Слово на відкриття Собору руських учених 1848 року

Світлое Собранє!

Всечестнії і Честнії Мужі!

Довго дуже довго тяжкая поморока покривала отечество наше, в гробі князя нашего Льва зложена і слава народа руско-галицкого. Упало оте­чество наше, упала Русь святая — і думнії бо­яре і храбрії воїни — все упало! Відтіль зачала пановати чужина. Рік за роком спадали квіт­ки з нашої краси, а новій не нарастали цвіти. Пла­мень ясносвітивший на цілий восток пригас, але в попелі крилася искра любви к отече­ству, любви к народности, ждущая способного часу, щоб знов в ясний поломінь розгоріти.

Хоть не тая сила, хоть не тая заможність тепер в народі нашім, яка була за часів Ярослава, Романа, Данила і Льва; але грудь ру­ская криє і теперь таке саме сердце, яке било за часів власних князів — сердце любяще віру отець своїх, гостинність, щирість і правду.

Мова наша, колись царствующа, сталася служебною; з комнат думних бояр, з па­лат пишних вельмож утікла під стріху бід­них селян. Але там тим сильнійшу знай­шла оборону, бо нарід простим, але правим своїм розумом пізнав, що віра і язик з цілої давної слави єдині му позістали забитки. Правда, язик рускій витиснено із шкіл і у­рядів і єслиб насиліям людским возможно було, бувби відсуждений і від богослуженія; але нарід го переховав і живим словом нам передав.

Являлись вправді колись-неколись мужі лю­бовно к отечеству і язику руско-народному го­рящії, писали книги, складали гадки і співанки, але тії мужи суть так рідкії як зірниці. А єсли в новших часах якій муж відважився чувства і мислі свої приодіти і украсити при­родними рускими словами, то крився, як би що злого чинив; бо в тих часах гоненія встид було Русином ся звати, а виступок руским язиком писати.

Перейшла тая помрока тяжившая над отече­ством нашим, зійшло сонце яснійших дней; але як нас тії щастлившії дни застали — не­приготованих, не со всім успоблених.

Слово Єго Величества ізрекло свободу людей скептру єго підлежащих і призвало до рівних прав всі народи царства австрійского. Тоє сло­во обудило і нас з довгого сна, а сна омаль не мертвенного до житя, а житя милого, бо свободно­го, бо народного. Але підстава житя народного, житя свободного єсть просвіщенє, бо іно про­свіщені народи суть правдиве свободними.

В тих словах єсть всказана ціль наших діланій. Маємо ся старати, щоб нарід наш дорогії права человічества, коториї єму свобода вернула, точно пізнав, щоб я искренно полю­бив і к ним с душею і тілом припав.

Ми пізнали добре, що тепер, коли всі наро­ди в просвіщеню поступили, нам непристоїт заложивши руки, ждати божієго милосердій, чей при ізобилію инних і нам який окрух спаде; пізналисьмо, що і нам треба ділати, а ділати в дусі часа, в дусі правди і свободи і що тілько в теперішних обстоятельствах для просвіщеня народа нашего зробитися дасть, не щадяще труда, скоро і охочо предприняти.

Школи, а особливо так звані народні, самі єще нарід не просвітят; они іно устеляют дорогу до просвіщеня народного, правдивоє про­свіщенє іно ізданєм добрих і відповідних книг в народнім язиці, котрі би нарід чи­тав і ними ся об’учав, розпространитися може.

В тій ціли ухвалилисьмо: утворити соєди­ненє, которого би наміренєм було старатися, щоб печатати і по найменшій ціні народови подавати добрії і ужиточнії книги, к утвержденю віри і обичайности, к розширеню відомостей, к розвитю краснорічя, краснописаня, ремесла, господарства і доброго воспитаня. Уложилисьмо устави для того соєдиненя, котрі вже напеча­тані і до відомости всенародної подані суть і просилисьмо всіх честних Русинів, ко­трим добро отечества єсть на сердцю, щоб до того соєдиненя приступили. — Не завелисьмося в наших ожиданях; спішили мужи поєдин­чі, спішили вже і денекотрі громади присту­пити до того соєдиненя, щоб мати уділ в єго діланях і причинитися до одрожденя воз­любленного отечества нашего. З членів при­ступивших вибрало соєдиненя тимчасовий заряд, котрий аж до собраня общого спра­вами соєдиненя заниматися мав.

Соєдиненє тоє аж надто було переконане, що діло, котре предприняло, т. е. одрожденє (уми­словоє) отечества і просвіщенє руско-галицкого народа, собственними, власними своїми силами зділати не єсть в стані. Для того узнало по­требу, возвати всіх Русинів дбающих о славу руского имене і о добро отечества до вспільної наради і вспільного діланія.

Світлоє собранє! Всечестнії і честнії Мужи! Предпринимаємо діло великоє; ріля, котру маємо управляти, єсть є ще дуже запустіла, великії і многії препятствія суть нам на перешкоді! Але трудностю не відстрашаймося, но подвоймо сили наші; а що єдному, двом, тром тяжке, станеся легким, єсли ся всі вспільно до того возмем. Любій братія! світлії мужи! отечество наше велике! нарід наш многочисленний! не­извістнії доси криє в собі умисловії сили, але тій сили сут розкинені, загребані! Іде о тоє, абисьмо тії сили наші умисловії пізнали і со­вокупили, абисьмо межи собою ся порозуміли, пра­ці умисловії межи нас поділили і їм надали керунок стремящій до ціли одної, до ціли ве­ликої, якою єсть просвіщенє народа і усталенє рускої словесности і щобисьмо усталили соєди­ненє, котре би в заступстві всіх руских у­чених, силами нашими умисловими розпоряджало. Тая єсть ціль нинішного нашего собранія. Пред­ложений програм означит близше окрест діла­ній наших; а понеже мні припав в уділі той защитний обовязок промовити до Вас першому, для того витаю Вас світлії і честнії мужи, надіє отечества моєго! витаю Вас щирим руским сердцем, витаю Вас именем цілого руского народа!.. Готовость, с якою на наші просьби з над Дністра і Буга, Сяна і Серета сюда поспішилисьте, єсть доводом, що Русин охочо спі­шит, где го зовет голос отечества, а тим са­мим єсть порукою, що щире пріймется всіх трудів для нашого вспільного отечества.

Господа Бога милосердного прошу, щоб нам в наших діланіях єдиномисліє дав і до всего своєй благодати уділив.

А так оголошаю сіє наше Собранє отвертим.

[Головацкий Я. Историческій очерк основанія Галицко-руской матиці и справозданье первого собору ученых руских и любителей народного просвіщенія. Львів, 1850, с.XXIX—XLIV]