Був час, коли Росія була «хворим Європи». Сьогодні Європа перетворюється на «хворого світу». Як це можливо, якщо ще вчора вона була взірцем демократії, добробуту та соціальної стабільності? Ніхто не може цього зрозуміти, однак цифри є невмолимими: в той час, як решта світу розвивається, йде вперед, прогресує, Європа стала гальмувати. Азія продовжує свій нездоланний марш, очолювана Китаєм, економіка якого минулого року зросла «лише» на 7%, та Японією, якій вдалося вийти з дрімоти та підняти свою економіку на 2,6%. Те саме робить Латинська Америка з її звичними злетами та падіннями і Сполучені Штати. Знаєте, що починає їх непокоїти? Те, що їх астрономічний дефіцит зменшується – занадто швидко! – щорічно на 4%, що може призвести, як кажуть, до інфляції. Ви це розумієте? Я – ні. Але я читаю про це в серйозних публікаціях. Тим часом про Європу я читаю лише погані новини. Зона євро перебуває в рецесії, за винятком Німеччини, економіка якої зросла на жалюгідних 0,1 %. Всі решта зупинились, і шансів на те, що панорама зміниться, принаймні у короткотерміновій перспективі, нема. Що відбувається, що ми зробили зле? – чую я звідусіль. При цьому прихильники обмежень та стимулів сперечаються так само гаряче, як середньовічні теологи дискутували про те, чи мають ангели стать.
Я починаю думати, що те, що було зроблено зле, мало або зовсім ніяк не пов’язане зі скороченнями та стимулами, воно має стосунок до євро. Так, євро. Я вже писав про це кілька років тому в статті, опублікованій у АВС, де розповідав про провал двох спроб запровадити в ХІХ ст. спільну валюту – одну в Скандинавії, іншу в Центральній Європі, однак протрималися вони недовго. І це при тому, що у них було більше можливостей уціліти, оскільки країни-учасники були більш однорідними, ніж ті 17 держав, які прийняли євро. Створювати спільну валюту, не гомогенізувавши перед тим банківську систему, економіку та податки усіх причетних, однаково що починати будувати дім з покрівлі. Він зможе протриматися якийсь час завдяки стінам, але розвалиться, коли здійметься справжня буря. А сімнадцять країн, що увійшли до єврозони, не остереглися цього, оскільки йшлося про план більше політичний, ніж економічний, вони помилково вірили, що консолідують Європейську Унію, коли насправді створювали умови для її розколу. Євро змусило повірити бідні країни, які його прийняли, в те, що вони багаті, тож вони заходилися витрачати й залазити в борги, наче й були такими. Ейфорія тривала, доки все йшло добре. Та коли борг став таким великим, що це загрожувало обвалити будівлю, почалися труднощі, тому що країни, які залізли в борги, не могли зробити те, що завжди робилося за таких обставин: девальвувати національну валюту і цим здешевити свої товари та збіднити населення. Адже у них не було власної валюти, лише спільна, тому вони опинилися в залежності від тих, хто її контролював.
Такою є ситуація, в якій ми знаходимося, з євро, яке замість консолідувати Європейську Унію, перетворилося на гамівну сорочку, яка її душить. Тож нічого дивного, що евроскептицизм зростає навіть в тих країнах, які отримали найбільшу допомогу від Унії, як от середземноморські, в той час як ті, хто її фінансує, не приховують, що з них вже досить.
Що ми можемо зробити? Підперти присішками дім, доки він на нас не звалився, водночас прискорюючи те, що потрібно було зробити насамперед: банківське об’єднання, фінансовий паритет та максимально можливе зближення політик зайнятості, умов праці та соціальних виплат. Чи ми ще встигаємо? Цього ніхто не знає, проте ми не можемо здатися без бою, хоча є ті, хто думають, що це Сізіфів труд, що коли ми думаємо, що викотили на вершину важкий камінь, він скочується униз гори.
Можливо, найбільшою перешкодою, яка чекає нас попереду, будуть не негативні цифри, а зростаючий скепсис стосовно первинного проекту. Англійці – які ніколи не були прихильниками об’єднаної Європи – приєдналися до неї лише тоді, коли не мали іншого виходу, і тепер, коли накопичилися труднощі, оголошують референдум, аби покинути її. Якщо все і далі йтиме так, як зараз, на референдумі це буде схвалено, оскільки англійцям не варто залишатися, особливо ціною втрати здатності вирішувати власні справи та втрати Лондоном статусу фінансового центру цієї частини світу. За ними підуть інші, особливо ті, зараз найбільше страждають через кризу, не отримавши тієї допомоги від співтовариства, яку отримували. У кращому випадку ми матимемо – як це вже вимальовується – одну Європу, яка віддає накази, та іншу, яка їх виконує. В гіршому – значно меншу Європейську Унію довкола Німеччини, в той час як решта самостійно зароблятиме на життя, переживши лихоліття кризи та обмеження руху коштів. Ісландія це вже зробила, але застосувавши варварський метод лікування, на який навряд чи погодяться середземноморські країни, які, незважаючи на те, що винайшли демократію, забули – це ж було так давно! – що вона містить в собі стільки ж обов’язків, як і прав. Єдине, що можна сказати: чим би усе не закінчилось, Європа втратить у вазі, масштабі, здатності приймати рішення стосовно міжнародних справ. Цей «західний півострів Азії», який впродовж останніх п’яти століть правив світом, перестане це робити, якщо вже не перестав. Він стане таким собі тематичним парком, в який приїздитимуть туристи з великих країн, до яких перейде статус протагоністів, або погрузне в руїнах та ностальгії. Таке станеться не вперше, ба більше – історія переповнена такими епізодами. Що сталося з Єгиптом фараонів та Вавілонією Навуходоносора, які вважали себе господарями світу і також не надто помилялися, оскільки решта світу була незвіданою землею? Гляньте, де вони тепер. А якщо не заходити так далеко: що сталося з Римом августів, Іспанією Філіпа ІІ, «над якою не заходило сонце», чи Англією королеви Вікторії, над якої не заходив і місяць? Можливо навіть те, що цей занепад Європи почався з двох великих громадянських воєн ХХ ст., одна з яких почалася в 1914, а інша – в 1939 р., і ми не усвідомлюємо, насолоджуючись державою добробуту, що вона йде до банкрутства або вже його переживає в кількох країнах, серед них і наша.
Я сподіваюсь лише на те, що наш крах не буде настільки повним, як у перших двох прикладах, проте також його не виключаю. Особливо якщо ми продовжуватимемо сперечатися про обмеження та стимули замість того, аби дискутувати про прибутковість та ефективність, бо важливо не те, чорний кіт чи червоний, а те, чи ловить він мишей, як люб’язно вказував Ден Сяопін Феліпе Ґонсалесу. Тому що тоді нас вполює чорно-червоний котяра – китайський, індійський чи якийсь подібний. Чи завершиться цим криза? Саме таку трансформацію несе нам ХХІ ст., таким буде новий світовий порядок, майбутня схема правління? Я цього не побачу і зовсім про це не шкодую, та хотілось би почути, що скаже з цього приводу наша дивовижна та здичавіла лівиця, якщо те, що я говорю, не звучить для них, немов китайська мова.
José María Carrascal
Europa, el Euro, el Mundo
АВС, 04.06.2013
Зреферувала Галина Грабовська