Перші кроки на дорозі до волі зроблені. Зроблені рішучо, з розмахом, кріпко. Так, як це потрафить тільки нарід, що був з долів до самих верхів перенятий одним бажаннєм вольного життя почуттєм свого неоспоримого права, відчуваннєм, що він дусить ся в чаді ненормальних умов, в путах кривдячого режіму.
І можемо бути горді на перший наш крок! Він є найкращим нашим плєбісцитом на мировий конґрес народів, найкращою нашою лєґітимацією на право створення нашої самостійної держави, найкращою заявою нашої волі і бажання, котрої не може перекреслити ніякий олівець діпльоматії. Інтеліґент, робітник і хлібороб, жовнір і вільний від касарняної муштри, молодець, мущина і старий — усі вхопили за зброю і обєднані одною ідеєю, станули плечем об плече та зродили силу, що грянула в стіну, яка заступала нам сонце волі і в мент рухнула стіна в румовища, а сонце заясніло на наших нивах так ясно, як ясніло на них в сих часах, коли після побідних боїв Хмельницького нарід заспівав пісню тріюмфу:
"Да не буде лучше, да не буде краще, як у нас на Україні,
Да немає ляха, да немає пана, не буде ізміни".
Перший крок зроблено і зроблено його безперечно славно.
На жаль доводить ся сказати, що дальші наші вчинки не гармонізують і не є гідними станути поруч першого кроку. Бо замість скресати в нашій душі з сих перших успіхів поломінь одушевлення до дальших діл, не менше важних і рішаючих про нашу будучину, ми виявляємо коромольного духа, розбіжність, еґоїстичні, самолюбні, клясові інстінкти — словом підкошуємо власними руками утлу, слабосильну ще квітку нашої волі, копіюємо цілковито дні після весни нашої Наддніпрянської України. З сіл доходять до нас слухи про безпорядки, особисті порахунки, партійні бої, а навіть грабежі і нищеннє сього, що нашій державі є конечно потрібне, як наприклад уладжень зелізничого шляху, або телєґрафічних стовпів. Чуємо далі про кличі: ділім панську землю! Ба навіть дехто муркотить під носом: нами кермують наші українські пани. Робітнича верства має свої болячки, міщани так само крутять носом; а інтеліґенція, не виключаючи молодіжи, котра повинна мати найздоровші нерви, гомонить і скликає покутні "чорні ради". Вдоволені тільки чорні духи, демони руїни і знищення, бо вони роблять серед сього ярмарку і безладдя свою вдячну роботу, розкрадають міліони із загального, державного добра і бенкетують. І повторяєть ся наша клята історична правда: Велика й богата наша земля, але ладу в ній немає.
Всі мають свої болячки, всі мають свої претензії, всі з любови до України репетують на "всіх і вся" — та ніхто не скаже собі: Гей, чоловіче, в тебе-ж є руки і голова; берись за діло і поправляй це, що тобі не подобаєть ся; ратуй це, що на твою думку пропадає ізза злої роботи! Праці найде кожний, хто охочий до діла, повні руки; а працювати ніхто не спиняє!
Та ба! Легше критикувати й казати: моя хата з краю, — ніж робити діло. Легше крутити носом, ніж поправляти зло і найти в собі вирозумілість для тих, що падуть під вагою праці. Ніж зрозуміти, що за хвилю годі зробити це, на що потрібно днів, тижнів, а може й місяців і співділання соток і тисячів рук і мозків та доброї волі загалу. Ніж добачити зло якраз в недостачі зрозуміння й відчування свого власного обовязку і дожиданню, аж печене і варене само в рот упаде.
І тому в сю історичню хвилю, де колибають ся ваги нашого "бути або не бути", кличемо до усіх: Геть невдоволеннє і кертична робота, що підриває наші сили! Геть амбіції і претенсії на ґенеральські пости! Геть самолюбні інстінкти, що вітрять легку добичу! Геть сичаннє гадюки, що викликає з темних нор шакалів і гієн, жадних наживи, кермованих жаждою клясової помсти!
Скоординуймо всі свої змагання і сили в одно огнище; станьмо плечем об плече, стиснім собі взаїмно руки і спішім до одної мети: до ратовання рідної країни від ворога зовнішного і внутрішнього! І інтеліґент і робітник і хлібороб — студент і професор і священик і учитель — молодий і старий — чоловік і жінка — усі!
Не викликаймо чорних духів, що чигають на загибіль нас усіх, не створюймо положення, що задавить нас усіх!
Голос Поділя
12.11.1918