Що робиться у Львові, має робитися добре

 

Львівського психіатра Олександра Фільца-Павенцького вдалося зловити між низкою інтелектуальних імпрез – то фаховий конгрес у Польщі, то виступ на Бієнале довіри у Львові, то підготовка промови у модному форматі TEDx. Пан Фільц цікавий і затребуваний, з широким колом інтересів і ориґінальним поглядом на речі, але мотивація для розмови з ним – щось, що обв’язує його префіксом «екс-».

 

У квітні 2016 року Олександр Фільц пішов із посади головного лікаря Львівської психіатричної лікарні, протестуючи проти умов, створених для його роботи на Кульпаркові. Після його відходу проблеми у львівській психіатрії не вичерпалися, а навіть загострилася. Наразі найбільший скандал пов’язаний із наміром обласного департаменту з питань охорони здоров’я провести реорганізацію психіатричних служб міста: приєднати дорослий психоневрологічний диспансер до лікарні на Кульпаркові, а дитячий диспансер – до Західноукраїнського дитячого медичного центру на Дністерській. Працівники диспансерів проводять акції протесту проти реорганізації, сподіваючись зберегти структури. Згідно з їхніми підозрами, реформа психіатричних служб робиться з метою продажу приміщень.

 

Олександр Фільц, з котрим розмовляємо в приміщенні стаціонару психоневрологічного диспансеру на вулиці Ольги Басараб (тут у нього кабінет завідувача кафедри психіатрії та психотерапії), вважає, що реорганізація диспансерів завдасть шкоди львівській психіатричній школі. При цім він опонує не лише конструкторам реформи, а частково і власній давнішій ініціативі, спрямованій на централізацію управління психіатрією, котру тепер обертають проти нього самого.

 

Найближчим часом Z присвятить окрему публікацію проблемам реорганізації психіатричних служб у Львові, наразі ж пропонуємо роздуми Олександра Фільца: про психіатрію, про Львів, про післямайданівське розчарування, про штучний інтелект і навіть про мох на каменях.

 

 

МИ ДІЙСНО Є КОНТРКУЛЬТУРНИМ ФЕНОМЕНОМ

 

– Як ви реаґуєте на те, що теперішні зміни в установах психіатрії у Львові подають за ідею Фільца? Як ви це сприймаєте суто по-людськи?

 

– Історія питання проста: у 2015 році я дійсно написав лист до управління охорони здоров’я, в якому виклав своє бачення можливих змін. Я пропонував подумати над тим, щоби всю психіатричну службу об’єднати під одним дахом. Такий механізм централізує управлінську систему і стратегічне керування галуззю. Але разом із тим дозволяє в кращий спосіб розподілити потоки допомоги: важких пацієнтів обслуговувати в одному місці, геронтологічних – у другому місці, «пограничних» – у третьому місці, в рамках однієї управлінської стратегії.

Я не отримав жодної відповіді від обласного управління. Отримав лише загальний спротив тут, у психоневрологічному диспансері: мене звинуватили у спробі рейдерства. І я відмовився: якщо така реакція, то не треба.

 

– Тоді вас звинувачували у тому самому, в чому звинувачують обласну владу нині?

 

– Так, мені казали, що я рейдер. Але тоді не йшлося про продаж. Я хотів зберегти самі структури, тільки трохи їх переструктурувати.

В управлінні заховали цей лист, а потім його подавали вже як пропозицію на обласну раду. І заявили, що це ідея Фільца: «Прошу, це ж написав професор». Подали слово в слово, буква в букву з мого тексту, не помітивши, що дані, наведені в листі, є застарілими (на 2014 рік), а аргументація на момент 2018 року вже втратила ту актуальність, на яку була розрахована. Крім того, централізація адміністративних зусиль у психіатрії – це тенденція у всіх європейських країнах. Але, звісно, за умови відносної автономії усіх окремих підрозділів.

