Присьвячуючи вчерашну статю 30. лїтній річницї першого посольського вибору нашого ветерана п. Юлїяна Романчука, прийміть п. Ре­дактор і від мене пару споминів, яко наочного сьвідка, а по трохи і учасника тої памятної подїї.

Зачну від представленя тодїшної нашої си­туациї. Від початку конституцийної ери р. 1861 до р. 1883 володїли в нашім полїтичнім житю т. зв. сьвятоюрцї. Вони заняли при помочи капі­тул (львівської і перемиської) під свій вплив цїлий наш клир, а через него і нарід, мали в своїх руках поважнїйші інституциї (Народний Дім і Ставропіґію), висилали до сойму і парля­менту своїх людий, тай взагалі були тодї ре­чниками руського народу і тїшили ся не раз й прихильностю правительства. І треба призна­ти, що боронили інтересів народа, як лиш уміли і могли. Наші часописи, коли стали опісля ви­ходити, поміщували їх парляментарні бесїди на­че свої, яко вираз поглядів і потреб всего ру­ського народа. Однак з початком 80 років мин. ст. зачало воно рвати ся. Зростаюче русофіль­ство, особенно в пресї, дало Полякам добру нагоду, щоби ударити на ту партию. Видвигне­но отже процес Ольги Грабар, котрим змагано підтяти їх в найвисших віденських сферах, зна­силовано реформу Василиян через Єзуїтів, усу­нено митрополита Йосифа Сембратовича і його впливового дорадника, стовпа сьвятоюрства, крил. Малиновського і др. Всї ті затії Польщі були вимірені не лиш проти сьвятоюрської партиї, але ударяючи в найсильнїйшу руську партию, мали властиво на метї нищенє всего руського народа в Галичинї. Сю цїль зміркували добре тодїшні "народовцї" і тому не прикладали своїх рук в процесї Ольги Грабар, а в справі насиль­ства над Василиянами станули таки в першім рядї оборонцїв. Розуміє ся, ті удари сильно здратували і здезорґанїзували сьвятоюрських провідників. А щоби успішнїйше опирати ся на­порови Польщі, стали схилювати ся до зближе­ня і солїдарного поступованя з партиєю "наро­дною", котру передше так завзято поборю­вали. — Щодо нашої народної партиї, вона була тодї ще досить слаба. Ми мали вправдї у Львові значне число інтелїґентних людий, котрі розвинули таку просьвітну дїяльність, але те число не було знов так дуже велике. На провінциї числили також не мало наших дїяльних сторон­ників в клирі, але се були ще молодші люди, без вироблених позиций і значіня, котрі впрочім серед маси сьвятоюрцїв зникали. Супроти того не могли тодїшні народовцї самостійно ви­ступати і власними силами щось вдїяти; але спо­лучені з сьвятоюрцями могли в общій справі вже богато заважити, тим більше, що складали ся з ідейних і рухливих людий. Так отже на­гальний напір Поляків спонукав обі сторони до порозуміня і солїдарного дїланя. А першим ва­жнїйшим обявом того були соймові вибори на веснї 1883 p., переводжені згідно обома парти­ями. Тодї то відступила сьвятоюрська "Руска Рада" вперве від ставленя своїх кандидатів, а передала се дїло "Головному Рускому Коміте­тови Виборчому", зложеному з делєґатів обох партий. І так входили в сей комітет з нашої сторони : д-р Антін Горбачевський, д-р Алексан­дер Огоновський, Володимир Підляшецький, Ю­лїян Романчук, о. Александер Стефанович, д-р Корнило Сушкевич і д-р Юлїян Целевич. З сьвя­тоюрцїв належали: Юлїян Геровський, д-р Іван Добрянський, д-р Іван Литинський, Йосиф Мар­ков, о. Теофіль Павликів, Амврозий Полянський, о. Яков Шведицький і Яків Явдик.*)

По сїм виясненю тодїшної ситуації вертаю до першого мого заложеня, до вибору п. Роман­чука.

Коли у Львові заносило ся на таке зближе­нє обох сторін, виїхав я тодї на Великдень в ка­луські сторони до родини, і остав там ще і опі­сля якийсь час для поратованя слабого здоровля. Тодї зійшов ся я там з о. Гнатом Рожанським, парохом в Хотїни, горячим і дуже ідейним народовцем, єдиним Українцем на цїлу Калущину. І він став перед мною міркувати, чи не можна би ста­вити в Калуши соймовим кандидатом якого на­родовця. Бож польський кандидат, дїдич Вольфарт не мав в руськім окрузї властивої підста­ви, тай зі сьвятоюрцїв не було нїкого відповідно­го. Я вказав йому на особу п. Романчука, ко­трий визначив ся на ріжних львівських зборах яко добрий бесїдник, а понадто став звісним на­шим людям в краю яко знаменитий редактор Батьківщини. О. Рожанський приняв сю гадку цїлою своєю горячою душею; а щоби виконати се дїло, урадили ми скликати віче народа і за­просити на референта п. Романчука. Та о. Ро­жанський не мав на се в тамошнім сьвятоюр­ськім клирі потрібної "марки", проте звернули ся ми з сим дїлом до декана о. Губчака в Калу­ши і просили, щоби в імени калуського ко­мітету скликав віче. О. Губчак згодив ся на се, бо й рад був тому, що зробить ся щось в спра­ві вибору руського посла. Дуже помічним став тут молодий купець Ярослав Коритовський, чо­ловік щирої вдачі, котрий наслїдком дальших по­дїй став горячим Українцем, а навіть орґанізатором повіта. Віче і полїтичний реферат, се бу­ла річ в Калуши небувала і нечувана. Бож в сьвятоюрській партиї загалом водив ся передше лиш такий звичай, що кандидат-сьвященик від­правляв в дни вибору службу божу, а про сов. Ковальського говорено ще, що відчитав раз прилюдно апостола. Зазив на віче зібрав отже множество народа з цїлого повіта. І ефект вий­шов незвичайний. Симпатична особа п. Романчу­ка, красна його бесіда і порушенє всяких жи­зненних справ народа викликали загальне оду­шевленє. Колиж прийшло опісля до ставленя кан­дидата, весь народ заявив ся одноголосно за п. Романчуком. Здає ся, що деякі визначнїйші сьвя­тоюрцї повіта не конче були вдоволені сим не­ сподїваним вислїдом, але не сьміли вже того ви­явити супроти волї загалу. Розуміє ся, спільний комітет потвердив кандидатуру, а на два дни перед вибором скликано ще раз збір всїх виборцїв, на котрім п. Романчук вдруге явив ся і промовляв. По сїм мусїв результат вийти корисний. П. Ро­манчук зістав вибраний проти польського канди­дата великою більшостию голосів.

