Думка Русина з провинції.

[Статья надіслана]
Хочу я подїлитися з Вами і з Публи­кою тими думками, що роями встали в голо­ві моїй, як перечитав я книжку п. Щепа­новского „Nędza Galicyi“.
Вже ж не я буду змагатися про те, що економичний стан Галичини занадто злиден­ний. Та й до чого се ? Що́ з того, хоч-би я певними цифрами доказав, що, окрім Бен­ґалії і Хин, єсть край, де житє народу ще більше злиденне, анїж в Галичинї ? Яка кому з того користь ? Хиба нам з того ста­не лїпше ? Певна рїч — нї. Нам треба са­мих себе пізнати. Отож, кажу, певна рїч, що і матеріяльне і духове житє в Галичи­нї і руского і польского народу тяжке, при­гноблене, лихе. Се всякій знає : і найтемнїй­шій Бойко і Мазур. І Лемко і Подоляк, і Гуцул і Мазур однаково бажали-б — теп­лїйшої і світлїйшої хати, лучшої одежї і ситнїйшої страви. Бажають та не спромо­жуться ! — бо не знають, як до чого взятись, а коли й знають, то голїруч нїчого не вдїєш.
Убожество народу — факт, о стілько правдивий, о скілько і сумний. Де-ж корїнь того убожества ? Отож перша рїч : спосте­регти, де корїнь недуга, а тогдї і гоїти.
П. Щепановскій в своїй кннжцї (на ст. 3) натякає, що людям брак землї, і справ­дї доказує, що на цїлім світї, окрім Ру­мунії, Хин та Бенгалії, нема краю, де би кождий кільометр землї мусїв виживляти таку силу людности, як в Галичинї. В хлїборобских краях земля має велику вагу і вплив на добробит людей, але-ж не са­ма земля, не кількость єї, а вишина культу­ри землї. Доказати се не трудно. Як би зве­сти в одно саму лиш оброблену землю в Финляндії, то показалось-би, що там землї ще менше, як в Галичинї, а тимчасом е­кономичного стану Галичанина не можна і з-далека прирівнати до Фина. Знов же в Россії яка сила земель, а економичний добро­бит чей же не лїпшій. В Чернигівщинї з кождого квадр. кільометра землї мусить жи­вотїти 31 людей, в Конгресівцї 38, — а чи хто стане перечитись, що в Конгресівцї люд­ність більше убога і більше дає емиграції, як Чернигівщина ? Нї, кажу я, се нам бай­дуже, — а я питаюся : де, в чїм причина наших злиднїв, нашого краєвого і народ­ного лиха та чим помагати ?
На мою думку — причина причин не там, де вказує єї п. Щепановскій. Я не зма­гаюся, що і ті причини, на які він вказує, мають вагу і силу, та тілько менї, яку Ру­синови, они здаються не першої руки. Непо­розумінє моє з п. Щепановским залежить мабуть від того, що він судить яко Поляк, на край і нарід дивиться з балькона, як шляхтич. Нїхто не відмовить єму доброї волї, щирого бажаня добра краю і народу, але-ж при всїм тім знати добре, що він, хоч як демократизувався, а не здолїв ски­нути з себе польско-шляхотского кунтуша і польско-папьскої вдачї. Очевидно, я не дорї­каю єму за неї, бо добре знаю, що того, що́ наростало віками, не збудеш за кілька лїт. І годї вимагати, щоб і найосвіченїйшій польскій пан так нї з сего нї з того взяв тай став демократом дїла, реальної роботи. Исторична спадщина вза­галї тяжка рїч для Поляків, а ще більше, коли она прикладаєся до шовинизму. А з книжки п. Щепановского пробиваєсь і Поляк, і пан, і шовинист, тому то й не добачив він сущої причини, тому то й поради єгі підбиті не народним, а міщаньским либе­рализмом. Тому то не тілько кождий Ру­син, перечитавши уважно реценти п. Щепа­новского, а може і де-хто з Поляків, про­мовить до него : „Врачу, исцїлися сам !“
„Uczmy się od Bismarka !“ — пише першу рецепту п. Щепановскій. Гай, гай ! Не вже-ж п. Щепановскій не знає що галицкі Поляки, на лихо для Галичини, і без єго поради за­надто перенялися Бисмарковою наукою, і на рускій земли ведуть таку саму роботу аси­миляції, яку веде Бисмарк у себе на поль­скій ? „Uczmy się od Bismarka ! “ А що-ж оно таке — Бисмаркова наука ? Не що инче, як наука деспотизму, шовинистичного егоїзму національного, лютої асимиляції, хижого мили­таризму і економичної руїни. Чи тим має­ся ратувати Галичину ? Нї ! Хто хоче добра цїлої людности, що заселяє Галичину, му­сить перенятися иншою наукою — етикою, наукою совісти, правди. Отсеї то науки, от­сего етичного, гуманного світла і бракує кер­маничам господарки в Галичинї !