 

– Ви ведете боротьбу? Берете участь у нарадах, обговореннях?

 

– Мене поступово вилучають з того дискурсу. Хоча говорять, що то моя ідея, але відлучають.

Якщо чесно, я особливо не переживаю. З одного боку, реформування є неуникним. Можна зробити розумніше або менш розумно. Питання – як?

 

– Аби не гірше.

 

– Так, головне, щоб не нашкодити.

Наш диспансер є дуже добрий. А клініка – взагалі унікальна!

Французи на всепольському конгресі з психіатрії (це було Арламуві буквально недавно, у жовтні 2018 року) розповідали, що вони роблять клініку в Ліллі – модерну, авангардистську. Коли я почув, що їхня клініка будується як авангардистська, то мені стало смішно, бо ми це робимо у Львові вже 15 років.

Але сумніви щодо намірів реорганізації виникають ще з початкового етапу, коли йдеться просто про то, щоби аргументувати потребу змін. Одного разу кажуть, що будуть продавати приміщення, іншого разу кажуть, що не будуть продавати. Це виглядає як політичний трюк, коли людей готують до певного неминучого варіанта – одного або другого.

Якщо переможуть інтереси грошей, то буде знищено абсолютно унікальний досвід, буде втрачено реноме і Львів дістане ще одну одиницю з мінусом. Ту одиницю, яка дійсно вирізняє львівську психіатрію від всієї України.

 

– В який спосіб на реорганізацію вплинуло те, що ви звільнилися з посади головного лікаря психіатричної лікарні? Чи відчуваєте, що якби залишилися в системі, тоді, в 2016 році, то мали би більше механізмів зупинити ці зміни?

 

– Ні, я вважав і вважаю досі, що морально-етичні умови, створені для роботи, були нестерпними з погляду людської гідності. Стиль адміністрування, уявлення про стосунки та про функції керівництва були неприйнятними. Залишатися на посаді було позбавленим смислу.

Коли я прийшов працювати головним лікарем у 2005 році, мав розмову з начальником управління охорони здоров'я. Начальником був професор Ігор Герич – ми з ним зналися, були колегами. І я сказав, що сприймаю функцію керівництва як таку, що мусить створювати добрі умови для роботи, підтримувати. Коли ж функції адміністрації зводяться до того, щоб кликати підлеглого до себе і говорити: «Ти – дурень, ти не вмієш чогось робити» – то це поразка. На другий-третій раз чоловік буде їхати до начальника з думкою: «Що би я не сказав – буде дурне». Розумним буде тільки те, що потрібно втілювати в цю хвилину. На все інше байдуже – на перспективи, стратегію, тактику – тому що діє філософія моменту.

Ця філософія моменту абсолютно нищівна не тільки тут, в цьому епізоді, а взагалі для України. Звідси походить бажання нахапатися. Бо є такий інстинкт – вхопити більше і зараз. Так природа говорить людям, які ігнорують вимоги сірої речовини.

Філософія моменту – це стиль керівництва, який не допускає ні врахування помилок, ні сумування за тим, що зроблено поганого. Бо смуток відносить нас не назад, а вперед, примушує думати, мріяти і фантазувати про те, як не припуститись подібних помилок у майбутньому, у перспективі, але не залишає нас у тому моменті. Принцип «я начальник, ти дурень» позбавляє можливості формувати перспективу наперед і ту людину, яка є підлеглою, і ту, яка керує. Найчастіше це навіть не життя моментом, а життя з відставанням, з доганянням чогось.

 

– І ви зважили, що можливість щось змінювати вже вичерпалася?

 

– Можливість щось змінювати була. Вичерпалися надії, що будь-що можна змінити цивілізованим шляхом.

Основне: за 11 років я не ввійшов у систему взагалі. Очевидно, що я підлягав остракізму. У всі часи так було: система таких людей мусить викинути.

 

– Хто був опонентом: чиновники, колектив, бізнес? Писали, що був конфлікт із частиною персоналу.