На жаль, головний причастник ceї побіди, о. Рожанський, не пережив довго сього сьвітло­го дня. Перенявши ся живо цїлою справою і побиваючи ся горячо за її здїйсненєм, помер він (здає ся наслїдком зазнаних зворушень) вже в пару днїв опісля нагло на удар серцевий.

П. Романчук, ставши послом, з'їжджав зча­ста в свій повіт на посольські справозданя, осьвідомлював ними народ і зжив ся через те з своїми виборцями. При дальших виборах, соймових чи парляментарних, в роках 1889 і 1891, не знав вже калуський нарід иншого кан­дидата, як свого Романчука. Вправдї постарав ся був пок. намісник ґр. К.Баденї о поваленє його при виборах в pp. 1895 і 1897, видвигаючи ще — на жаль при помочи пок. кард. Сильвестра Сембратовича — таке полїтичне і суспільне зе­ро, як крил. Якова Сїнґалевича; але се стало ся лиш ославленим баденївським безправством. Колиж нарід відзискав свою волю, видвигнув знов свого посла і дочекав ся тої чести, що його заступник став перший з Русинів віцепрезиден­том віденського парляменту.

Згадані соймові вибори мали — мимо згі­дного поступованя обох руських партий супроти вікового ворога руського народа — лиш та­кий результат, що вийшло при тяжких поль­ських безправствах лиш 9 руських послів: пять народовцїв (о. Стефан Качала, Юлїян Ро­манчук, о. Николай Сїчинський, Теофіль Бе­режницький і Петро Лїнинський), а також двох сьвятоюрцїв (Василь Ковальський i д-р Александер Іскрицький), і двох неозначених (о. Корнило Мандичевськнй і Ксенофонт Охри­мович). Сей вибір мав в полїтичнім житю нашої партиї величезне значінє. Тодї виступили наші мужі вперве на публичній аренї. І за проводом їх витревалої публичної працї стали маси наро­да щораз яснїйше розуміти нашу провідну на­ціональну ідею і переймати ся нею. За сим ста­ли й результати кождих слїдуючих виборів ви­ходити щораз сьвітлїйші, а затївані безправ­ства могли ступати лиш по трупах руських ви­борцїв. Нинї стоїмо вже перед фактом, що мі­лїони нашого народа осьвідомлені в тім: "чия правда, чия кривда і чиї ми дїти", — що нарід висилає вже поважне число своїх репрезентан­тів в парлямент, тай добиває ся кріпко своїх прав і на инших полях.

Ось Тобі, Достойний Ветеране, малий спомин з давних наших лїт. Правда, дорога Твоєї праці ішла нераз по прикрім терню і при­гнїтала грудь нераз тяжким сумом. Але ми ішли таки вперед і добивались богато прав, о котрих за молоду може й не думали. Дай Бо­же, щобись діждав ся вдоволеня, бачити спов­неня єще многих своїх лелїяних надїй і бажань.

Львів 30/V. 1913.

о. Александер Стефанович.

__________________________________________
*) Я уживаю нарочно назви сьвятоюрцїв, а не ру­софілів, а то з тої причини, що тодїшні їх репрезентанти в соймі і парляментї стояли справдї на становищи засту­пованя інтересів галицького руського народа. — Що-ж до закидів деяких пізнїйших людий, наче-б така консолї­дация наша з сьвятоюрцями була для нашої справи шкі­длива, то замічу, що такий закид показує хиба нерозумі­нє наших тодїшних відносин. Як сказано, ми були надто слабі, тай в нашій суспільности сотворено проти нас зна­чні упередженя (на полї фонетики, стародавної азбуки і язика, ба і сплетень що-до польонофільства), і тому не було бесїди, щоби ми могли власними силами вийти при виборах проти сьвятоюрцїв і Польщі. Длятого що польський напір йшов проти всього руського народу і нас так само не щадив як і сьвятоюрцїв (а доказом того хочби чи­сленні нищеня і переношеня наших людий на мазурський Сибір), тож було вказане проти ворога цїлого народа йти разом. При сьвятоюрцях мали наші люди змогу вий­ти на публичну арену, показати свою працю народови, а відтак і взяти керму полїтичного житя в свої ру-ки. Без того були би ми хто зна доки не бачили мандатів.

[Дїло]