Може хто скаже, що п. Щепановскій зо­всїм не зачїпає политичного питаня, питаня двох національностей в Галичинї, негує се питанє, а веде рїч лишень про економичний стан Галичини, і що нарештї він однаково болїе над долею Русина і над долею По­ляка. Добре, коли-б так було, та сего я не постерїг з книжки п. Щепановского : від початку до кінця я бачу в нїй тілько По­ляка.
В економичних справах не рахуєся з національностями, правда, — але не можна і негувати их. Національне питанє цїлком не має ваги в економичних справах тілько там, де національність — безпечна (Фран­ція, Италія і т. і.), але що инче там, де од­на народність силуєсь проковтнути другу, си­ломіць приподобити єї до себе, знївечити єї, — от як се чинить Бисмарк в Познань­щинї, Москалї на Українї, Поляки в Гали­чинї, Румуни в Буковинї, Мадяри на Руси закарпатскій і т. д. По таких краях, де од­на національність преся винародовити другу, де єсть т. зв. „пануюча народність“, — там не може стояти добре економичний по­бит народу, там само отсе „панованє“ ви­кликує зовсїм природну і логичну реакцію против себе, викликує на боротьбу з собою идею національну.
Хто не знає, яку велику силу, якій вели­кій моральний і духовий вплив на людей має идея національна ? Нї стратити своєї си­ли і ваги, нї зникнути ся идея не може і жити буде довгі-предовгі віки. Національна идея час за часом росте, і не може не рости , бо она разом єсть і идея демократична , — успіх національного розвою єсть успіх де­мократичних идей, — а через то національ­на идея, разом з истотою своєї природи, мусить брати гору над всї прочі ин­тереси, над всї инчі идеї. Тим то націо­нальна идея викликує завзяту боротьбу про­тив асимиляції. На сю боротьбу идуть всї лїпші сили нації.
Так сталося і в Галичинї. Поляки взявшися стирати наші національні ознаки нївечити их, викликали боротьбу Русинів. Русини не могли не боротись, борються стіль­ко вже лїт і не перестануть завзято боро­нити свого національного „я“. На сю боротьбу йдуть що-лїпші наші сили, а тимчасом, як Поляки нас борють, а ми відборонюємось, — економичний побит краю руйнуєсь і руйну­єсь. Цїла вина за сю руїну спадає на керма­ничїв соціяльного житя Галичан. От де головна, суща причина убожества цїлого краю і народу ! До тої економичної руїни Галичи­ни довів той, хто викликував і викликує раз-у-раз боротьбу двох національностей, боротьбу за практичне виконуванє тої рівно­правности, що теоретично подає австрійска конституція всїм народам держави !
(Конець буде.)

[2.06.1888]

[Статья надіслана.]
(Докінченє.)
Волею историчної долї судилось так, що як заведено в Австрії конституцію, то дїйстними і властними господарями Галичи­ни стали Поляки. По теорії і з уваги на су­му всїх обставин краю, треба було пере­довим людям обох народностей поєднатися на основі рівноправности і разом пра­цювати, щоби всїм було добре. На чолї керманичїв краю опинилася шляхта. Вже ж, можна думати, люде добре просвічені, і, цїл­ком певна рїч, люде економично забезпе­чені. Можна було сподїватися, що кермани­чї, тямлячи, исторію відносин Польщи і Ру­си, тямлячи, що Польща шляхотска на віки похоронена, тямлячи злиденний бит маси галицкої людности, — легко зрозуміють, яка робота і задача випала для них, зрозуміють, що их обовязок, станувши на чолї, вести край і єго людність до світла, до культури, до загального економичного добробиту.
