До діла! До зброї!

Вже трохи не місяць минає з цеї хвилі, як почав ся бій за наше життя. Вже трохи не місяць, як на вулицях Львова торохтять кріси і ревуть гармати. Вже трохи не місяць, як проводирі кличуть з одчаєм: спішіть на ратунок столиці!

І який вислїд?

Чи на цей голос відгукнулись ми так, як кляли ся на вічах ще так недавно? Чи двигнулись ми одною збитою лавою на ворога, що цілі сотки літ висмоктував нашу кров, топтав по наших серцях, зневажав нашу людську гідність, заставляючи наших материй і сестер годувати своїм молоком щенят, запрягаючи наших батьків і братів до плуга, що безчестив наші святі храми, вбивав наших предків на паль? Чи зрозуміли ми за що йде бій? Чи відчули ми, що від висліду сього бою залежить будуччина цілих поколінь, які благають в нас пощади і молять нас: ратуйте нас від шляхотського пекла, не дайте нас на поталу запеклого ворога?!

Чи це не ганьба, що три неділі гремуть гармати над Львовом, де кублить ся гніздо зайдів невеличка громада паничів, а ми спокійно сидимо по селах і не грянемо як буря на це гніздо й не рознесем його в порох своєю твердою, спрацьованою рукою? Чи це не ганьба, що ми слухаємо оповідань про нікчемний спосіб войовання столичньої зграї, яка кожного дня дає нові докази віроломности, кнує нові способи зради, збиткує ся над безборонним українським населеннєм, вбираєть ся в стрій наших січовиків і маскує ся українськими відзнаками, та по злодійськи вбиває і ранить наших братів і сестер — а ми сидимо по запічках і сваримо ся за те, хто має бути комісарем, хто має росказувати, а хто слухати, цькуємо один на одного, кидаємо клевети один на одного, а ніхто не подумає над сим, що завтра може прийти ворог під наш поріг і погодити нас усіх на свій лад: перевішати й перерізати нас так, як це робив в 1914 р.? Чи це не ганьба, щоби за свою столицю, що лежить серед моря українського населення, ішла боротьба так довго, замість того, щоб зграя наїздників, гніздо нікчемного панства було розбите до двох днів і то розбите так рішучо, щоби ворог не посмів виткнути носа Поза Сян?

На Бога! Чи ми народ, чи ми незорґанізована товпа циганів, яким байдуже це, як їм плює світ у вічі, як їм не дають пристановиска на розбиттє обозу і гонять їх зі села та тровлять собаками? Словаки, Хорвати, Дальматинці і другі маленькі народи, що не мають майже ніякої культури, відчули свою національну честь і зуміли вибороти собі своє право, а ми історичня нація, нація з прастарою культурою, нація, що числить 40 міліонів душ, нація найбільш угнетена між народами землі — лиш ми одні не створили ніякої сили, лиш ми одні позволяєм маленькій банді рабівників держати в руках наше неоспориме добро, лиш ми одні на цілу Европу сидимо на запічках і замість діла благоденствуємо, надіючись на те, що хтось другий зробить за нас, що треба!

Звиш чотири роки загачували ми своїм трупом гори, яри, ріки і поля Европи за те, щоби ратувати панську Австрію, що запродала нас в лядське ярмо, — а тепер коли йде о нашу власну шкуру, коли йде о долю нас самих і наших нещасних діточок, ми кидаємо кріс, оглядаємось, чи нема що взяти як плату за службу і Австрії, і сунемо на теплу піч, байдужні до всього мовляв, ми вже досить воювали?

І за кого Ви воювали, а за кого маєте тепер воювати? І за що воювали, а за що маєте тепер воювати? Невже наші душі вже так спідлились, що тільки за свої кайдани ми уміємо воювати? Невже ми, перевіювавши звиш чотирьох літ за свої кайдани, не потрафимо воювати ще місяця за своє щастє, за сонце волі, за зломаннє ґрат, щоби вийти вольними людьм і на ясний світ долі?

Схаменім ся! будьмо людьми!

Ще тільки не багато днів, а заржавілі кайдани на наших руках пирснуть; ще тільки кілька днів, а наша країна спочиватиме в наших жилавих руках, а тодї нема такої сили, яка відібралаб нам це, що ми узяли перемогою.

І горе нам, як ми сього не зробимо!

Тоді сі пани, яким ми тепер відняли це, що вони вважали своєю вічною власністю, поступлять з нами так, як поступали з нашими предками Потоцькі і Вишневецькі. А потім впаде на нас таке важке ярмо, що задавить нас, як придорожнього черва; і ніхто за нас не заступить ся, бо народом котрий у хвилі самоозначення всіх народів світа, не схотів скористати зі свого права, не буде журитись ніхто і світ засудить нас на вічну загибіль і забуття.

Отже не гаймось, поки час!

До діла! до зброї!

Не сидім по хатах, а спішім лавою на мобілізацийний приказ до міст!

Ще тільки оден чин, а ми вольні і щасливі! Ми сами і наші нащадки!

До дїла! до зброї! — кличе до нас нещасна скатована Мати.

До дїла! до зброї! — кличе до нас Наддніпрянська Україна, що готовить нам підмогу.

До дїла! до зброї! — кличе до нас золотоверхий Київ і горді українські городи: Полтава, Харків, Херсон, Одеса і Камянець.

До дїла! До зброї! — кличуть до нас з одчаєм сі наші лицарі, що вже три неділі потапають в стрільнім димі на вулицях Львова і мліють з утоми.

До дїла! до зброї! — кличуть до нас наші предки, замучені лядськими тортурами.

До дїла! до зброї! — благають нас наші діти, що не зродились до кайдан.

До дїла! до зброї! — кличуть наші сідоглаві батьки, мами і затрівожені сестри.

До дїла! до зброї!

Голос Поділя