного й самі їхні вороги.

Як раз сього, що зробило Німців великою нацією, недостає нам, Українцям. У нас воля одиниці, або гуртка стоїть вище всього, вище волі загалу. І як раз недостача розуміння суспільного обовязку і підпорядковання своєї індивідуальної волі під збірну волю загалу та почуття відвічальности за зломаннє всенародньої дісціпліни — є причиною нашого взаїмного недовіря. І це може мати для нас фатальні наслідки. А сі наслідки в мінятюрі слідні вже й тепер.

В селі виринає по кількох кандидатів на комісарів і "упавший" комісар киринить під своїм побідником та своєю аґітацією підкопує його значіннє і силу. Село не відчуває лучности з сусідним селом і не журить ся його долию. Повіт думає тільки про себе й за себе і байдужна йому доля другого повіту. Інтеліґент не зжив ся ще з поняттєм держави і, не почуваючи над собою важкого нагая, відтягаєгь ся від безінтересовної (принайменче на погляд) праці. Горожанинови, без огляду на степень його інтеліґенції і клясову приналежність, байдуже за добро загальне, державне. Робітник дише важким духом на хлібороба або міщанина, а сі оба враз з тамтим на інтеліґента; один підозріває одного за наживу чи користь; один оглядаєть ся на одного і підганяє його до виконування обовязку, виправдуючи себе від сього обовязку; один глядить одному на руки, один обкидає одного болотом клевети. А ніхто і усі разом не додумують ся до сього, що в ніякім стані нема самих ангелів, що в хвилі боротьби за істнуваннє нації нема упривіліованих і підрядних, що в такій хвилі на усіх лягає один і той сам обовязок. А плата за сповненнє обовязку дістанеть ся усім в рівній мірі: нею буде воля народу і привілеї вольної нації. Не підкопуваннє поваги й вартости сих, що принялись за діло будови, a осуджуваннє сих, що від діла відтягають ся і дивлять ся на труд других з боку — отже наш обовязок! А на оцінку робітників і будівничих, що кермують роботою, прийде пора, коли ворог, що хоче наше діло знівечити, буде не шкідливий і не страшний. Тоді здвигнемо всенародній трибунал і винуватих потягнемо до відвічальности.

Глядім, щоби ми сього трибуналу не здвигнули за скоро і не розігнали будівничих і робітників передвчасно! Бо тоді будемо мати держави в державі і будемо мати стілько правительств, скілько має їх польський народ. А ми собі не можемо позволити на такий люксус як Поляки, бо за них журить ся хто другий, коли противно про нас не журить ся ніхто, а усі нас поборюють, і тоді нас судитиме хто другий, а його присуд буде твердий і неумолимий для усіх — винуватих і не винуватих.

Український голос