 

– Опонентом, як то не банально, є система. Персоналії в тій системі є змінними: сьогодні такі, завтра інші. Але в самій системі вони набувають однакового обличчя.

 

– У своїй колонці, присвяченій реорганізації психіатричних служб у Львові, ви згадували про Майдан як про опозицію «ненаситному невігластву». Поясніть такий феномен: чому людям вистачило сили дійти до Майдану, довести Майдан до перемоги, але вже бракує терпіння чекати чогось доброго після Майдану?

 

– В нас у психотерапії є таке поняття – контейнер терпеливості. Цей контейнер складається із двох частин: одна частина – це вміння терпеливо ставитись до ситуації, вміння переживати певні труднощі або коритися обставинам, а друга – це вміння терпеливо розуміти. Так от, контейнер терпеливості ще може бути невичерпаним, але друга частина вже на викінченні: люди не розуміють, заради чого терпіти. При такому Майдані, при таких гаслах, при таких втратах, покладених за гідність – і вернутися до реваншу?

Я вважаю, що ми стоїмо перед ризиком, що суспільство перестане розуміти, чого влада хоче, і це вибухне. Боюся, це грає на руку тим, хто хоче знищення України. А ці сили дуже послідовно працюють із тією другою частиною контейнера, щоб люди перестали розуміти, що робиться. Наша еліта цього не бачить і навіть підігрує тому.

 

– Питання було навіяне найновішою хвилею міграції: багато українців виїхали з України після того, як держава, здавалося б, тільки почала робити свої перші справжні кроки.

 

– Цим питанням ви зачіпаєте іншу проблему.

Метафора дуже проста: треба вміти розпалити вогонь. Бо без вогню в нас не буде ні тепла, ні світла; без вогню ми як людство не матимемо оселі. Але далі вся філософія людства зосереджена на тому, щоб той вогонь підтримувати.

Ні один Майдан, ні другий не забезпечили нам постійного вогню. Люди, які мали надії на Майдан, мусять спитати себе, що вони зробили для того, щоб цей вогонь постійного горів.

Але про що саме ви хотіли спитати?

 

– Я хотів спитати вас про те, чи відхід із посади пов’язаний із тим постмайданівським розчаруванням у можливості змін? Може, вартувало лишатися на роботі для того, щоб підтримувати той вогонь?

 

– Я завжди це робив. Я ніколи не відвертався від своєї роботи. Як ніколи не залишав позиції завідувача кафедри.

За своєю суттю я людина, напевне, більше академічна, ніж організаційна. Можу визнати, я міг припускатися організаційних помилок. Інша справа, що я їх не залишав: я любив осмислити помилки, зробити висновки.

По-друге, мені здається, я був надто демократичним як керівник. Часто це мало зворотній ефект. Пізніше скринька відкрилася і звідти полилося: звинувачення, образи. Доходило до абсурду.

 

Як на ці процеси реагують загальнодержавні структури – Міністерство охорони здоров’я, профільні організації та асоціації?

 

– У нас в Україні є багато добрих, щирих колег, які прекрасно розуміють те, чим ми займаємось і що ми робимо. Маємо з ними дуже щирі класні стосунки. Але у формальному сенсі ми є дійсно контркультурним феноменом. Ми шукаємо щось ориґінальне, часто критикуємо речі, які є неприйнятними для нас, пишемо цікаво-пошукові дисертації.

 

Назвете приклад?

 

– Колега закінчує писати дисертацію – ніби дуже просту, але абсолютно оригінальну. Ми впали на думку, що люди з шизофренією, які мають музичний і добре розвинутий слух, набагато легше переживають хворобу, ніж люди без слуху. Виявилося, музичний слух сильно корелює з прогнозом шизофренії: м’якші варіанти шизофренії поєднані з набагато кращим музичним слухом, ніж у середньому серед населення, а гірші варіанти мають значно гірший слух, ніж пересічний.