Чи зрозуміли-ж галицкі керманичї от­сю конечну задачу ? Чи зрозуміли они — тії, що засїдають в краєвім соймі, в кра­євій радї шкільній, і в повітових видї­лах та радах, — що, як каже п. Щепанов­скій, „нїяка сила на світї, нїяка санкція, чи то державна, чи суспільна не має права на­кладати на одиницю обовязку, що противить­ся єї совісти“. За відповідь беремо цїлу кни­жку п. Щепановского. Скрізь по Галичинї верховодать Поляки, переважно шляхта, і п. Щепановскій признає, що „шляхта, як була важним чинником в нашій (польскій — Ред.) минувшости, так осталась ще й доси...“ (ст. 150-151).
Вже-ж не треба наводити тут маси фактів, як господарувала і господарує шляхта вкупі з бюрократією в Галичинї, — досить буде спитатися : чи перевела хоч трохи рівноправність Русинів і Поляків ? чи до нинї не загороджують Русинам шлях до просвіти, до культури, до економичного полїпшеня житя ? Русини мусять розгороджу­вати — і на то марнувати і матеріальні і духові сили, ті сили, яких би при добрімь ладї, можна ужити до боротьби проти спіль­ного краєвого лиха і на загальну користь краю.
Так отже керманичї Галичини не зро­зуміли своєї задачї. Не зрозумів того, як ми вже зазначили, і п. Щепановскій, бо він, хоч і веде рїч про стан Галичини, але спроваджує своїх читателїв на стежку до Польщї, а не до федеративного устрою Руси і Польщи в Галичинї. він каже : „Будьмо Поляками !“ Добре ! І я кажу : „Будь­те Поляками !“ — але дайте-ж і Русинам бути Русинами ! „Будьмо моральними, будьмо ощадними !“ — На що й лїпше, але не ста­нете ви до віку, нї моральними, нї ощадни­ми, доки практично не переведете з нами рівноправности ! Елементарна моральність ви­магає, щоби ви не гнобили нашої національ­ности, а елементарна ощадність вимагає, щоб ви не викликували боротьби з нами за наше довічне національне право і не марнували на сю боротьбу сили цїлого краю. Годї вам старатись — ополячити і златинщити Русь, бо се рїч неможлива, се доказує исторія майже 600-лїтного нашого житя вкупі з ва­ми ! А коли сего доказу мало, то звернїть у­вагу ось на що :
Коли-б на сторонї польского народу бу­ла чисельна або економична перевага, або вис­шій ступінь цивилизації, — то й тогдї-б не легко було роздавити рускій нарід, котрий затявся боротись на житє і смерть за своє національне „я“. Так жеж такої переваги у вас нема. На вашімь боцї одна лишень матеріяльна сила власти, та й єї добули ви тілько випадком. Отже поміркуймо, до чого може окрім економичної руїни, довести боротьба ? До одинакової шкоди обом наро­дам, цїлому краєви, Славяньству і світови. Чому ж Поляки доси не схаменулись ? чому они не зрозуміють навіть власної будущини ? чому не залишили доси недоброї историчної спадщини — ополяченя Русинів ? Тому, що серед польскої интелигенції бракує демо­кратичних идей і тягне Поляків і до­си ще до Польщї шляхотскої ! Певна рїч, що Полякам не легко скинути з себе историчну ношу смітя і набратись демокра­тизму, перенятись ним. Исторія Польщї є исторією шляхти ; відорватись Полякови від шляхотских традицій, зречись польщеня Ру­сина — се здаєсь труднїйше, нїж верблюдо­ви пролїзти через голчине ушко, — але-ж верти не верти — а неминучо, за-для власної будущини Поляків, треба им се вчиняти.
Вести дальше боротьбу з Русинами — зна­чить : боротися і з духом часу, і з посту­пом людей; — значить : не рушаючи нї на ступінь наперед, задержувати розвій власної національно-народної просвіти і культури, лишитись позаду всїх славяньских наро­дів, і придбати собі, замість поважаня і приязни, супротивне чувство і Русинів і Славянщини, і нарештї похоронити себе в ямі викопаній власними руками. До того оно дійде, коли галицкі керманичї і на даль­ше не схотять піддатись під панованє су­часних идей поступових і загально-людско­го поступу. Без сего буде finis Poloniae ! — і не спасуть таки „bohaterowie“, якого вказує п. Щепановскій, бо такі Зибликевичї ишли і йдуть старою шовинистично-польскою стежкою, а в дверї стукає вже федерализм, найгір­шій ворог шовинизму. Чи готові польскі верховодцї до него ? Галичина відповідає фак­тами, що — нї ! Они самі не йдуть і нас спиняють, бо не спроможуться скинути з о­чей полуд историчного блуду, котрий не ми­нув і п. ІЦепановского, бо і він (на стор. 147) повідає нам думки московского-пансла­вистичного змісту, запевняючи, що Поляк — нїби-то людина якоїсь висшої раси... не то, що Нїмець... нїби „народ избранний“.
