ПРОЩАЛЬНА ПРОМОВА НИКОЛИ УСТІЯНОВИЧА
на з’ізді учених руских у Львові дня 26го Жовтня 1848 голошена.
За помошію небесного Бога, которий єст начаток і вінец, альфа і омега всякому ділу благу, заорана Вашими трудами нива руского слова і красноє, здоровоє, золотоє вершено на ню зерно. Твердими і незнужденними силами працювалисьте сполучно в святім заводі, до которого Вас Бог і праворускоє покликало сердце, і положилисьте першій до народного престола камінь, першую до величественної будови завязалисьте підвалину. Щирая, охочая і неутомленная била Вашая праця, а любовь народа нещастливого — народа с закрвавленним ід веремя свідущества бувальщини своєй сердцем, того народа, що віками нікди не бачив над собою краснонадійної звіздки, що віками вліпивши око в темную перед собою пропасть, мовчки і безслезно як тая жертва вражої ненависти, которій розпука і мову відняла, і заморозила слези, поступав тяженьким кроком в безсонь єя—любовь кажу того затлумленного, обезчественного і на безпамятную смерть осудженного народа, вела Вас за руки Ваші, розгрівала грудь Вашу, вспирала Вашій сили і вкладала на кождую гадку души, на кождов слово печать святої і величественної ціли.
Алеж ціль тая так ще далеко – далеко, а дорога до неї так тяженька – тяженька, а на небосклоню нашого світа чим раз темнійше, чим раз сумнійше.... Чорнії протягаются хмари, сумно і глухо розбиваются гомони тягарних бурь і сюда і туда пролігают мовні, ворожки навальниць страшних; —а ми ся розлучаєм, розстріляємся як лучи средоточного сонця на всякій закути землиці нашей; якаж надія заріє нашому ділу, якая предстоїт доля першому тому золотому зерну рускої ниви? Може в самім зараню затягнеся назад чорная плахта осінної полуночи по над надійноє нашоє небо, може зашумить буря, завиют вітри, загримят громи і вирвут з коренем зерно святоє, і уморят красавоє дитя рускої души в самім єго зароді! Якоєж нам заданє на добі?.. Кому поручимо тоє маленькоє дитя трудів наших, до чієй груди притулимо немовлятко, аби ся виплекало чистим молоком праворуского сердця і не освіяло і не зниділо і не запало назад в безсущество і в вічную область смерти? Родимці! В найчорнійших замутах світових бурь ясніє завсе над туманами землі єдиная, чистая, нескаляная, недвижимая, небесная і вічная искра Божества, а єй имя єсть Правда! Отож Богу і правді поручім наше діло, Богу і правді віддаймо дитя нашої души в опіку, а Бог го охоронить, а виплече го правда. О слиби не Божая сила, слиби не искра небесного огня, которая ще ніколи в світі не угасала, давно загиривби ся був і слід рускої стопи на той нещастній земли.
Родимці! В тяжких временах світа посилає Бог великих генієв віка! а дух народа гартуєся тилько під тяжким молотом судьби — а се веремя великоє, торжесвенноє, а се доба найтвердшого гарту. О! мисьмо не знали, що маєм і незнаєм ще, якій геній віка віддихає в тихій хатині миліонів руских сердець. Днесь розяснилася нашая зріниця і узріла с задумом не єдную ясную звіздку на своїм підсонью, а хто нам скаже, же Бог не присудив ще і нам ясного віків сонця.
Родимці! найміцнійшим щитом против всякої насильности світа єсть твердь волі! Тую гранитовую скалу, тую сталь души не розибє жаден гром неба, жадная не розірве сила пекла, бо як з єдної сторони сильна скалою, так з другої святая небесним, бо єй і сам не тикає Бог! О не маш желіза на уязвленю волі, не маш обуха на убій души! Збіймож волю нашую в твердую сталь і збудуймо скалний тин на опоці нашого сердця — а притиснутся около него побратимчії собі сили, як ся тисне желізо до магнетичної тверди — а меже тими знайдеся скоро і геній віка. —
І не зражаймося видами чорних хмар, що так шумят над нашими головами — В них клекотить тилько шум електричного танцю, грому страшного в них не маш. — Єсть в народі каждім чистая єстества барба, ясноє єго лице, як лице цвітного шовку, а тим ясним лицем, тою красавою цвіткою шовку, єсть сердце тих, що взбившися над шумовини кипящого вару, в нескверній груди чистим як радостнії слези чувством розгрівают божественное слово Божественного сина, слово милости, слово любви. А маложби тоє лице не появитися в народі супротивнім нашій святій ціли, в народі так краснім і величественнім? Братя польского щепу — знакома світу святая ідея Ваша, алеж і знакома народам дорога, дорога злоби, которою до неї поступаєте. — На чужім гробі гадкуєте днесь піснь власного воскресенія завести, но прійде час, где подмух з єдной сильної груди зверже нечистій шумовини з клекотящого вару, і появится плин чистий меже вами, плин ясний як перла ярного зараня. — І скорше ми хто видре віру в существенність світа, скорше ми докаже, же Бог в сердця народів не душу безсмертную втис, но марную пару, ніж ми видре віру в милость Божого Сина, що в каждім народі сіяла і сіяти буде. Божественний дух любви братної єсть дорогая перла, которая і в найчорнійших рифах бурливого не губится моря — занури в глубінь єго єстество твоє, а знайдеш тую перлу бодайби і на самім дні.
Для того Родимці, глядім сміло в тії хмари! і веселим духом прислухуймося тим клекотам. Зерно тото, щосьмо ту засіяли не вирве жадная світова сила, бож єго корень не на єдній розрастаєся стопі земли, але врастає оно в каждоє рускоє сердце, а тих сердец суть миліони, а каждоє стоїт твердим тином противо всякому натиску враждебного союза. Гляньмо на себе і огріймося в силах власних, оплотімся щитом скалистой волі — держімся віри в людство, працюймо щире, працюймо всіма силами ума і сердця і відбиваймо кріпкою рукою всякій потиски непріязненних святому нашому ділу супротивників; алеж заклинаймо, прошу Вас на милостивого Бога, заклинаймо тую чорную хмару, що над нещастною нашею в’єся землею. — Бог вість, яка пекельная рука мовнями в ней мече, може і тая самая, що нас голубити здаєся — за для того розтискаймо всіми силами памороку, що правдивого не дасть узріти світа і розтискаймо тумани, що новим хмарам подают гудівлю і узброїмся в терпеливість, в тую боронь христіянского духа, а не забуваймо на тоє, же молодій билинці не буря животительством, не громи кормом. І тоє то єсть нашоє в будущину заданє і моє послідноє слово!
А тепер здравствуйте ми Родимці! здравствуйте честній сини рускої матере! Вам належить слава першого завязку жизни на рускій землици, Вам належить вінец з найкрасшого єй цвіту. З серцем горячим до діла с’їхалисьтеся сюда, з сердцем горячим до чину розлучаєтеся днес — один красний досвід маєте в додатку, досвід, же нашії сили не малії, же нашая нива не обавом зацвите весною. — Пращайте красній сини мої, кличе до Вас руская мати, пращайте наймилійшії діти мого сердця, прійміт від мене найглибшую подяку за труди вашії, прійміт найсердечнійшоє поздоровленє, прійміт від мене стоголосноє, громкоє, єдинозвучноє, святорускоє Многая літа!
[Головацкий Я. Историческій очерк основанія Галицко-руской матиці и справозданье первого собору ученых руских и любителей народного просвіщенія. Львів, 1850, с.102—107]
26.10.2018