Коли шість років тому ми сказали про це на міжнародній конференції, нашою доповіддю дуже сильно зацікавилися шведи. Виявилося, Каролінський інститут у Стокгольмі розробляє тестер шизофренії, побудований на відчутті ритму.

Але, думаю, не просто буде захистити таку дисертацію, бо вона не вписується в загальні рамки.

 

– Якщо ви не вписуєтеся в рамки, то, отже, маєте коло недругів?

 

– Не сказав би, що недругів у звичному розумінні… Недруги в академічному світі є завжди: хтось когось хоче визнавати, а когось ні, кожен має свої амбіції, кожна академічна школа пишається своїми досягненнями.

Я все ж таки вважаю, що в нас у Львові, у цьому середовищі, відчуття психіатрії і філософії психіатрії є дуже класним. Воно настільки сучасне, що від нього іноді відстають не лише українські осередки, а подекуди і закордонні. Це дозволяє нам обґрунтовано декларувати свої інтереси.

Інша справа, що пророків у своїй державі нема. Нас тут не хочуть слухати і чути. За кордоном нам простіше: нас чують і розуміють, до наших концепцій виявляють інтерес.

Тому, думаю, нам далі треба йти тим шляхом. Якщо важко йти в рамках системи, то треба йти поруч, або йти супроти, але треба рухатися вперед, створюючи своє бачення психіатрії.

 

– А яким чином обґрунтувати, що та чи інша школа психіатрії є сильною? Як би ви доводили силу львівської школи?

 

– Львівська школа – це те все, що ми робимо тут довгі роки, починаючи з 1994 року. Причому хочу підкреслити: як би не наїжджали на адміністрацію нашого Львівського медичного університету, але за весь час нашої роботи не було жодного випадку, аби нам відмовили у якихось ініціативах. Могли бурчати, коли не все розуміли, але погоджувалися: «Якщо треба і якщо у цьому є сенс, то робіть, і ми (ректорат, деканати) вас посильно підтримаємо». Тож не все і не завжди у нас безперспективно.

У 94-му ми привезли сюди одну з найсильніших команд, яка була в Європі, і стартували психотерапевтичний освітній проект, який поширили на всю Україну. Ми створили добру, прогресивну асоціацію (Українська спілка психотерапевтів, – Z). Не пам’ятаю, щоби хтось із українців раніше очолював професійну європейську асоціацію, а ми – були: ми мали президентство Європейської асоціації психотерапії у 2005-2007 роках. Зараз будемо готувати світовий конгрес Адлеріанського психоаналізу – Львів приймає цей конгрес у 2020 році.

Але скажіть: чи часто ви чули роздуми про те, що треба нам як людству робити, коли почнуть божеволіти машини зі штучним інтелектом?

 

– Встановити контроль над джерелами енергії, вигадати інші машини, які знищуватимуть божевільні машини, втікати на іншу планету…

 

– Друге питання до вас: чи це компетенція психіатрії – подумати про те, яким може бути божевілля штучного інтелекту і що буде його породжувати?

 

На Книжковому форумі у Львові нейрохірург Генрі Марш казав, що люди, котрі розмірковують про складний штучний інтелект, попросту не уявляють, як функціонує мозок.

 

– Ми дискутуємо не про те, як винайти штучний інтелект, а про те, що робити, коли він стане дійсністю. А людство до того прямує. Уже почали творити машини, здатні до самонавчання, або які діагностують багато захворювань краще, ніж найдосвідченіші фахівці. Якщо вони будуть прогресувати, то дуже швидко навчаться забезпечувати себе поступленнями енергії і навіть репродукувати самі себе. Це означає, що вони набудуть рис, як про це пише Харрарі, живої неорганічної природи – відтворення собі подібних.

Ми вважаємо, що це важлива проблема і над нею треба думати. Я готую доповідь про це на львівський TEDx.