Кажу, питанє федерализму у нас під дверима. Поляки єго цураються. Яку-ж буду­щину собі они готовлять ?
Певна рїч, що болгарске питанє, чи сим чи тим шляхом, а от-от прийде до свого кінця, а за ним готово виступити пи­танє польске. Але-ж польске питанє само, без огляду на питанє руске, не може на­віть виступити, не то перейти в житє. 21 миліонів Русинів живуть побіч 111/2 ми­ліонів Поляків. Значна меншість Русинів, 31/2 миліона, сидить під Австрією, прочі під Россією. Поляків исторична доля розкинула між три держави : 51/2 миліона сидить на власних землях в Конгресівцї, до 500.000 на україньско-руских землях в Россії, трохи над 21/2 мил. на власних землях в Прусах, а в Галичинї всїх их ледви чи есть 3 миліони, з тих на галицко-рускій земли може чи й буде з 1/2 миліона. Значить : головна сила і Русинів і Поляків під Россією. Марно сподїватися, щоби в Россії зроблено початок правдивої федерації трех народностей, рускої, московскої і польскої ; ще менше надїї Полякам на Пруси ; в Галичинї - ж самі Поляки цураються федерації, а тимчасом якій високій при­від могли-б зробити тут Поляки ! От­же не беруться они до того. Тимчасом що станесь, коли-б вибухла велика війна ? На користь Поляків она нїколи скінчитись не може. Переможе Німеччина — Конгресів­ка по Вислу готова опинитись під Прусами, а тогдї і польского питаня так як нема. Руске питанє вже добачила і намітила за­хідна Европа, — она на руско-україньских зем­лях бачить Русинів, а не Поляків. Полякам осталось-би одно : забути на Польщу, навіть на Познань і Конгресівку, і в західній Га­личинї федеративно сусїдити з Русинами. Розуміємо, що для Поляків така справа при­кра, тяжка, але на то вже воля Немезиди. Може инакше розвязатись питанє польске, але знов таки не инакше, як з оглядом на питанє руске : може розв’язатись без кро­ви, без гармат, а шляхом культурно-про­світної роботи під прапором дїйстної фе­деративнон рівноправности. Привід мусить очевидно вийти від Поляків, — они мусять зречись гегемонії, насильної асимиля­ції Русинів. Положенє Поляків-верховод­цїв, на короткій час, було-б тогдї справдї трагичне, але-ж треба-б перенести єго, тре­ба-б перенятись думкою, що вся робота від часу конституції ведена була нїби умисне на шкоду і Русинам, і Полякам. Свідо­мість велика, — се правда. Она вимагає, не уважаючи на біль серця, принести жертву, жертву будущинї, жертву, котра може оку­пити вікове горе. Раз Поляки переймуться сею спасенною гадкою, раз они в практицї доведуть нам нашу рівноправність, то за не­довгій час зникнуть всї „Nędz-и“ Галичини.
Яким чином реализувати, перевести в дїло практичну рівноправність ? відповідь на се легка і ясна : по сей бік Сяну — руска земля, по той бік — польска. Най же на рускій земли господарюють Руси­ни — длятого в рускій половинї Галичини най скрізь, у всїх урядах, судах і шко­лах панує руска мова. Поляки на рус­кій земли в публичнім житю му­сять знати і признати руску мову. Нема на що тут входити в подробицї, — их кождий знає.
Доки сего не буде, доти і економичний стан Галичини буде злиденним, доти все будуть, і то що-раз більші — „Nędz-и“ Га­личини, і заходи ті, які радить п. Щепанов­скій, не доведуть до добра, бо без дїйстної практичної рівноправности Русинів — Гали­чинї все буде хибувати найпершої елементар­ної справедливости, а без неї всяке полїп­шенє рїч неможлива.
Такі мої думки, що викликала их книжка п. Щепановского. Здається, они не чу­жі і всїм Русинам, а що-до Поляків, не­хай они самі кажуть, чи подобаються им отсі думки ?
П.

[4.06.1888]