 

– Чому це є питанням психіатрії, а не кібернетики?

– Моделюючи штучний інтелект, ми все одно намагаємося відтворювати його за зразками головного мозку. Ми моделюємо ті процеси, які нам вдалося пізнати, але це не означає, що ми пізнали всі необхідні процеси. Не опанувавши механізмів функціонування мозку в повній мірі, ми можемо закласти в штучний інтелект ту похибку, яка спричинить божевілля машини.

Тобто я не вважаю, що кожна психіатрична школа мусить обов’язково писати наукові доказові статті, друкувати їх у рейтингованих виданнях. Це не основне, ні. Якщо взяти найкращі журнали із психіатрії, то найбільше читаються проблемні статті від авторів чи від редакцій, у яких викладено роздуми про те, якою має бути психіатрія, куди вона має йти. Знову ж таки, питання: що таке наукова школа? Це та школа, яка дає конкретні, статистичні результати, чи це є школа, яка думає про професію, про смисл і призначення?

 

– Чи можливо, що теперішні проблеми у львівській психіатрії були спровоковані саме непорозуміннями із загальнодержавними інституціями?

 

– Ні, ні. Це є локальна політика. Це те, що відбувається у Львові.

Інша справа, колись я публікував таку коротеньку статтю, в котрій міркував про візію Львова. Що таке Львів? Як на мене, Львів є островом. Він був островом протягом усієї своєї історії, при всіх державах, починаючи з часів Русі, при Галицько-Волинському князівстві. Львів був островом у Польщі – завжди. Львів точно був островом у Радянському Союзі, і нічого з цим Радянський Союз не міг зробити. І Львів залишається островом в Україні.

Львів для мене дуже важливий. Мій прапрадід, Антоній Павенцький, був засновником першої українськомовної газети у Львові («Зоря Галицька», – Z). Його син, мій прадід, Лев Павенцький, був одним із співзасновників Кредитної спілки і «Маслосоюзу». Дідо, Олександр Павенцький, робив аптеку-музей у Львові. Він був адвокатом Катерини Зарицької на процесі Бандери в Варшаві. Через це мої батьки були в Сибіру, я ріс там перші роки.

Чому я говорю про це? Я не можу не відчувати себе відповідальним за місто. Я працюю тут, бо знаю, що тут маю бути. Мене дуже болить, коли до Львова ставляться зі знеціненням, коли традицію, яка тут робилася, ігнорують і знецінюють. Іноді я не можу нічого з тим зробити. Дуже тяжко боротися з тими людьми, які не розуміють Львова, яким Львів може бути глибоко чужим. Вони можуть наробити непоправної шкоди Львову нехотячи, не розуміючим, чим це місто є.

Болить, коли ті люди, які вважають себе львів’янами, які говорять абсолютно патріотичні речі про Львів і його добробут, починають сліпо поклонятися Києву. Дуже часто Київ не розуміє Львова. Ті люди роблять місту багато шкоди тільки для того, щоб показати Києву, що вони наводять тут порядок… Але так було завжди. Галичани легко даються на колаборацію з владою. І це також одне з нещасть наших львівських.

Людина, яка у багатьох поколіннях виросла тут, у Львові, відчуває «шкірою»: це щось не те, це не справжнє, це роблять ті, хто сприймає Львів лише як зовнішню оболонку.

 

– А як знати, який Львів справжній: чи той із міфу, чи той, що схильний до колаборації?

 

– Зачекайте. Той Львів, схильний до колаборації, теж є справжній, бо ми його бачимо поруч. Але мені йдеться про інший Львів, про Львів-острів, про ті його незмінні особливості, які вирізняли його за Польщі, Німеччини, Радянського Союзу. Це душа міста, його дух. Коли люди приїжджають до Львова, вони кажуть: «Ну чорт візьми, який Львів цікавий має дух!». А що це? Архітектура? Камені? Може, мох на каменях? Може, запах? Може, спосіб висловлювати свої переживання, мова міста? Львівська мова дуже специфічна – вона ні київська, ні франківська, ні тернопільська. Поляки це добре знають, бо Львів навіть за Польщі мав свою мову.

 

Чи львівська школа психіатрії є частиною львівського міфу? Що втрачає Львів від тієї реформи?

 

– Ні, я мав на увазі інше. Мені важливо наголошувати: те, що робиться у Львові, має робитися добре. Воно має бути якісним, професійним, ґрунтовним. Це стосується так само нашої роботи.

Люди, які готують реформу, не хочуть враховувати того, що ми маємо оригінального. Вони хочуть піти за зразком: польським, німецьким і так далі. Цей зразок може знищити все те добре, що ми тут маємо. Можна реформувати, без сумніву. Але розумно було би сказати так: ви знаєте, ми маємо свій досвід – не київський (а він ще досі почасти московський), не польський чи німецький, і не американський. Він – наш досвід – має потроху з кожного із названих, бо ж не в пустелі ми живемо. Але він, тим не менше, – СВІЙ. То подумаймо про те, як втілити його якнайкраще і не робити копій, які завжди будуть мати долю та кар’єру копій. Знаєте, скільки прошу: «Прийдіть, подивіться, ми вам все покажемо і розповімо», але якось не виходить. В мене таке враження, що ситуація стосунків влади з реальністю суспільства подібна до знаменитого парадоксу: чи може перебороти всесильний вітер нездоланну стіну.

 

– Що буде далі з клінікою, з диспансером?

 

– Ясно, що організаційно сьогодні можна все знищити, так само, як і не знищити. Залежить найчастіше від примхливих віянь політичної потреби, про яку можна хіба лише здогадуватись, а знати точно можна буде лише через кілька років. Залишити / не розформувати / продати.  Все залежить, хто і де поставить кому: «залишити, не можна розформовувати» чи «залишити не можна, розформовувати». Але йдеться не про приміщення – йдеться про наповнення, про умови, які вже створені. Тут вкладено багато душі. Тут все по-людськи. Ви бачили клініку – вона дуже по-домашньому виглядає, правда? Рукописи ніби не горять. Але створити ще раз такі умови, зібрати такий колектив буде дуже тяжко. Скажу відвертіше: це пропаде.

 

Будівля на вул. Ольги Басараб, в якій розташований стаціонар психоневрологічного диспансеру

 

Хтось може сказати: так історія складається, що речі гинуть, і мусять народжуватися інші речі. Таким є шлях еволюції: слабе відпадає, а мусить прийти сильніше. Питання тільки: чим вимірюється сила – розумом і знаннями чи грошима. В історії бувало і так і сяк. Якщо сильніше має більше грошей, то воно переможе грошима і може програти розумом, і навпаки.

 

– А що є сильнішим на сьогодні?

 

– На сьогодні? Принаймні на вчора і позавчора найсильнішими були гроші. Але я бачу, що щось змінюється. Якщо подивитися на те, що сьогодні робиться в інтелектуальному світі – які пишуться книжки, як шукається філософії, як прагнеться нових цінностей – то я би сказав, що встановлюється паритет між грошима і силою думки. А можливо, нові цінності вже почали проростати.

 

– Чим обґрунтовується підозра, що приміщення продаватимуть?

 

– Та вони самі про це говорять, і публічно. Були прямі і непрямі натяки. Натяки влади треба сприймати прямо. Якщо влада говорить про те, що приміщення можна продати, вона не говорить це просто так. І через те, що влада так говорить, люди відповідно й реагують.

 

– Що ви будете робити, якщо те приміщення, де ми зараз говоримо, продадуть?

 

– Я, напевно, декілька днів буду плакати і точно довго буду сумувати. А далі буду думати разом із тими, хто хоче думати також.

 

 

Розмовляв Володимир Семків

 

24.10.2018